Суахілі — також так

Основним прокляттям Вавилонського стовпотворіння було не те, що з’явилося безліч мов — у значенні там російська, українська, англійський та інші суахілі. Саме по собі змішування не таке вже й страшне — ну подумаєш, вежу до неба не зуміли добудувати. Дрібниця, чесне слово. Справжнє прокляття передбачалося в подальшому — поява так званої мовної політики і відповідно цілої зграї більш-менш щирих виробників та споживачів її. Що прикметно — в основу будь-якої мовної політики лягає саме забуття основного положення про Вавилонське стовпотворіння — про те, що поява безлічі мов була прокляттям, а зовсім не даром Небес.

Чесно кажучи, приводи подумати про недоречність обожнювання такого загалом утилітарного явища, як мова людська, були і раніше. Хоча б цей визубрений і викарбуваний на уроці російської літератури «великий, могучий и правдивый», який чомусь для когось «поддержка и опора». Але тоді мені і четвірки з плюсом вистачило (запнулася на якійсь комі, чи що). А серйозно задуматися змусило інше — побачена в не такому ніжному віці на стіні одного провінційного культурно-освітнього закладу красиво виписана й узята в рамочку з калинових гілок (чи вишивки хрестиком — не пам’ятаю) «Молитва до мови». За формою вона, утім, більше нагадувала акафіст, але це не важливо. І навіть не те мене насторожило, що мова для автора — як мінімум богорівна. Що з автора візьмеш? Він поет — не більше й не менше, хай би там що казали нам на уроках російської літератури. Важливіше молитви для керівництва зазначеного закладу, що повісило цей опус на стіні в «червоному куточку». Та чи в тому річ, що в цьому куточку червоному треба було загородити шматок стіни, на якій залишилася пляма від якого-небудь «Учиться, учиться, учиться» або «С кем вы, работники культуры?»? Дивна у нас звичка — у денну пору на стінах писати пишномовні дурниці, а в нічну — непристойні висловлювання. І відгадайте, у що більше душі вкладено.

Ні, минуле все ж таки не відходить. І що азартніше ти з ним борешся, тим більше продовжуєш йому життя. Усі ці «ситуації
пост-...» мають значно більше спільного з тим, що вони заперечують, ніж відмінного. Не розумію, чому. Тобто я розумію, що в різних національних мов бувають часи бенкетів і часи випробувань. Я розумію, що в часи імперій мовам скорених народів доводиться, як правило, несолодко. Не мовам, зрозуміло, як таким, а мовам у їхніх певних проявах — літературі, науковій термінології, мистецтві тощо. Люди ж здебільшого говорили тими ж мовами, що й їхні предки, а отже, мова жила і зберігала закладений у будь-якій мові потенціал до розвитку і заповнення всього комунікативного простору за найменшої можливості виходу у широку практику, якщо не станеться по дорозі повна асиміляція. Нам пощастило — не сталася.

Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України починається саме те, чого я не розумію. Я не зовсім розумію, але готова прийняти формулювання «розвиток мови». Нехай саме під цим словом ми будемо розуміти розробку і запровадження фахової лексики, перехід на рідну мову навчання, дублювання кіно- і телепродукції тощо. Я навіть не проти мудрого державницького рішення виділяти з держбюджету «на розвиток української мови» кошти для «Просвіти», хоча й не розумію, як саме зазначене товариство має намір розвивати мову — адже не на якусь конкретну «Програму розвитку мови», додану, завірену та, зрозуміло, опубліковану, а просто на «розвиток мови» як такої. Але я «за» — до чого все це буквоїдство, коли йдеться про велику мету? Я зі співчуттям вислуховую і читаю роботи мовознавців та україністів, котрі пишуть монографії й обговорюють на конференціях, як цю безталанну мову пригнічували, нищили і всіляко з нею розправлялися при радянській владі і до неї. Маю зауважити, що як демократ в глибині душі, а може, навіть ліберал (хоча знайомі мені не вірять), я з не меншим співчуттям ставлюся до ініціативи громадян, які збирають підписи на захист російської мови. А також до політиків, котрі у свою чергу клятвено обіцяють забезпечити цей самий захист на вищому рівні. А ці плакати та інші білборди «НАТО — нет. ЕЭП с Россией, Белоруссией, Казахстаном (це, якщо раптом хто не знає, що таке ЄЕП) — да. Русский язык — да». Погодьтеся, до цього абсолютно неможливо залишитися байдужим.

Але далі починається те, чого я не розумію. Мені соромно в цьому зізнаватися: я, журналіст, робота якого полягає в тому, щоб інформувати, формувати чиюсь думку, впливати на стан умів (і Бог знає, що ще приписують журналістам і за що їх мають, як дозволив собі хтось висловитися на форумі, «сволотою продажною», та все одно продовжують читати), отож я зізнаюся всій читацькій аудиторії — я не розумію. Гаразд, що було, то було — імперія одна, потім друга, — але не залишили ж вони після себе випаленої землі! І культура наша, як нагадують нам дослідники лінгвоцидів і фахівці з розвитку мови, тисячолітня. А що таке 70 років радянської влади порівняно з тисячею років нашої культури? Хтось же пише монографії про «лінгвоцид» та виголошує полум’яні промови з трибун — то може, вони мені пояснять, чому після радянської влади книг українською мовою стало виходити менше, ніж за її часів?

