Стоп, кадри! Українське кіно — зворотний відлік

Нинішнього року — два значущі для національного кіно ювілеї: 80-річчя кіностудії імені Олександра Довженка та 50-річчя студійного музею Довженка. По суті, ці дві дати окреслюють магічне коло українського кінематографа, багатого на тріумфи, трагедії, розбиті мрії, блискучі кар’єри та зламані життя. Музей довженківців — справжнє сховище таємниць про українські кінофільми і долі їх творців. Чому саме Довженку доручили знімати «українського Чапаєва»? Які національні картини мають найпрестижніші міжнародні нагороди? Чи удостоєний український фільм американського «Оскара»? Відповіді на ці та інші запитання — там, за сімома печатями.

Кіностудію побудували всього за рік

Якщо дотримуватися точної хронології, то часом народження довженківської студії вважається весна 1928 року. Тоді було відкрито київську кінофабрику Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). І першою картиною цієї фабрики стала стрічка «Ванька і Месник». У 1930-му ВУФКУ реорганізована в «Українфільм». Ще через рік виходить перший звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу» (знаменитого режисера Дзиги Вертова). У 1932-му — «Іван», перший звуковий фільм режисера Олександра Довженка. Лише у 1939-му кінофабрику перейменували на Київську кіностудію художніх фільмів. А перший кольоровий український фільм — екранізація гоголівського «Сорочинського ярмарку» режисера Миколи Екка. У 1957-му київській студії присвоєно ім’я Довженка. А в 1993-му вона отримала статус національної. Ось така формальна хронологія. Проте між датами й цифрами — неймовірна кількість історій.

Одна з найяскравіших історій пов’язана зі знаменитим щорсівським павільйоном (його збудовано спеціально для зйомок картини Довженка «Щорс»). І цей павільйон став ніби основою музею. А сам музей було засновано 1958-го. І відтоді він також носить ім’я Довженка.

У 50-х головним креативним заводієм музейної справи виступив знаменитий у ті роки український режисер Олексій Швачко («Розвідники», «Далеко від батьківщини», «Кривавий світанок»). А першим директором музею стала легендарна Тетяна Дерев’янко. Вона збирала цінні архівні матеріали, різноманітні експонати.

Пізніше під музей відвели приміщення, де й тепер міститься експозиція. Тетяна Тимофіївна Дерев’янко понад сорок років була незмінним керівником музею. І теперішні наукові співробітники говорять про неї як про справжню «маму», про надзвичайного ентузіаста своєї справи. Усе, що тут зроблено, зроблено великою мірою завдяки цій людині, яка залишила для нас неоціненні свідчення про історію українського кіно.

На сьогодні в музеї мало що змінилося. Це, як і раніше, великий центр із добіркою всіляких даних, із картотекою акторів, які знімалися на студії, негативами до кадрів із фільмів (понад 170 тис.). На музейних стінах — фотографії: Олександр Довженко, Леонід Биков, Федір Іщенко, Юлія Солнцева, Євгеній Самойлов та багато інших.

— Уявіть собі, нашу студію було побудовано всього за один рік, — розповідає «ДТ» науковий співробітник музею Раїса Михайлівна ПРОКОПЕНКО. — На будівництві тоді одночасно працювало 1500—2000 осіб! І жодних машин, жодних баштових кранів! Тільки людські руки! Цю будову підняли всього за рік. Так, у березні 1927-го тамбовський муляр заклав перший камінь. А рівно через рік вийшов наш перший фільм «Ванька і Месник» Акселя Лундіна. Причому знімали його навіть не в павільйоні, а в так званому «рукаві», де зберігалися робочі інструменти.

Того ж 1928 року було знято документальну стрічку «Ясла».

Потім уже Дзига Вертов створив свій фільм «Людина з кіноапаратом». Ця картина, до речі, ввійшла до історії світового кіно й потрапила до списку 12 найкращих фільмів усіх часів та народів.

