Ступка: за сибіром сонце сходить...

Цього тижня відбувся збір трупи («Іудин день») у головному драмтеатрі країни — імені Івана Франка. Відкрили сезон уже 19 вересня спектаклем «Кайдашева сім’я». А буквально тиждень тому франківці повернулися з Омська, де виступили на міжнародному театральному фестивалі «Академія-2008» зі спектаклем «Цар Едіп» за Софоклом в постановці Роберта Стуруа.

Здавалося б, зовсім не театральний центр, а місто «за сімома морями», Омськ усе-таки переконливо утверджує себе як град Мельпомени. Театральний фестиваль, яким можуть похвалитися жителі Омська, не по зубах навіть ситим столицям. Києву — тим паче.

До нашої національної ганьби: у столиці України зникли всі більш-менш колись помітні театральні форуми! Намагається виплисти лише гоголівська «шинель», яку викроює на свій смак В.Троїцький, та й це вбрання в експериментальному ключі.

Омськ же запрошує приїхати на «побивку» найбільші театральні бренди Європи. Тільки на недавньому фесті гостювали... Знаменитий Берлінер-ансамбль (Німеччина) — спектакль «Арто і Гітлер у романському кафе». Відомий берлінський театр «Шаубюне» — спектакль «Концерт за заявками». Белградський національний театр (Сербія) — «Пані міністерша». Малий театр Вільнюса (Литва) — зі спектаклем Рімаса Тумінаса «Мадагаскар»...

Багато працює в самому Омську режисер Євген Марчеллі, який раніше працював недовго у Вахтанговському (там ставив «Отелло»). А сьогодні ставить і Стріндберга, й інших класиків.

Франківців покликали з «Едіпом» і зі Ступкою. І зі Стуруа, звісно (останній не приїхав). Тому що всі ці імена разом із великим Софоклом — для театралів аж надто притягальні. І композицію Стуруа за мотивами Давньої Греції театрали Омська, на думку франківців, оцінили радо, позитивно.

Спектакль, який у Києві в дні прем’єри був прийнятий насторожено, усе-таки виявив несподіваний запас міцності, здатності дихання «на довгу дистанцію». Згодом, коли вщухли прем’єрні тривоги, постановка набула сценічної пружності, такої необхідної для ризикованих творів грузинського майстра. І багато ходів-переходів у його аплікації, нарешті, прояснилися. Особливо в плані розподілу: чого це цар Едіп у віці, а мати Іокаста йому в дочки годиться. Тому що шаради Стуруа і слід читати як «перевертні» — це ж не каліграфія на рівних лініях учнівського зошита, а почерк оманний, нервовий — як тайнопис: шифруйте...

Кажуть, в Омську — далекому від нас місті — театральному ренесансу особисто сприяє губернатор області пан Полєжаєв. Не те що він цим тільки й живе. Є ще й корисні копалини в цьому регіоні... Просто саме ця людина — не тільки як начальник — щиро захоплений мистецтвом театру. І гроші, які завжди крутяться в таких краях, він знає на що пустити. Не на фуршети. І не на будівництво божевільних монстрів у центрі міста. А на театр, який лікує душу і визначає імідж населеного пункту.

А я ось собі думаю: чомусь на Київщині здавна губернатори люблять не театр, а аграрні промисли — і тріумфує тут виключно нескінченний дерибан землі-матінки від столиці аж до самих до околиць! І не дочекатися нам, певне, європейського щастя у вигляді найкращих тамтешніх прем’єр доти, доки всі «дачні» ділянки Віра Іванівна не поділить... Скоріше б! А то зачекалися.

Ну і, повертаючись до франківців, перша прем’єра їхнього нового сезону заявлена на 17—19 жовтня. Режисер Андрій Приходько представляє «Легенду про Фауста» — свою версію популярної історії про добро та зло. У спектаклі, утім, одне перетече в інше, оскільки Фауста-Мефістофеля поперемінно гратимуть батько і син Ступки. Нібито — немає «тільки зла», немає «тільки добра», адже одне без одного неможливе (такий прихований посил режисера). І думка його, вочевидь, не нова. Однак для Фауста зовсім небанальна. Усе так і було!

Уже на листопад франківці обіцяють ще одну прем’єру, через яку червоною ниткою проходить скорботна тема Голодомору — «Божа сльоза» (п’єса сучасного автора Миколи Косміна). Це камерний спектакль. У головній ролі здогадно народний артист України Лесь Сердюк, художник Володимир Карашевський.

На черзі «Назар Стодоля» Шевченка, «Одруження» Гоголя і «У неділю рано зілля копала» Кобилянської.

Важко передбачити, як вишикується цей новий сезон у головному театрі країни. Тому що минулий (сезон) був виграшним: п’ять рівноцінних і різножанрових прем’єр, серед яких явні досягнення — «Едіт Піаф», «Лев і Левиця», «Кайдашева сім’я». (Був і суто касовий блокбастер — «Фігаро».) А кількісний чинник теж немаловажний нині — в епоху скиглення та бездіяльності. Скажімо, у сусідній Російській драмі за минулий сезон — лише одна напівпрем’єра, черговий «переримейк» «Ревізора», котрому після Ю.Мажуги (у ролі Городничого) краще б на спочинок, але як же — незабаром 200-річчя Гоголя, от і треба відзвітуватися.