Суспільне телебачення: і знову до побачення?

Добра традиція передвиборних перегонів в Україні — апелювання майбутніх обранців народу до цінностей уже побудованих і діючих демократій та громадянського суспільства. Одна з таких усталених і ефективних цінностей — суспільне телебачення. Ось і чує український люд знову й знову це загадкове для нього словосполучення. Але чути і розуміти, про що йдеться, — як кажуть в українському місті Одеса, «дві великі різниці». Спробуємо розібратися.

Перша хвиля створення суспільного мовлення в Україні виникла у другій половині 90х років минулого століття. Був розроблений і прийнятий відповідний Закон України «Про систему Суспільного ТБ і радіомовлення України» від 18 липня 1997 року. На сьогодні цей закон, фактично, не реалізований, не діє й навіть містить низку небезпечних положень та норм (для прикладу — заборона реклами на каналах суспільного мовлення).

Зміни в Україні 2004—2005 років знову привели до спроб активізувати утворення суспільного мовлення. Професіонали відразу угледіли суттєві негаразди в цьому намірі. Першою вагомою помилкою стала відсутність належного й докладного аналізу реалій українського аудіовізуального простору та ситуації в гуманітарній сфері України загалом. Результати такого аналізу не були доведені до українського загалу. А саме їх і слід було закладати у «вимоги» до створення суспільного ТБ в Україні.

Наступною системною помилкою стала відсутність зрозумілих і чітких завдань для професіоналів-телевізійників. Тобто: фахівцям та пересічним телеглядачам «забули» повідомити «що» будуємо і на якій базі.

В 2005—2008 роках на розсуд громадськості було запропоновано декілька проектів створення суспільного ТБ в Україні: «Система державного та суспільного мовлення», автором якої є незалежний український телевізійний продюсер та режисер-постановник О.Зирін, концепція від вітчизняного теледіяча О.Ткаченка, проект колишнього працівника телебачення, а нині нардепа А.Шевченка. Свої ідеї оприлюднили В.Табачук та В.Цендровський. Попрацювали і Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (проект оприлюднено у жовтні 2008р.), і Державний комітет телебачення та радіомовлення.

Одні проекти містять положення, які, фактично, ведуть до знищення державного сектору мовлення в Україні і (головним чином!) подальшої приватизації (так званого «роздержавлення») надпотужних основних фондів НТКУ та НРУ і концерну РРТ. Про такого роду проекти говорили, писали, показували багато. Телевізійники відразу помітили, що зазначений шлях активно, наступально та цілеспрямовано підтримали комерційні конкуренти НТКУ.

Особливо наполегливо мусувалася на всіх рівнях теза «про несумісність реклами і суспільного мовлення». А ось про інші проекти українська громада так і не довідалася. До речі, жоден із проектів українською громадою обговорений не був. Публічно. Спокійно. Виважено. Хоча спроби продемонструвати «публічність» траплялися — активно працювали певні інтернет-ресурси, провели навіть слухання у сесійній залі ВР.

Але найактивніше працював усе ж таки мобільний зв’язок із цілком обмеженим набором потрібних номерів. Було навіть радісно проголошено свого часу перемогу проекту «Ткаченка—Шевченка»: терміново роздержавити, звільнити і т.п.

«Інші» ж проекти розглядають тенденції та можливості зростання і зміцнення державного сектору телевізійного мовлення, навіть пропонують і обгрунтовують утворення ще одного потужного й конкурентоздатного українського телевізійного каналу. Для прикладу: утворюється повноцінне господарське і творче об’єднання (холдінг) чотирьох повноцінних 24-годинних різнопланових телевізійних каналів: НТКУ (УТ-1), суспільне ТБ(УТ-2) в різних формах — як канал, що поєднає місцеві студії, або самостійний ТБ-канал, телеканал «Культура» та канал повноцінного іномовлення (на базі «Всесвітньої служби УТР»).

Головне в таких проектах:

— коректна оптимізація виробництва на всіх каналах за рахунок наскрізного програмного наповнення (одна, але видозмінена програма виходить в ефір на декількох каналах);

— концентрація технічних та технологічних ресурсів і людських резервів в одному телевиробничому комплексі на Мельникова, 42;

— розумне поєднання різних способів доведення телеінформації (ефірне мовлення, кабельне мовлення та «супутник») до якомога ширших верств населення України.

Чи доведені до широкої і думаючої громади в нашій державі такі нюанси? До слова: після того, як було публічно об’явлено про припинення виділення закордонних грошей на «Створення суспільного мовлення в Україні», матеріалів на цю тему у ЗМІ катастрофічно поменшало. Чомусь. Однобокий підхід призводить і вже призвів до декількох серйозних та системних деформацій у розумінні проблем утворення суспільного ТБ в нашій державі. Наведемо головні з них. По-перше, багато років суспільству нав’язується думка, що ДЕРЖАВНЕ телебачення і радіомовлення та СУСПІЛЬНЕ ТБ і РАДІО — різні й зовсім не сумісні речі. Це неправда! У більшості країн Європи держава (читай —суспільство!) активно і цілеспрямовано бере участь у фінансуванні потреб суспільного мовлення. В документах Ради Європи відкритим текстом зазначається, що ВІДСУТНІСТЬ державного фінансування становить пряму загрозу існуванню суспільного мовлення! До речі, різні форми господарювання і організації телебачення передбачено й відповідним українським законодавством та Конституцією нашої країни.

По-друге, фахівців НТКУ, професіоналів вітчизняного ТБ і радіо не було залучено до обговорення проблем перебудови роботи Національної телекомпанії. До думок фахівців, які багато років творили в Україні телебачення загальнонаціонального масштабу, фактично, не дослуховуються, їх проекти не розглядаються і не виводяться на публічні слухання;

По-третє, проблема створення суспільного мовлення жодного разу не була виведена на публічне обговорення в середовищі гуманітарної еліти нашої держави — із заслуховуванням різних варіантів перетворення та змін, дискусією і прийняттям рекомендацій. Головна й найнебезпечніша тенденція останніх років — повна ізоляція суспільства та гуманітарної еліти від процесу утворення суспільного телебачення в нашій країні. Загальнонаціональною проблемою займається невідомо ким сколочена купка «надійних» людей, цілком перевірених грантами.

Саме тому для українського аудіовізуального простору досі актуальні:

— рішуча підтримка утворення в Україні цілісного майнового і творчого об’єднання телевізійних каналів, які фінансує Українська держава (УТ-1, ТК «Культура», іномовлення «УТР»)

— термінове проведення розширених громадських слухань з участю гуманітарної еліти країни і виступами авторів концепцій зі створення суспільного мовлення в Україні та наступним їх обговоренням;

— доведення до української громади і керівництва держави правдивої інформації про діяльність суспільного мовлення в країнах Євросоюзу;

— зміна законодавчої бази — перш за все прийняття рішення про те, що Закон України «Про систему Суспільного ТБ і радіомовлення України» від 18 липня 1997 року втратив чинність, або прийняття нової редакції зазначеного закону (на основі базового європейського закону) з урахуванням українських реалій в інформаційній і гуманітарній сферах.