СУМНА ЗІРКА КАТЕРИНИ ОЛОВЕЙНИКОВОЇ

Українська оперна культура подарувала світові чудових співаків, неповторних виконавців класичного оперного репертуару, що й нині живе на найпрестижніших сценах світу. Але ім’я Катерини Олександрівни Оловейникової загалові ні про що не говорить. Ми більше знаємо про чарівні об’єкти піднесеного поклоніння пушкінських часів, ніж про нашу надзвичайно талановиту співачку, що втілила на оперній сцені класичні образи-ролі українських, італійських, російських, французьких красунь трагічної долі. А жаль, дуже жаль... Згадуючи Катерину Олександрівну Оловейникову, ми розуміємо, що це наша краса, наша гордість і — наш невтолимий біль...

Можливо, у старих архівних справах Харківського державного театру опери і балету, давно зданих до сховища, і трапляється це ім’я... Мабуть, його можна знайти й у пожовтілих папках з номерами слідчих справ, в архівах обласного управління НКВС. Але ж це ім’я можна поставити в один ряд з великими іменами корифеїв української опери — Соломії Крушельницької, Марії Литвиненко-Вольгемут, Зої Гайдай, Оксани Петрусенко, Олександри Ропської, Лариси Руденко...

1933 року юна випускниця вокального відділення Харківської консерваторії з класу Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут стала солісткою найкращого тоді в Україні Харківського театру опери і балету. Музичний керівник, диригент театру, видатний музикант Арій Мойсейович Пазовський, досвідченим оком побачив тоді в молодій випускниці-красуні Катерині Оловейниковій майбутню примадонну. Адже вона мала дуже сильний і добре поставлений голос — оперне сопрано. Неспроста віддавала їй свої знання, досвід і душевне тепло вже тоді прославлена Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут — її учениця володіла чудовим природним даром неабиякої оперної співачки і чудовими артистичними здібностями. Її легка і м’яка поведінка на сцені, дбайливе ставлення до музичної форми й змісту, вроджена вишукана інтелігентність демонстрували природність краси і чарівності справжнього таланту.

…Катерина Оловейникова вперше виступила в невеличкій партії Фраскіти в опері Жоржа Бізе «Кармен»... І відразу привернула увагу не тільки слухачів, а й уїдливих співаків, дуже ревниво-пильних, скажімо так, до успіху новачків. Тими роками на сцені Харківського оперного театру сяяли дві зірки — Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут і Зоя Михайлівна Гайдай. І ось головний диригент театру А.Пазовський вирішив чергувати в партії Ліу в опері «Турандот» Зою Гайдай і... Катерину Оловейникову. І з’ясувалося, що молода співачка, недавня випускниця консерваторії, проявила себе гідною ученицею Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут.

…Потім були партії Віолетти в «Травіаті» і Джильди в «Ріголетто» Джузеппе Верді, Ельзи в «Лоенгріні» Ріхарда Вагнера... Ці партії не є легкими і доступними багатьом оперним співачкам, а за ними настала черга дуже складної партії Маргарити в опері Меєрбера «Гугеноти». Це був уже не просто успіх, це був тріумф нового молодого таланту, якому судилось би сяяти на найпрестижніших оперних сценах світу... Судилось би... Ой, як не визнає бабуся-історія цієї сакральної частки «би»...

…1934 року столицею України знову став Київ. Почав порожніти Харківський оперний театр — Зоя Гайдай, Іван Паторжинський, Микола Частій, Арій Пазовський, Марія Литвиненко-Вольгемут у 1934—1935 роках стали провідними в Київському театрі опери і балету ім. Т.Г.Шевченка.

М.І.Литвиненко-Вольгемут не переставала перейматися долею улюбленої учениці.

— Набирайся тим часом досвіду, — наставляла вона Катерину, — ти тепер провідна співачка... А невдовзі побачимося в Києві, разом співатимемо в «Запорожці за Дунаєм», ти — Оксану, я — Одарку...

…Любов наздогнала Катерину вже за порогом успіху, але ще не на порозі слави. Він був вихідцем з невеликого шахтарського містечка. Веселий, смішливий, статурний. Він запримітив її на сцені і... приніс за лаштунки червоні троянди після її тріумфального виступу в «Травіаті». Вони були щасливі і, напевно, найщасливішими видалися ті три місяці — всього лише три! — їхнього сімейного життя, що почалося після його відвідин залаштунків з букетами червоних троянд.

