СПІВЕЦЬ ДУШІ ЛЮДСЬКОЇ

«Народ конфіскує
цю пісню на свою користь»

На початку 1939 року на Київській кіностудії художніх фільмів почалися зйомки картини «Велике життя». Обов’язковим елементом стрічки, за тодішньою традицією радянського кінематографу, мали стати пісні — громадянсько-патріотичні та ліричні. Тексти написав поет Борис Ласкін. Одна з пісень під назвою «Спят курганы темные» мала, за задумом режисера Леоніда Лукова, нести значне значеннєве й ідейно-політичне навантаження. Тому Луков гадав, що мелодію має написати композитор, вільний від штампів бравурно-масової співанки, який зарекомендував себе створенням пісень лірико-громадянського напряму. Таким Леонід Луков бачив на естрадно-пісенному небосхилі лише Микиту Володимировича Богословського, пісні якого з кінофільму «Острів скарбів» співала вся країна. Надії режисера Богословський виправдав, пісня відбулася, і...

У фільмі «Велике життя» роль інженера Пєтухова зіграв молодий актор, який завоював широку популярність, знявшись у картині «Людина з рушницею». У ролі товариського простацького робочого хлопця Кості Жигульова він проспівав пісню «Тучи над городом встали», яку написав спеціально для нього другий режисер Павло Арманд. І сам актор, і весь постановочний колектив «Великого життя» були впевнені, що пісенна розповідь про те, як «Спят курганы темные», теж дістанеться йому — Марку Бернесу.

Навіть сам композитор Микита Богословський не уявляв собі іншого. Однак Леонід Луков розчарував усіх, віддавши пісню іншому виконавцю — на жаль, негативному за сценарієм герою Макару Ляготіну. І роль цю, і пісню чудово виконав наш талановитий актор Лаврентій Масоха. Читач, звісно, пам’ятає цього актора за його останньою в житті роллю Шольца, секретаря-порученця Мюллера-Броневого, у телесеріалі Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни».

«Якщо ця пісня («Спят курганы темные») вийде дійсно правильною і патріотичною, — говорив Леонід Луков, — то народ конфіскує її на свою користь».

Вийшла. І стала народною. І в записі на платівку пісня «Спят курганы темные» вийшла величезним тиражем 1940 року — вже у виконанні Марка Бернеса. Щоправда, під час запису Бернес став об’єктом жартівливого розіграшу. Знайомі порадили йому виконувати пісню, що на той час уже була надзвичайно популярною в Донбасі, на нібито тамтешньому шахтарському діалекті. Тому на збережених у колекціонерів платівках того тиражу сплять кургани не «темные», а «темныи», а тумани, природно, «белыи». Але й у цьому варіанті виконання пісня, як і припускав Леонід Луков, «була конфіскована народом».

Вона не втрачала популярності й у тяжких умовах чужоземної окупації. Так, наказом військового коменданта окупованої румунами Одеси 1942 року було опубліковано перелік заборонених до виконання і прослуховування радянських пісень, і там на шостому місці значилися «Курганы темные»...

Паралельно з фільмом «Велике життя» на Київській же кіностудії проходили зйомки планового фільму з досить примітивним і мелодраматичним сюжетом. Це була картина про льотчиків-винищувачів. Виконання головної ролі доручили Марку Бернесу. Однак чи не до самого закінчення зйомок «Винищувачі» водили свої яструбки без необхідної за традицією пісні.

Марк Бернес і Євген Долматовський йшли з кіностудії до готелю. Настрій був ліричний, опоетизований неповторною київською весною. І обидва несподівано один для одного заговорили про вишуканість і ніжність цього вічно юного у своїй сивочолій мудрості міста. І вирішили написати хорошу пісню про нього. Блукали вечірнім містом, заглядали до подільських провулків, що круто горбатилися на древніх пагорбах, дерлися дніпровими кручами, але тема якось не складалася. Повернувшись до готелю, Долматовський заглянув до сусіда по номеру, із яким познайомився в поїзді. Цей молодий льотчик із Золотою Зіркою Героя на грудях чимось нагадував Сергія Кожухарова, якого у «Винищувачах» грав Марк Бернес. Сусід збирався в дорогу, оскільки, як він пояснив, одержав наказ терміново прибути в частину.

