Столичні стандарти

Напевно, я навряд чи відкрию Америку, коли скажу, що неталановитих дітей не буває. Хоча, напевно, знайдуться бажаючі посперечатися з даною аксіомою. І все ж група «Горовіц-дебют», яка змагалася минулого тижня в Будинку вчених за звання юних лауреатів і дипломантів, у черговий раз дозволила переконатися в істинності цього твердження.

На відміну від свого старшого брата — міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовіца, дебютна група завжди різнилася меншими масштабами і популярністю. Але у неї геть особлива атмосфера, не в останню чергу пов’язана з камерністю цього музичного заходу, котра, втім, має й зворотний бік: скромні вісім прапорів, що становили декорацію сцени, знаменували радше міжнародний склад журі, а не учасників. І якщо бути об’єктивним, не можна не помітити, що «Горовіц-дебют» — конкурс усе ж для своїх, бо з-за кордону на нього практично ніхто не приїжджає.

На мій погляд, дитячий конкурс — це завжди особливе свято: для більшості дітей, які займаються такою серйозною справою, як виконавство, на цьому життєвому етапі найголовніше — гарно зіграти, а вже лідерські амбіції на другому місці. Чого не скажеш про юнацькі конкурси, де духом суперництва, ревнощів просякнуте навіть повітря.

Відразу вирішила не розділяти дітей на переможців і переможених, лауреатів і тих, хто не дотяг до звання, та й оголошувати турнірну таблицю загалом малоцікаво. На наступному конкурсі як ніколи актуальним стає вислів «у житті головне не перемога, а участь» — уже сам виступ перед столичною публікою для малюків став значною подією, можливо, одним із найбільш хвилюючих у їхньому юному житті. Просто вражало, якими серйозними і зібраними виходили на сцену восьмирічні діти, як по-дорослому вони поводилися за роялем, демонструючи таку волю і прагнення донести до публіки все, чого так довго вчилися.

Чотири конкурсні дні відповідно розділили на чотири номінації: три вікові групи і ще одна, в якій учасники виконували лише концерти для фортепіано з оркестром. І найменш цікавим виявився цей день: нервували і діти, і їхні педагоги, яким доводилося підніматися на сцену разом із учнями й акомпанувати в ролі оркестру. Мабуть, саме хвилювання стало причиною того, що мало кому вдалося виступити на повну силу, та й концертна програма не кожному виконавцю виявилася під силу.

Відверто кажучи, сама ідея «оркестрового» туру хороша тільки для того, щоб члени журі виявили щасливчиків, які на заключному концерті зможуть у променях слави виступити зі справжнім симфонічним оркестром на найкращій концертній сцені країни, у Національній філармонії. Але для педагогів, які готують своїх вихованців до участі в конкурсі, спокуса виявилася непереборною — багато дітей із явними труднощами подужали лише саме виконання концерту, не кажучи вже про образну сферу й інші тонкощі, що залишилися за бортом у боротьбі за техніку й елементарну звучність фактури. Дуже достойно прозвучав концерт Гайдна у Валерії Шушкевич, котрий був не лише під силу, а й явно припав до душі виконавиці.

Взагалі, головною бідою конкурсантів можна назвати амбіції їхніх педагогів — як часто в гонитві за віртуозністю вони дозволяли собі забути про головне: особистість маленького музиканта з її унікальним, усе ще щирим і чесним внутрішнім світом, нерозчарованою душею й гарячим серцем... Спілкування з дитиною з допомогою музики дозволяє дізнатися про неї в сто, ні, в тисячу разів більше, аніж будь-які розмови — досвідчені педагоги це добре знають. А навантаження у вигляді головоломних пасажів, покликаних вразити уяву своєю ранньою майстерністю, найчастіше виявляється не лише серйозним чинником ризику для молодого виконавця, а й зайвим тягарем відповідальності — всі сили й час ідуть на те, щоб визубрити й відрепетирувати техніку, а на «начинку» вже й не залишається.

Ще одна тенденція, котру виявив конкурс, — відмінна робота кримських педагогів уже не в перший раз звертає на себе увагу. Саме звідти приїжджають не просто обдаровані діти, а учні талановитих педагогів. І, слід сказати, порівняння не на користь вихованців київської десятирічки, котра звикла бути традиційною законодавицею дитячих музичних мод.