Взагалі, за вісім десятків років наша студія пройшла дуже цікавий шлях і нагромадила масу матеріалів. У нас зберігаються плакати й афіші ще початку ХХ століття. Є плакати, випущені тоді, коли тільки-но почала функціонувати кіностудія. Їх наклад був інколи 35, а інколи — 60, це у всесоюзному масштабі.

Взагалі-то, музей — підрозділ кіностудії. І, природно, спеціального фінансування в нас немає — перебуваємо на дер­жавному студійному утриманні. Не буду скаржитися — все, що треба, дирекція нам дає.

До нас приходять радитися багато кінематографістів. Адже в підготовчий період створення тієї чи іншої картини обов’язково потрібно зібрати спеціальний матеріал, щоб художники з костюмів мали від чого відштовхнутися. По суті, в нас уже знято всі часи — і Ярослава Мудрого, і княгині Ольги, і початок XX століття… І якщо творцю потрібно з чимось ознайомитися, то не конче добиратися до московських архівів — досить прийти в наш музей і взяти альбом із фотографіями, який та чи інша група здавала після роботи.

«Українського Чапаєва» замовив Сталін

Нині група режисерів начолі з Василем Домбровським вирішила відтворити історію народження довженківських фільмів і перші кроки Олександра Петровича в українському кіно. Всі його сценарії, до речі, є в музеї. Проте особливу увагу приділено фільмові «Щорс». Адже саме в цьому приміщенні працював Олександр Петрович. Відтворено його робочий кабінет у період зйомок фільму про «українського Чапаєва». Експонується старовинна кінотехніка. А в невеличкому знімальному павільйоні — сідла, прядки, костюм. У кутку — фрагмент музею в Сосниці — піч і колиска.

Ну, а в наступній кімнаті — сенсація: патефон, подарований українському генію особисто Йосипом Сталіним. «Батько народів» дуже зацікавлено ставився до Олександра Петровича. Багатьом відомо, що «Щорс» — безпосереднє замовлення «вусатого горця», і сталося це наприкінці лютого 1935-го, коли режисер отримав орден Леніна. Саме тоді на засіданні президії ЦВК СРСР вождь нібито сказав: «А за ним боржок — український Чапаєв...» Річ у тому, що картина братів Васильєвих «Чапаєв» на той час уже зчинила фурор, породила справжню хвилю фанатизму в радянському суспільстві. Сталіну потрібно було закріпити порив — уже на національних засадах. Не всі дослідники одностайні у питанні, кого мав на увазі Віссаріонович, коли казав Довженку про «українського Чапаєва». Будьонного? Ворошилова? Проте Довженко вирішив обезсмертити на екрані свого земляка — героя громадянської війни Миколу Щорса. Про що того ж 1935-го повідомив у газеті «Комуніст»: «...на українській фабриці я почну оборонний фільм «Український Чапаєв».

Робота над «Щорсом» збіглася з кульмінацією сталінських репресій. Люди зникали без суду і слідства. А Олек­сандр Петрович створював картину в неймовірних муках. 1935-й, 1936-й, 1937-й, 1938-й, 1939-й. Лише навесні 1939-го стрічку показали громадськості. У Москві її обговорили на початку квітня. А потім — масовий (на ті часи) кінопрокат... Довженко писав: «На мій фільм продано 31 млн. білетів... Я культурно обслужив 31 мільйон людей... Я дуже радію цьому...»

Та за цією показною радістю крилася туга. Адже створення стрічки переривали хвороби режисера, пошук матеріалів про легендарне минуле знаменитого комдива. Складні зйомки були взимку 1937 року. Це якщо взяти до уваги, що навколо йшло полювання на «ворогів народу». Деякі сучасники вважали, що «Щорс» став для українського генія такою собі «охоронною грамотою» в роки репресій. Адже це було особисте замовлення вождя. При цьому Довженко зібрав чудовий акторський ансамбль: Скуратов, Самойлов, Хвиля, Іщенко. Газети тих літ рябіли захопленими рецензіями на картину. Весь склад знімальної групи — 11 осіб — внесли до «Всесоюзної книги пошани»... Негативних думок бути не могло: це означало піти проти бажання Самого.

