Superstar світового балету Іван Васильєв: тяжіння більше немає!

На сцені Національної опери України цього тижня потонув у оваціях популярний данс-проект «Королі танцю». У цій програмі за традицією беруть участь найкращі танцівники. Та, мабуть, особливу увагу було прикуто до Івана Васильєва - 23-річного артиста, який за короткий період підкорив головні музичні сцени світу. Рік тому ледь не зі скандалом за власним бажанням (!) він попрощався з Большим театром Росії. І сьогодні Васильєв - прем’єр Михайлівського театру (Санкт-Петербург), Американського театру балету (Нью-Йорк). Його запрошують у свої спектаклі Гранд-опера, багато інших уславлених театрів. Найкращі балетмейстери мріють побачити його у своїх постановках, а балетні критики в захваті від його неймовірних кульбітів.

Незадовго до виходу на київську сцену в «Королях танцю» Іван Васильєв розповів DT.UA про свої гонорари, про улюблене місто Лондон, а також особливу балетну дієту.

Стіни нашої Національної опери не часто «споглядають» подібні картини. До завершення вистави ще хвилин сорок. А весь партер у єдиному пориві підхоплюється з місць, починає скандувати, кричати «Браво!», не в змозі приховати захоплення від виступу Івана Васильєва. Пронизливою кульмінацією «Королів танцю» цього вечора став його сольний міні-балет «Лабіринт самотності» (хореограф Патрік де Бана, музика Томазо Антоніо). Васильєв літає над сценою. Здається, що для цього артиста не існує земного тяжіння. Недарма балетні критики кажуть про його неймовірну віртуозність та сценічну привабливість: «У його танці відчувається фаталізм, рокованість долі… Тонке налаштування почуття рідко зустрічається навіть у танцівників більшого калібру, і це виділяє Васильєва як артиста, здатного проживати на сцені емоційні дилеми, а не просто вражати глядача своїм фізичним динамізмом».

«Лабіринтами самотності» він проводить кожного глядача, Васильєв затягує весь зал у свою енергетичну вирву. І недарма сьогодні такий попит на цього артиста. Його графік розписано на кілька років.

А починалося все в Україні, у Дніпропетровську. Саме в цьому місті в маленького Вані й виникло нестримне бажання танцювати. Він народився у Приморському краї (РФ), потім батьки переїхали до України. І з чотирьох років почав займатися народними танцями. Згодом хлопчика захопив класичний балет. Ще під час навчання в Мінському хореографічному училищі почав перемагати практично на всіх конкурсах, куди його посилали, - Перм, Москва, Варна. Юний талант підкорив суворих балетних поціновувачів у Мінську під час стажування в Національному академічному Великому театрі Республіки Білорусь. Тоді він блискуче виконав партію Базиля в балеті «Дон Кіхот» Л.Мінкуса. Про балетного вундеркінда почули в Москві. Особисто Олексій Ратманський запросив Васильєва у Большой театр Росії. На першій музичній сцені РФ Іван не тільки отримав найкращий репертуар (балети «Дон Кіхот», «Баядерка», «Корсар», «Спартак», «Полум’я Парижа», «Світлий струмок»), а й найкращу супутницю життя… Чудову балерину Наталю Осипову. Можна сказати, Большой театр «повінчав» цю зіркову пару. Відтоді вони стараються бути разом.

- Раніше ми бачилися з Наталею на різних конкурсах, але по-справжньому знайомі не були, оскільки вона була вже в дорослій категорії, а я ще танцював у дитячій, - розповідає Іван Васильєв. - Одного разу, коли ми з Наталею вийшли в Лондоні на сцену в «Дон Кіхоті», то буквально весь зал став на вуха, а критики сказали, що нам треба давати не п’ять зірок (в англійській пресі це вища оцінка), а цілих сім.

- Іване, а сьогодні часто доводиться танцювати на одній сцені разом із дружиною? І чи часто подорожуєте разом?

- Подорожувати доводиться справді часто. Переважно по роботі. Буває, разом. Буває, і нарізно. Хоча зазвичай ми танцюємо разом. Коли поруч Наталя, то мені, безперечно, легше, приємніше, і… якось цілісно.

- А чи часто виникають подружні ревнощі, коли доводиться відпускати Осипову в іншу країну, до нових сценічних партнерів?

- Зрозуміло, що я ставлюся до цього досить ревниво. Але все одно відпускаю. Робота є робота.

- У грудні минулого року ви разом із Наталею Осиповою пішли з Большого театру - і це стало однією з головних музичних сенсацій… Чи залишилися у вас сьогодні якісь зобов’язання перед Большим?

- Зобов’язань як таких немає. Але сподіваюся, що в найближчому майбутньому ми таки вибудуємо свої стосунки і свою роботу з Большим театром. Бо крапки в цій історії не поставлено. І ставити її ніхто не збирався. Продовжуватимемо працювати.

- А коли ви востаннє виходили на його сцену?

- Та ось у грудні минулого року й виходив. Танцював у Большому балет Ролана Петі «Юнак і смерть». А з трупою цього театру я танцював у лютому на гастролях.

- Ви сьогодні один із найзатребуваніших балетних артистів… Чи є якісь особливості ваших контрактів із найбільшими світовими театрами?

