«Струни мої золотії...»

Зайдіть до музею українського мистецтва чи просто перегорніть сторінки художнього альбому з репродукціями народних зображень козака Мамая. У десятках чи сотнях різних варіантів композиції ви завжди підмітите один незмінний канон — у руках центрального персонажа ніколи не побачите зброї, але завжди кобзу чи бандуру. Мабуть, не існує на землі народів, історію яких не супроводжували б музики. Згадайте французьких труверів, німецьких мейстер-зингерів, сербських сліпців-пєваків. Але важко пригадати когось, окрім українців, хто зробив би символом нації людину з музичним інструментом. В «Історії запорозьких козаків» Дмитро Яворницький стверджує, що запорожці вважали кобзу витвором самого Бога. Але дивний факт: в Україні немає традиції використовувати музичні інструменти під церковним склепінням. Легко уявити троїстих музик на весіллі чи в шинку, кобзаря у військовому шатрі чи на дніпровій кручі, але, мабуть, надто сильний дух свободи в цих людей, щоб смиренно стояти навіть перед вівтарем. Такий у них був вибір — «всюди вештатися та долю співати».

До свого десятиліття видавництво «Балтія-друк» створило чудовий дарунок поціновувачам як музичної культури, так і справжньої якісної книги. «Музичні інструменти українського народу» стануть справжнім відкриттям маловідомого і не надто популяризованого розмаїття струнних, духових, ударних інструментів, котрі якимось дивом збереглися, пройшовши через століття. Справжніх фахівців та вправних пропагандистів цих давніх мистецьких знарядь мало, та й хіба може бути їх багато? Ад­же це не бізнес — лише щирий інтерес і любов до пізнання глибин культури. Автор книги Леонід Черкаський не тільки дав цікавий і глибокий аналіз інструментів, а й, представляючи книгу, продемонстрував хист музиканта. Мабуть, не кожен випускник консерваторії легко ідентифікує за назвою зубівку, флояру, косу дудку, фрілку, теленку. Виявляється, це різні українські модифікації так званих відкритих флейт, відомих іще з часів древніх Єгипту і Греції.

Тексти книги «Му­зич­ні інструменти українського народу», окрім української, подано й англійською мовою, що дає змогу вийти з нею на ширшу читацьку аудиторію. Поліграфічна, ілюстративна якість цього унікального видання (втім, як і всіх інших, створених видавництвом) цілком світового рівня. Дуже сумно, що ця прекрасна книга стала остан­ньою роботою, до художнього оформлення якої доклав свій талант Віталій Машков, автор багатьох зразків високого мистецтва книговидання. Так, життя коротке, але мистецтво вічне. «Струни мої золотії, грайте ж мені стиха. Нехай козак нетяжище та забуде лихо».