— Що, назад, до Іспанії? — пошепки поцікавився Долматовський.

— Ні, на жаль, там усе закінчилося погано... Тепер на схід, далеко, в далекий край землі...

«В далекий край товарищ улетает...» — подумав Долматовський і раптом зрозумів, що це і є та сама зачіпка, яку вони з Бернесом шукають. Замкнувся в номері і... На ранок пісня була готова. Бернес схвалив текст, й удвох вони помчали до Богословського. І — знову наступного ранку! — Богословський проспівав усю пісню, акомпануючи собі на роялі.

Захопленню всього знімального колективу не було меж. Після низки адміністративно-організаційних пригод пісня стала учасником нового кінофільму і згодом почала жити самостійним естрадно-концертним життям. Творці «Винищувачів» і гадки не мали, який успіх випаде на їхню долю. А серцевиною фільму була пісня льотчика Сергія Кожухарова—Марка Бернеса, що став улюбленим кіногероєм молоді тих років. За традиційними законами жанру закоханий герой кудись летить, залишаючи «знакомый дом, зеленый сад и нежный взгляд». А емоційної напруги пісня досягає, «когда ж домой товарищ мой вернется», до коханої, що чекає на нього. У кожного підлітка, юнака виникало почуття спорідненості з кіногероєм...

Тим, хто знає і пам’ятає цю пісню, зрозуміло, що вона не про якесь абстрактне «синьооке місто» — про одне з найгарніших міст світу, про Київ...

Шлях на кінематографічний олімп

Марк Наумович Бернес (Нейман), кіноактор, естрадний співак. У його паспорті було записано дату народження за старим стилем — 8 вересня 1911 року. За новим — 21 вересня. Уродженець стародавнього українського міста Ніжина. Бідність, багаторічна невпорядкованість батьків підштовхнула їх у пошуках кращої долі переїхати до Харкова. Тут, закінчивши 1926 року неповну школу, Марк почав працювати статистом у театрі. Так, не маючи відповідної освіти, він наблизився до своєї мрії — актор, сцена і, звісно, успіх. Мрії... Допоміг випадок — Марк промайнув перед уважним поглядом відомого тоді в Україні режисера Миколи Синельникова. Це він був хресним батьком Клавдії Іванівни Шульженко. Марку Бернесу Синельников зазначив, що індивідуальні акторські дані повинні бути помножені на кропітку, завзяту працю. Ці слова дали молодій людині стільки впевненості й надій, що вже 1928 року він опинився в Москві.

Статист у Малому театрі, статист у Большому. Потім потрапив до драматичного театру, що довго зберігав за собою в повсякденній мові назву «Театр Корша». Тут згодом працював і Микола Синельников, з ініціативи якого Бернес став актором у Театрі революції (нині — Маяковського).

Марк Бернес не став драматичним актором, хоча й працював у кращих театрах Москви вісім років. І ось 1936 року режисер Мосфільму В.Червяков запросив юнака на невелику роль у фільмі «В’язні». Тут його і помітив прославлений у майбутньому режисер Сергій Юткевич. У фільмі Юткевича «Шахтарі» Бернес грав уже одну з головних ролей — інженера Красовського. Нестандартною поведінкою перед камерою, сліпучою мужньою усмішкою, особливою «бернесівською» манерою спілкування з колегами він підкорив Сергія Юткевича, і режисер запросив Марка на зйомки в новій кінокартині.