У київському музеї, уявіть, зберігається та бурка, в якій розгулював «батько Боженко», колоритно зіграний актором Скуратовим. До речі, дружина Щорса дорікнула режисерові, що він переборщив із цим колоритом, особливо коли «батько» увірвався на баскому коні в театр... Є в музеї й нагайка Боженка. Є медична трубка Щорса: медиком був сам комдив, він лікував своїх служивих.

…Після відходу Солнцевої

А ось і Одеса. Тут Довженко розпочав свій творчий шлях. З особливо раритетних експонатів у музеї — пейзаж Довженка, написаний ним в Ірпені.

За словами Раїси Михайлівни, режисер навчався в тій самій Берлінській художній академії, яку закінчив... Гітлер. Є й рукописи Довженка (щоправда, копії). І плакат до його «Поеми про море», намальований ним за кілька днів до смерті...

У київському музеї зберігається чимало речей, подарованих Україні вдовою режисера Юлією Іполитівною Солнцевою. Як відомо, згідно з її волею, деякі архівні документи Довженка все ще «закриті» — до 2009-го.

— Я, правда, не впевнена, що в цих архівах, які Солнцева дозволила оприлюднити тільки у 2009-му, немає її ремарок, — міркує Раїса Прокопенко. — Адже саме дружина Олександра Петровича готувала ці папери для музею. Втім, ми вдячні Юлії Іполитівні, що вона передала нам багато особистих речей режисера, його останній триптих. Це своєрідна режисерська розкадровка: напередодні він працював зі своєю знімальною групою, розповідав, показував… А невдовзі його не стало… Тоді цей малюнок покрили лаком, і таким чином намальований на великій дошці крейдою триптих «дожив» до сьогодні.

Завдяки Юлії Солнцевій Київ має майже всі літсценарії картин Довженка, монтажні аркуші. Звісно, сказати, що Солнцева дуже багато передала нам, я не можу... Кажуть, у Юлії Іполитівни був складний характер. Можливо. Режисер і повинен мати характер, щоб втілити власні задуми, щоб до нього прислухалися і зважали на нього. Характер потрібен режисерові, щоб відстояти свій погляд. А харизма — це і талант, і привабливість, і вміння спілкуватися... Олександр Петрович усім цим володів.

… Довженко помер 25 листопада 1956 року в Москві. З рукописів відомо, що він мріяв повернутися в Україну. Останнім часом точиться багато розмов на тему можливості перепоховання праху режисера на батьківщині, в селі Сосниця на Чернігівщині.

— Мені здається, це неправильно, — каже Раїса Михайлівна. — Як можна відірвати Довженка від Солнцевої? Чи її — від її мами? Адже він похований біля дружини та її матері. І сама Юлія Іполитівна померла 1986 року — через багато років після смерті чоловіка…

А чи був «Оскар»

У музеї ж, тим часом, зібрано матеріали не лише про Довженка, а й про інших режисерів, котрі працювали на студії.

Наприклад, цікава історія пов’язана з картиною «Райдуга» режисера Марка Донського за повістю Ванди Василевської (головну роль партизанки Олени Костюк зіграла видатна українська акторка Наталія Ужвій). «Райдуга», випущена в 1943 році, отримала приз Асоціації кіно і радіо США. Ця стрічка про партизанів, знята в роки війни, справила надзвичайне враження на глядачів. Їй дісталася нагорода з формулюванням «За видатне досягнення зі зміцнення порозуміння з допомогою медіазасобів через кінокартини...» Тривалий час цю нагороду чомусь вважали «Оскаром». Але це не так. Правда, відомо, що коли президент Рузвельт подивився «Райдугу» без перекладу, він надіслав телеграму в СРСР: зворушений, а в США цю картину зрозуміли мовою оригіналу.

Ще один фільм Марка Донського — «Нескорені» — отримав приз у Венеції. А його ж картину «Дорогою ціною» за повістю Коцюбинського Британська кіноакадемія відзначила як найкращий закордонний фільм.