…Грім грянув 1938-го, коли було заарештовано С.Косіора, з яким Пимін Чернюк, відомий партійний функціонер і член ЦК більшовицької партії, був пов’язаний ще й особистими взаєминами. Ну, а друзі, — перефразуємо відому приказку, — не розлучаються і в біді. Тому незабаром і за Пимоном зачинилися тюремні ворота. Назавжди.

«Ні, ні, — думала Катерина, — це помилка, його скоро випустять. — Який же він ворог народу? Він же добрий, він постійно переймається проблемами добробуту тисяч людей. Ні, помилку незабаром виправлять, і ми знову будемо разом».

Вона не знала тоді, що її чоловіка Пимена Чернюка вже розстріляно і вкинуто до спільної ями, що залишилася безіменною могилою. І все сподівалася й вірила в непогрішимість радянського, себто найсправедливішого і найгуманнішого, правосуддя. Їй слід ще наполегливіше і натхненніше трудитися, розучувати нове, удосконалювати опановане, а той злісний наклеп на її Пимена, звісно, розвіється, і наклепників покарають... Та ось стали помалу зникати давні знайомі, і зовсім замовкнув такий завжди неспокійний домашній телефон. А слухачі-глядачі в залі дивилися на сценічні дійства з участю Оловейникової порожніми застиглими очима... і не повторювалися більше шквали оплесків, та, втім, і залу не можна було назвати переповненою. І вона відзначила пильну до себе увагу якихось сторонніх осіб, що з’явилися в театрі. Посилився тривожний стан... І не тішила добре облаштована велика квартира. І озиралася вона здивовано, виходячи після спектаклю, тому що зникли захоплені шанувальники і шанувальниці, які завжди чекали її на виході з букетами квітів. А в голосах її Джильди, її Віолетти відомі трагічні нотки набули якогось нового, пронизливого звучання, і жінки в напівпорожній залі не соромлячись притуляли до очей хустинки і пошепки передавали одна одній на вухо, що найглибша природність її трагічних героїнь уже така природна, ну, ви знаєте, достеменно як у житті...

...Її заарештували дуже чемні чекісти пізно ввечері дорогою додому після спектаклю. На першому допиті її довго мовчки розглядали слідчі — арештантка іскрилася чарівною молодістю й красою і була при цьому абсолютно беззахисною колишньою дружиною викритого ворога народу, з котрим рахунки було зведено кулею.

…Її тяжкий злочин — неінформування про злочинні діяння чоловіка, що було передбачено кримінальним кодексом, який діяв тоді,— потяг за собою «справедливе» покарання: «всього» шість років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, природно, дальньому.

Вивезення ув’язнених із в’язниці на Холодній Горі відбувалися зазвичай у ранкові години. І в останній вечір, незадовго до відбуття, Катерина Оловейникова, стоячи в камері біля загратованого вікна, заспівала улюблену річ Пимена — арію Манон з однойменної опери Жюля Массне. На жаль, її надії на те, що Пимен перебуває десь поруч і може її почути, були марними...

І заколесила вона в столипінському вагоні з іншими дружинами «ворогів народу» через усю країну, в далекий АЛЖИР — Акмолинский Табір Жінок Зрадників (Изменников) Батьківщини. Ось до чого додумалися політичні збоченці! Втім, абревіатура АЛЖИР входила складовою частиною в іншу загальновідому абревіатуру — ГУЛАГ...

…Це було ціле барачне місто для дружин і найближчих родичок «ворогів народу», призначене для трудового перевиховання всіх цих... жахливих злочинниць. У порядку «трудового перевиховання» ув’язнені збирали на степових просторах колосся зернових. Ще однією формою «перевиховання» було ліплення в холодних бараках, у яких гуляли всі степові вітри, глиняних цеглин, саману. Природно, вручну, з відповідними заходами впливу при невиконанні норм.

Про чудову харківську оперну співачку згадали раптом у місцевому управлінні ГУЛАГу, в Долинці, де розміщувалася і КВЧ — культурно-виховна частина. Яка вже була мила й зворушлива ця турбота охоронних служб про культурне і виховне обслуговування «тяжких злочинниць»! І ось сам начальник табірного управління запрагнув створити при цьому філіальчикові ГУЛАГу табірний культурний центр, і, за його розпорядженням, сюди почали звозити з усіх відділень АЛЖИРу ув’язнених, які «на волі» були безпосередньо причетні до мистецтва. Так при цьому табуправлінні було створено театр музичної комедії, оперети. І було тут усе як «на волі» — і оркестр, і хор, і сцена з реквізитом, і костюми, зодягаючись у які, актори ніби занурювались у звичне середовище, у те, дотабірне, життя. І диригента було підібрано як годиться для таких ув’язнених — колишній диригент московського театру оперети М.Лер.