Виконуючи роль Кості Жигульова у фільмі «Людина з рушницею», Бернес відчував незавершеність цього образу, відсутність у ньому чогось дуже важливого і вагомого, того останнього штриха, що дозволив би його герою, хоч і другорядному, можливість прожити на екрані повнокровне життя, яке запам’ятають глядачі. І висловив свою думку режисеру: цим останнім штрихом має стати пісня. Режисер погодився. З піснею «Тучи над городом встали» Марк Бернес і зійшов на кінематографічний олімп.

1939 року відбувся його дебют із цією піснею в грамзаписі. Чи потрібно говорити, що платівки розкуповувалися вмить? Не слід при цьому забувати: добре знаючи скромні можливості власного голосу, Бернес тоді і гадки не мав про кар’єру естрадного співака. Адже на естраді звучали і заворожували слухачів голоси Аркадія Погодіна, Георгія Виноградова, Володимира Канделакі... А ті, хто слухав Марка Бернеса, відчували в ньому яскраву індивідуальність, щирість, безпосередність — це і полонило. Та у самого Бернеса росла впевненість, що його справжнє покликання — кіно. «В’язні», «Шахтарі», «Людина з рушницею», «Велике життя», «Винищувачі» — ці фільми принесли йому кінематографічну славу.

З початком Великої Вітчизняної війни одна за іншою пішли ролі у військових кіноновелах: «Остання черга», «Стебельков у небесах», «Три танкісти», «Квартал № 14», у повнометражному фільмі «Дорога до зірок». У військові роки Марк Бернес зіграв і ледь не найкращу свою роль у картині «Два бійці». Тут безстрашний і дотепний одесит Аркадій Дзюбін у виконанні Бернеса не лише добре воював, а й був справжнім другом. Фільм орнаментований двома піснями, які виконував Аркадій — Марк Бернес. Це «Шаланды, полные кефали» і «Темная ночь». Історії створення цих пісень давно вже стали хрестоматійними, а самі пісні... Хоч як би змінювалося наше життя — війна, жорстока тоталітарна система, відлига, перебудова, розвал Союзу, — пісні ці, виконані Марком Бернесом у військове лихоліття, залишаються глибоко народними. «Темную ночь» ще до виходу фільму на екран виконував і записав на платівку Леонід Утьосов, потім її співали І.Козловский, Г.Виноградов. Але за величезною силою емоційного впливу на слухачів бернесівське виконання залишається неперевершеним.

Бернес створив справжній гімн усеперемагаючого кохання, що зігріває й оберігає солдата на війні. Ця пісня була з Бернесом на всіх етапах його творчої кар’єри. І на всіх зламах долі країни залишалася для критиків-мудрагелів недоторканною — чого не можна сказати про «Шаланди». Тут ретельні ідеологи довго критикували мелодію і текст, приписуючи пісні і босяцький анархізм, і кримінальні мотиви. Однак пісню охоче виконували, а платівки з її записом завжди вважалися предметом підвищеного попиту.

«Я люблю тебя, жизнь!»

В історію радянського мистецтва Марк Бернес усе ж увійшов радше як естрадний співак, аніж актор. Можна назвати точну дату, коли він став справжнім естрадним співаком.

Узимку 1943 року Марк Бернес у складі знімальної групи Сергія Герасимова перебував у Свердловську. Працювали над картиною «Велика земля». В окружному Будинку офіцерів готували новорічний концерт, і коли його організатори дізналися, що в місті перебуває Аркадій Дзюбін—Марк Бернес, вони попросили його неодмінно виступити. Для Бернеса запрошення виявилося несподіваним — адже ні читцем, ні оповідачем він не був. І тому вирішив заспівати. Почав з пісні «Темная ночь», яку тоді співала вся країна. Нагородою йому був шквал оплесків. Потім він виконав ще дві пісні, і їх також сприйняли із захватом. Цей успішний концертний дебют відкрив самому Бернесу ще одну грань власних можливостей. Він зрозумів, що довгі пошуки власного творчого образу завершені, як зазвичай завершуються пошуки кохання. 30 грудня 1943 року Марк Бернес став артистом-піснярем.