- Розумієте, будь-який контракт передбачає певні зобов’язання. Чи то Михайлівський театр, Большой чи Американський театр балету. Просто потрібно виконувати певні умови - потрібно приїжджати й танцювати. На сьогодні в мене два постійні місця роботи - у Санкт-Петербурзі та в Нью-Йорку. Є ще кілька театрів, куди я просто приїжджаю танцювати. Наприклад Гранд-опера в Парижі, куди запрошують танцювати «Марну пересторогу».

- Якщо вивчити ваш послужний список, виходить, що практично й не залишилося відомих балетів, у яких ви не були б задіяні… Чи не так?

- Не зовсім так. Є ще багато «недоторканих» творів, у яких хотілося б випробувати себе. І згодом, сподіваюся, випробую. Мрія будь-якого артиста, щоб для нього спеціально ставили балети. І ще є в мене мрія - «Маєрлінг» Макміллана…

- Іване, ви підтримуєте творчі стосунки з Олексієм Ратманським, який, до речі, колись починав у Києві, і в нього з нашим містом багато пов’язано…

- Ми в чудових стосунках. Ми давно знайомі й також давно співпрацюємо. Він не перестає мене радувати. Це дуже талановитий хореограф, один із найкращих сьогодні. І хотілося б із ним попрацювати ще і ще. Як відомо, це ідея Ратманського - поєднати мене на сцені з Наталею Осиповою. Він відчув, що ми підходимо одне одному за темпераментом. І відтоді ми разом… Ще до Большого Ратманському казали про мене деякі люди, які бачили мене на різних конкурсах. Олексій тоді працював головним хореографом Большого, і там у них був принцип: брати у Большой тільки з Московського хореографічного… У кращому разі з інших училищ брали спочатку в кордебалет, ніби на випробувальний термін. Але саме Олексій узяв мене з Мінська - прямо в солісти Большого.

- А що ви думаєте про Раду Поклітару - ще одного балетмейстера, який і нині працює в Києві?

- Знаю його прекрасно. Навіть працював із ним. Він мені ставив номер «Лебідь». Раду робить дуже цікаві речі. В нього бувають чудові драматургічні знахідки в балетах. І з ним сподіваюся попрацювати. А найближчим часом Ролан Петі ставитиме на нас із Наталею новий балет в Америці.

- Іване, а як поставився до того, що ви покинули Большой театр, Юрій Григорович? Адже саме в його «Спартаку» ви утвердилися в статусі першого танцівника Большого?

- Юрій Миколайович не є художнім керівником Большого театру. Він - балетмейстер своїх робіт. Тому свій намір піти з Большого ми з Наталею з ним і не обговорювали. Знаєте, я не хочу на цю тему взагалі говорити… Дещо залишилося в минулому. Але, сподіваюся, майбутнє з Большим буде теж.

- Ви багато їздите, подовгу ніде не затримуєтеся… Яке місто могли б назвати найбільш комфортним - для відпочинку, для дозвілля?

- Дуже люблю Лондон. Можу бути в ньому вічно. Це «моє місто». Я просто ходжу вулицями - і мені вже добре. І взагалі це місто в мене асоціюється з прекрасними спогадами: моя перша гастрольна поїздка з Большим, балет «Дон Кіхот»… Згадую також і другі гастролі в Лондоні (тоді вже було більше спектаклів), відкривали тоді «Спартаком». Коли на тих гастролях ми знову виступили з Наталею в «Дон Кіхоті», то реакція публіки була якоюсь неймовірною: нас виводили з театру якимись таємними коридорами, оскільки шанувальники просто шаленіли.

- Балетні критики кажуть про ваші надзвичайні можливості на сцені. А чи є «межа» техніки для балетного артиста?

- Межі немає. Коли людина думає про «межу», то їй час закінчувати. Я взагалі не чую, коли мене хвалять. Я взагалі не хочу цього чути.

- Але якщо зазирнути в Інтернет, то з приводу вас - тільки захоплення й похвала.

- Та ну… Головне - розуміти свої недоліки. І розвиватися.

- Про Дніпропетровськ часто згадуєте?

- Звичайно. Я ж почав там танцювати, серйозно займатися балетом. Щоправда, давно не був у цьому місті. Але час від часу зустрічаю різних людей, які пов’язані з Дніпропетровськом - і мені дуже приємні ці зустрічі.

- А якщо - раптом - виникне така пропозиція… Перейти в штат Мінського театру опери і балету за немислимий гонорар! На особисте запрошення Лукашенка. Погодитеся повернутися?

- Я танцюю не за великі гонорари. Мене вони не приваблюють. Якщо я захочу, то танцюватиму. Якщо не захочу - ніякі гроші тут не допоможуть, ніхто мене не вмовить.

- Чи є в балеті артисти, які для вас «сама досконалість»?

- Це багато великих артистів. Для себе ж відзначу тільки Рудіка. Тобто Рудольфа Нурієва. Для мене це виняткова особистість. Можна нескінченно сперечатися - кращий він чи не кращий… Але для мене він найулюбленіший і найособливіший.

- У період роботи у Большому театрі, коли вам не було ще й двадцяти, кого більше нажили за цей період - друзів чи ворогів?

- Ви знаєте, друзів у цьому світі взагалі небагато. Але якщо вони є, то на все життя. Напевно, такі друзі є й у Большому.

- Можливо, хтось із наших читачів поцікавиться: чи є якісь табу в харчуванні найкращих артистів балету…

- Ви про дієту? Та жодної дієти немає! Ви ж самі бачили - я прийшов на репетицію прямо з Макдональдса…