«Тіні забутих предків» Сергія Параджанова та ж таки Британська кіноакадемія назвала «найкращим фільмом року». І, як відомо, в шедевра Параджанова цілий сонм нагород у різних містах — Римі, Мельбурні, Сіднеї.

Загалом, можна довго гортати важкий нагородний «журнал»…

— Нам справді є чим пишатися, — каже хранитель музею. — Можна довго згадувати видатних режисерів та акторів, які тут працювали, — це й Амвросій Бучма, і Дмитро Мілютенко, і Наталія Ужвій, і Нонна Копержинська, і Микола Олялін, і Костянтин Степанков, і Ада Роговцева, і Лариса Кадочнікова, і Маргарита Криницина, і багато інших. З Одеси до нас приїхав Іван Кавалерідзе — це наш перший історіограф, який зняв «Прометея», «Коліївщину», «Гулящу». До кіно він потрапив випадково, це було начало начал, коли Протазанов знімав фільм про старця з Ясної Поляни і йому потрібен був художник-гример, який міг би зробити достовірний віковий грим. Саме Кавалерідзе був художником-гримером у цій стрічці. У нас знімалися найвідоміші актори СРСР. Весь Союз їхав сюди, адже для такої величезної студії потрібні були найкращі кадри. Я, взагалі, не розумію національності у творчості… Дуже поважаю Романа Балаяна. І якби мені хтось сказав, що це не український режисер, то, з одного боку, мені було би прикро, а з іншого боку — яка різниця?

«Поличні» та «лакувальні»

Цікаве запитання: а як там справи з «поличними» фільмами в контексті музейних історій? Адже Сталін був щирим радянським «продюсером», він не лише чітко формулював завдання того чи іншого фільму, а й був добре обізнаний із деталями кіновиробництва. Лиха доля свого часу не оминула картину «Українфільму» під назвою «Суворий юнак». Її знімав Абрам Роом за мотивами повісті Юрія Олеші «Заздрість».

— Суть тієї історії ось у чому: молодий лікар вступив у єдиноборство з визнаним професором-хірургом і в результаті виграв цей бій, — згадує Раїса Прокопенко. — Франція нарівні з СРСР тоді також зацікавилася цим сценарієм і вирішила брати участь у зйомках. Тому була угода, відповідно до якої для французів мали зробити копію картини французькою мовою. Зйомки благополучно завершилися. Франція отримала картину, зняту в Україні, а група роз’їхалася... І відразу в нас стрічку почали перекроювати! З аргументами: мовляв, не може молода поросль критикувати професуру! І поклали фільм на полицю... У каталогах Держфільмофонду так і написано: «Картина на екран випущена не була». І фільм як у воду канув. Однак історії на цьому не кінець. Виявляється, у дружини асистента режисера збереглися монтажний аркуш і кадри з «Суворого юнака». Чоловік цієї жінки помер, а вона все не могла розлучитися з його матеріалами. Навіть в евакуацію їздила з ними. І ось, уявіть, через багато років вона надіслала всі ці матеріали на студію імені Довженка... А бувало, що картини знищували. Але ж потреба у творчості в режисерів така велика, що вони готові знімати навіть провальний сценарій. І режисерам, і акторам, і операторам чуже поняття «простій». Ось у ті часи режисери і вдавалися до лакування дійсності, загравали з владою. Адже показати той страшний час на екрані було неможливо, людям і без того важко. А так вони дивилися кіно і бачили, що є й інше життя. До цих фільмів належать і «Багата наречена» Пир’єва, знята в Україні, та й інші фільми тих років. Так, режисери інколи грішили проти істини, але, подумайте, кому було б легше, якби ті ж таки Александров, Герасимов чи Пир’єв знімали «правду життя»? Та їм би нізащо не дозволили цього робити!

Сьогодні невеличкий колектив продовжує систематизувати архівні матеріали.

Втім, цей музей — не лише «минуле» українського кіно... «Нинішнє» цього ж кіно — хоч би яким воно було сьогодні — потенційний «експонат» для музейної полиці…