Були нові виступи на концертах. Щоправда, нечасті, оскільки чимало часу він усе ще віддавав кінематографу. Виконавши дві різнохарактерні ролі у фільмах «Велика земля» і «Великий перелом», Бернес продовжив роботу над образом інженера Пєтухова у другій серії картини «Велике життя». І тут Пєтухов, нарешті, заспівав. «Три года ты мне снилась», — співав закоханий Пєтухов про справжні пошуки кохання. Пісня «Наша любовь» була слабшою. Другу серію «Великого життя», як відомо, не допустили до показу, і про те, що «три года ты мне снилась», ми почули лише через десятиліття. Другу пісню з таким самим запізненням виконував Георгій Виноградов.

Після цього Бернес протягом десяти років у кіно не співав, хоча й знімався в досить яскравих кінофільмах: «Далеко від Москви», «Тарас Шевченко», «Максимка», «Запасний гравець», «Школа мужності», «Вони були першими» і низці інших, менш відомих. За роль Умара Магомета у стрічці «Далеко від Москви» Марк Бернес був визнаний гідним Державної (тоді Сталінської) премії.

Наприкінці 40-х років Бернес записав на платівки низку пісень Б.Мокроусова, В.Соловйова-Сєдого, М.Богословського, Ю.Левітіна. І пісні ці ставали надбанням народу, адже вони легко запам’ятовувалися, були мелодійними, доступними. А «Песенка фронтового шофера», «Морская песенка», «Почта полевая», «В жизни так случается» співаються й сьогодні.

Та, на жаль, неодноразово естрада ставала полем ідеологічних опрацювань, а якщо простіше — розправ із так званими проявами буржуазної культури. Ох, як не подобалися владним чинушам неросійські назви багатьох музичних творів, і тому пісні, написані в стилі танго, фокстроту, бостону проголошували ворожими нашій ідеології та культурі. «Схиляння перед чужоземщиною», «антипатріотизм» і ще бозна-які «ізми» навішували на музичні твори. Не дивно, що гонінь зазнали й пісні у виконанні Марка Бернеса. Ідеологічний прес був настільки сильним, що йому довелося залишити естраду. А навздогін якась московська газета вибухнула фейлетоном-тюканням про гріхи Бернеса.

Однак настала відлига, і вже середина 50-х років була відзначена бурхливим злетом масової й естрадної пісні. Стає масовим і телебачення. Бажаними гостями телестудій ставали виконавці, що вміли хоч трохи театралізувати пісню, зробити її виразною. Марк Бернес увійшов до рядів тих, хто не просто співав, а міг «показати» пісню. Задушевність, простота і стриманість інтонацій, мужня конфіденційність і, звісно, зовнішня чарівність привертали телеглядачів. Слухаючи Марка Бернеса чи то в концертному залі, чи то перед екраном телевізора, кожен відчував, що виконавець звертається з піснею до нього особисто, дивиться лише на нього. Такою була майстерність співака, вираз його обличчя, розкута, але позбавлена панібратства поведінка перед камерою. Від нього йшла глибока конфіденційність. Специфіка телебачення додала нове забарвлення таким бернесівським пісням, як «Любимый город», «Темная ночь», «Три года ты мне снилась». До них приєдналися й нові, серйозні й глибоко емоційні твори: «Мужской разговор», романс Рощина з кінофільму «Різні долі», «Песня посвящается моя», «Когда поет далекий друг» і багато інших.

Відомо, що кращі пісні Марка Бернеса — це твори його давнього друга Микити Богословського. Бернес співпрацював і з іншими композиторами-піснярами: А.Ешпаєм, Е.Колмановським, В.Соловйовим-Сєдим, М.Фрадкіним. Марк Бернес ставав справжнім співавтором пісні, виявляючи жорстку вимогливість до кожного слова й ноти. Він не терпів штампу і фальші. У концертних залах звучали все нові й нові пісні: «Если бы парни всей земли», «Перекресток», «Воспоминания об эскадрилье «Нормандия—Неман»...