Не треба про економічні проблеми — хто з ними не знайомий. Але в такому разі, може, старші товариші пояснять мені, чому ті книги, які все ж таки виходять (так і хочеться написати «усупереч усьому», хоча знову незрозуміло — чому саме), у багатьох випадках викликають криву посмішку через свою якість? Якість мови, я маю на увазі. В країні, де існує вже незліченна кількість «правописів» і ціла Правописна комісія (треба гадати, колега Просвіти — теж «розвиває мову» за рахунок платників податків і, судячи з певних ознак, з таким самим успіхом), якісних і просто грамотних текстів українською мовою стає дедалі менше.

А іноді експерименти бувають просто екстремальні. Зараз, наприклад, читаю книгу «Онлайнова журналістика» Хола. Так от, приголомшливе враження — читати текст про інтернет-технології, вилизаний відповідно до «Правопису» Скрипника 1923 року. Знаєте, це ніби з Центру управління польотами йшли телетайпи з ятями. Щось на кшталт «Русскія космонавты высадились на Сатурнъ. Состояніе экипажа лепо». Просто постмодерн якийсь. Ні, я не проти «скрипниківки» — нехай. Це зрештою своєрідна інтелектуальна мода, і не варто засуджувати тих, хто її дотримується, так само, як дівчат, котрі фарбують волосся в надзвичайні кольори. А у випадку з текстом про технології, які на півкроку попереду сучасності, це навіть прикольно. Я іншого не розумію: чому редактор, котрий виявив стільки скрупульозності, виправляючи «ефір» на «етер» і «аудиторію» на «авдиторію», не потрудився узгодити речення? Я вже не кажу про такі високі матерії, як власні назви. Можливо, фахівцю зі «скрипниківки» дозволено не знати імен П’єра Бурдьє чи Поля де Мана, а також той факт, що «штату Омаха» немає на карті США. Тоді може, в такому випадку видавництву варто було б витратитися ще й на наукового редактора?

Ні, це зовсім не «негативна рецензія» на книгу. «Онлайнова журналістика» — ще цілком пристойний варіант серед нинішніх перекладів, особливо навколонаукових. Цю книгу я прочитаю до кінця — не лише тому, що «за фахом», але й тому, що це в принципі можливо. Що далеко не завжди можна сказати про нинішню перекладну літературу. У мене невдовзі набереться ціла полиця суто декоративних книг, про які я колись сказала «ух ти!» і купила/виканючила у подарунок/попросила почитати і, продравшись крізь синтаксичну та лексичну сельву перших 30—40 сторінок, відправила на дозрівання. На власне дозрівання, я маю на увазі — коли буде багато-багато часу, коли зовсім нічого не стане читати, коли читання цієї книги стане питанням життя і смерті. Загалом, ніколи. Послухайте, а може, це змова? Може, хтось підкупив наших видавців, щоб вони випускали україномовну літературу, яку не зможе читати навіть найбільш україномовний читач? Може, от він, лінгвоцид у дії?

Здається, ще з часів війни у В’єтнамі гуляє непристойний жарт. У пом’якшеному (пардон за цензуру) перекладі вона звучить так: «воювати заради миру — те ж саме, що займатися сексом заради цнотливості». Щось подібне хочеться сказати про «боротьбу за мову», «розвиток мови» і (пардон, за відсутність цензури) такі інші оральні збочення. Розвиток мови відбувається незалежно від нашої волі, хоча й за нашої дієвої участі. І я не беруся давати поради космічного масштабу, що нам робити, щоб зберегти мову. Я не впевнена, що її можна чи потрібно берегти — це все ж таки не кисет прапрадідуся. Напевно, усе, що ми можемо зробити — розмовляти. Бути сумлінними з тим, що нам дороге. В міру сил стежити за власною мовою та мовою своїх дітей. Не купувати книг, котрі «погано спечені». Тікати від педагогів, які мелють дурниці. Врятувати, розвинути або знищити мову можуть лише її носії, а не комісії, товариства та навіть президенти, хоч би які частини бюджету вони на це спускали. Тому все, що ми можемо і, напевно, мусимо — просто жити і спілкуватися рідною мовою (навіть якщо це непросто або «не модньо») —російською, українською, суахілі (хоч я її і не розумію). Бути чесним перед собою — цього іноді цілком достатньо, щоб не дозволити цинікам, які рвуться до влади, і «продажній сволоті», що пристала до них, задурити собі голову. А НАТО чи ЄЕП — це вже як пощастить.