Основна риса кримських дітей — їхня заглибленість у саму сутність процесу музиціювання. Ці діти грають себе, а не своїх педагогів. Як на мене, талант викладача саме в цьому і полягає — навчити малюка самовираженню, а не підстригти його під певний стандарт. А от у більшості київських дітей схильність до цього «столичного стандарту», на жаль, наявна: чітка, упевнена гра, технічно складні програми, дуже дорослі за рівнем, але на жаль, не завжди за змістом, правильне інтонування, загальноприйняті трактування... Все це цікаво, але не викликає інтересу. А діти, які найчастіше «мажуть», іноді просто забувають текст, але грають себе — ось вона, та сама родзинка, яку так хочеться розсмакувати і насолодитися миттю її незабутнього солоду.

Одинадцятирічна Ганнуся Ховалкіна з Керчі — Прелюдію Рахманінова до дієз мінор зіграла так, що захотілося прослухати заново. Ще один хлопчик із Керчі, Діма Бєляк, у молодшій групі розділив перше місце з Дашею Бухарцевою з Одеси. А Надя Кисельова, усе з тієї ж Керчі, у групі В здобула першу премію не лише за серйозну та складну програму, із якою достойно впоралася, а й за природний артистизм і ту впевненість, із якими вона вийшла на сцену і щоразу знімала руки з рояля. Відразу було зрозуміло — у перемозі вона ані на хвилину не сумнівається.

Харків’яни теж порадували — особливо дев’ятирічний Герман Радін, який виконував джаз. Хлопчик явно отримував задоволення саме від такої музики, як, судячи з усього, і члени журі, трохи втомлені надлишком класики, хоча особливою жорсткістю програмних вимог конкурс не вирізняється. А харків’янка Христина Сапеляк виграла перше місце в оркестровій групі.

Найбільшою проблемою конкурсу стало, хоч як дивно, приміщення Будинку вчених, яке геть не відповідало за своїми розмірами кількості бажаючих послухати дебютантів — публіка складалася не лише з педагогів і родичів конкурсантів, а й величезного педскладу столичних музичних шкіл, не кажучи вже про простих меломанів і приїжджих викладачів: стояли в проходах і навіть за дверима, від спеки в залі декому ставало зле.

Взагалі ж, дитячий конкурс для мене явище вкрай неоднозначне. Адже річ навіть не в тім, що діти змагаються, і це неминуче обертається справжніми драмами для тих, хто зіграв невдало чи просто, як міг, але виявилося, що хтось зміг значно краще. І не в тім, що хтось повезе із собою медаль, а комусь узагалі нічого не дадуть. Просто конкурс — явище жорстке, це ж навіть не спортивні змагання, де є або чітка планка, вище від якої не стрибнеш, чи об’єктивні критерії оцінки. Тут усе вирішує вкрай примхливий і суб’єктивний чинник «подобається — не подобається». В основному саме від нього і залежить думка члена журі. Але як пояснити маленькому виконавцю, що річ не в тім, що він зіграв погано, а що його гра «не сподобалася»? Це ж і дорослому прикро...

Звісно, конкурсна мотивація — вкрай ефективний стимул, але чи не вірніше було б проводити для наймолодшої групи «Дебют» не конкурс, а, скажімо, фестиваль, де немає місця переможцям і переможеним? Так, у цьому разі учасників стало б менше — потрібно визнати, що мисливців на дипломи і звання сьогодні дуже багато як серед педагогів, так і серед батьків юних обдарувань. Їм невтямки, чим загрожує гонитва за лауреатствами і як швидко гасне неповторна індивідуальність у горнилі конкурсів і поділу місць. Зі своєю місією виділити яскравих і талановитих дітей фестиваль справлявся б, можливо, і більш успішно, тому що не було б цієї відповідальності за результат перед дідусями-бабусями, рідною школою та педагогом.

А з іншого боку, потужний стимул, який активізує найазартніші риси характеру дитини, цілеспрямована робота, прагнення стати першим, і тільки першим, бо інші місця на п’єдесталі з дитячою безпосередністю та максималізмом і місцями ж назвати не можна.

Хвалити не можна лаяти — розставте розділові знаки на власний розсуд. Це той метод, яким користуються досвідчені музиканти, плекаючи нову виконавчу зміну, розуміючи, що музичне клонування не менш небезпечне, аніж генетичне, і що не в конкурсах щастя, коли вони стають метою, перестаючи бути ефективним тонізуючим засобом. І добре, коли б було якомога менше стандартів, а якомога більше особистостей як виконавців, так і вчителів.