Пісенний феномен Бернеса стає об’єктом пильної уваги музичних критиків і музикознавців. І виявилося, що не всім до душі його манера виконання. Приголомшуючий успіх у глядачів і слухачів співака «без голосу» дратував деяких борців за академічний стиль виконання. На жаль, і деякі композитори високого рангу ополчилися проти Бернеса. Так у вересні 1958 року в газеті «Правда» була надрукована стаття Г.Свиридова, у якій зазначалося: «Платівки, наспівані ним, поширені мільйонними тиражами, і є зразком непристойності, підміни природного співу сумовитим говірком чи багатозначним шепотом. Цьому артисту ми багато в чому завдячуємо відродженням огидних традицій «злодійської романтики» — від куплетів «Шаланды, полные кефали» до слізливої пісеньки рецидивіста Огонька з кінофільму «Нічний патруль».

Дивовижно, але композитор такого високого таланту риторично запитував: «Чому ж до виконання естрадних пісень у нас дедалі частіше залучають безголосих акторів кіно та драми, що відроджують до того ж вульгарну манеру ресторанного співу?»

Бернес мужньо зустрів критику авторитетного композитора. І відповів Г.Свиридову — ні, не в пресі, а з естради — виконанням нової пісні Е.Колмановського «Я люблю тебя, жизнь» і М.Блантера «Враги сожгли родную хату», що була у забутті з 1945 року. Сотні вдячних листів і захоплені відгуки про виконання цих двох пісень були гідною відповіддю Г.Свиридову.

Гастрольні поїздки, концертні виступи, часті запрошення у модні тоді «Блакитні вогники» на центральному телебаченні, грамзаписи відсунули на другий план роботу в кіно. Після цікавої ролі Огонька у кінофільмі «Нічний патруль» 1957 року Бернес знімався ще в шести фільмах, але, на жаль, не створив жодного значного образу. Однак його пісенна творчість досягла тими роками найвищого рівня майстерності. З початку 60-х років Марк Бернес виконав більше половини свого пісенного активу. Природно, все це результат співробітництва з видатними композиторами, такими, як Едуард Колмановський, Марк Фрадкін, Ян Френкель, Матвій Блантер, Веніамін Баснер. Активно й по-товариськи співпрацював він і з авторами текстів, поетами Євгеном Євтушенком, Костянтином Ваншенкіним, Михайлом Таничем, Михайлом Матусовським. Він співав про любов до Батьківщини («С чего начинается Родина?»), про необхідність миру між народами («Хотят ли русские войны?»), про солдатів, яких «в земле гораздо больше, чем на земле» («Солдаты»), і, звісно ж, про кохання («Опять расстаюсь я с тобою»).

«Я не люблю ситих, благополучних пісень, — говорив Бернес. — Якщо нещаслива людина стане трохи щасливішою, якщо раптом почує, що хтось розділив її самоту, — отже, з моєю піснею все гаразд». Важко тут заперечити Бернесу.

Вже смертельно хворий, він звернув увагу на вірш Р.Гамзатова, опублікований в журналі «Новый мир», і у співпраці з поетом і композитором Яном Френкелем була створена пісня «Журавлі», що стала реквіємом самому Марку Бернесу й одночасно піснею прощання...

Коли життя почало відраховувати його останні години, він попросив близьких принести до палати магнітофон із записом чотирьох своїх улюблених пісень. Ось вони: «Я люблю тебя, жизнь!», «Три года ты мне снилась», романс Рощина і «Журавлі». Він слухав їх до останніх хвилин.

Ці ж пісні звучали на громадянській панахиді в Будинку кіно замість традиційних похоронних мелодій. Такою була воля Бернеса.

Було літо, серпень 1969 року.

«Мы замолкаем, глядя в небеса... »