Катерина Оловейникова взяла участь у роботі цього театру в’язнів і для в’язнів. Тут пахло повітрям свободи, працюючи в цьому театрі, можна було дати волю спогадам про сонячне, ще таке недавнє минуле, що живило надії на повернення в Україну... Ах, ці надії в зоні, в умовах таборів, при повному і чіткому усвідомленні своєї невинності... Слід гадати, що вдови маршала Тухачевського і командарма Якіра, які мешкали в тому самому бараці, поруч із Катериною, достатньою мірою здійснювали над нею виховне шефство, як над політично незрілою...

Її величезні артистичні дані, помножені на тонкий генетичний аристократизм, або, як виразно кажуть у нас в Україні — шляхетність, і голос, що не втратив ще на той час ні сили, ні тембру, ні краси, ні чарівності, — все це здобуло Катерині найвищу прихильність табірного начальства і тому, природно, давало в умовах «зони» якісь додаткові блага.

…Ні, ні, не трубний глас провістив 1945 року звільнення Катерини Олександрівни Оловейникової з ув’язнення після шести років табірної несвободи. І здавалося їй, що збуваються віщі слова поета:

«…свобода

вас примет радостно у входа…»

На жаль, ця свобода виявилася досить примарною і брехливою — Катерина Оловейникова і після відбуття покарання мала серйозні обмеження у правах. Так, їй було закрито в’їзд до центральних і західних місцевостей Союзу, і, таким чином, довгоочікуване повернення в Україну виявилося нездійсненною мрією...

Вона отримала запрошення від Карагандинського театру оперети, у складі якого було багато і колишніх громадян України, начуваних про нову оперну зірку ще в ті часи, ще там, на батьківщині, в Україні...

Щоправда, й тут, уже маючи постійне місце роботи, вона одержала в дуже грубій формі відмову від міліцейських чинів на прописку в Караганді: ось відспіваєш ці домовлені спектаклі й забирайся з міста, — прямо заявив їй високий чин у міліції. Але обласна і міська влада, поступившись наполегливим проханням обласної філармонії, домоглися для Катерини цього «великого права»— прописки в Караганді. І з концертних сцен Карагандинської філармонії полинув голос української співачки Катерини Оловейникової, що не втратив ще потужного звучання. Це вже було повернення, але, на жаль, тільки на сцену філармонії. Оперна сцена була для неї недоступною. А в репертуар своїх концертних виступів Катерина Оловейникова включала не лише камерні твори, а й арії з опер. А ті, кому в 40—50-х роках довелося слухати солістку Карагандинської обласної філармонії Катерину Оловейникову, розповідали, що особливо запам’яталася їм виконувана співачкою «на біс» арія Манон з однойменної опери Жюля Массне.

…Її було реабілітовано 1956 року, і вона нарешті могла повернутися в Україну. Але нікому було зустріти її там, удома, в Харкові. В оперному колективі її вже ніхто не пам’ятав — адже над країною прокотилася війна, та й роки, роки минули. Можливо, які-небудь постарілі колишні знайомі могли б упізнати в ній колишню Катерину Олександрівну Оловейникову — роки перебування в лютих умовах АЛЖИРу зробили свою справу. Та й наближення півстолітнього рубежу — це, знаєте, для оперної співачки, яка довгі роки провела т а м...

…Вона мала стати провідною оперною співачкою і, очевидно, примадонною всієї української оперної сцени. Але «червоне колесо» прокотилося і її долею. Вона чесно пройшла свій життєвий шлях, віддаючи на радість людям свій талант, подарований їй Провидінням. І навіть табірний період зі свого життя вона не викреслювала — мовляв, що було, те було.

«Знаєте, адже навіть там, в АЛЖИРі, бували світлі хвилини, — розповідала вона журналісту, — їх створювали люди, які зуміли зберегти людяність у тих звірячих умовах».

Далека яскрава зірка світить мільйонам людей. Вони загадують бажання, плекають надії, бережуть віру, і з цих спільних надій, прагнень складається спільна незрима душа народу... Чи не так?