Стій, знімати буду! Фільми б робити про наших людей

Наступного тижня в Києві пройде П’ятий (кажуть, міжнародний) Кінофорум України. Це представницькі збори кінопромисловців і кінопідприємців, які вважають, що вони творять «найважливіше з...». А ми ж бо мовчки гадаємо, що «найважливішим із...» для них є виключно сума прописом. У будь-якому бюджеті. Напередодні цих високих зборів на Національній кіностудії імені Довженка розгорнулася бурхлива дискусія, в яку був утягнений і автор цих рядків... Суть суперечки — в рамках Кінофоруму — звелася до проблеми: тож хто у нас та «головна людина», яка сильно вплинула на рідний кінобізнес за останній період? Пристрасті кипіли не на жарт. І в мене намагалися вчепитися накладними нігтями. І я намагався було, ніби Жириновський, склянку жбурнути в опонента. В результаті вирішили: персонажа такого в Україні не існує! І номінацію цю — «Людина року у кінобізнесі» — забракували взагалі. Із чим я категорично не згоден. Що ж це виходить, знову по-чеховськи — «Человека забыли»? Он їх скільки — впливових, заможних, невгамовних.

Без усіляких глузувань урочисто, ніби на піонерській лінійці, заявляю: «людиною року», котра неабияк вплинула на український кінобізнес, був не хто інший, як Володимир Володимирович Путін. І якусь нагороду на тому ж кінофорумі йому варто було б передати з формулюванням «за регулярність та ефективність російських репертуарних добрив в українському кінопрокаті».

Ви подивіться, що коїться. Російське кіно — хоч як до нього (нового) стався — помалу починає підгортати під себе «перші екрани». Тріумф бездарної «Іронії долі-2», можливо, зумовлений історичною пам’яттю. Проте сама тенденція показова. Якщо раніше ці кустарні бойовички — про бандитів і спецназ — ховали кудись за околицю репертуару, нині ж — їм зелень вулиць. І є ситуа­тивно-історичне пояснення цьому. Парадокси української прокатної політики... Певне, прокатникам стало економічно вигідно частіше «ганяти» кіно російською мовою (російського виробництва, відповідно) — хоч би яку ахінею не пропонували. З останніх «зібрань творів» на наших екранах — убогий фільм «Індиго» (про дітей-вундеркіндів), сценарій якого писав, певне, п’яниця, оскільки сюжетні кінці один з одним не в’яжуться. Чи «Панове офіцери», де білі (офіцери) — ангели, а червоні — людожери. Якщо недавно роскіноагітпроп випускав на рік півсотні прокатних картин («мило» до уваги не беремо), то нині виробничі потужності ще активніші. Он, кажуть, вже навіть давній, улюблений нами фільм «Москва сльозам не вірить» у промисловий оборот підхопили. І, як і пророкував автор цих рядків напередодні Нового року, розробляється оригінальний «сиквел»… (А бодай ви пропали!)

Ще одна високошанована персона, котра без натяків претендує на статус «людини року» в річищі кінобізнесу — Катерина Михайлівна Чумаченко. Їй відразу ж всі преміальні дари за сакральне бачення, яке зійшло на ясновельможну дружину під час недавнього Берлінського міжнародного кінофестивалю... Це «бачення» оформилося в гучний слоган — «Український кінопрорив». Саме цією піар-новиною були прикрашені стіни-паркани Берлінале, коли наша тепла делегація вирушала туди на уїк-енд. Мені, людині, яка вічно сумнівається, і досі незрозуміло: що ж тоді «прорвало»? От проривають труби опалення — це відчутно: мокро, бридко. Рідше може «прорвати» талант у людині, яка жила, страждала, мучилася, якусь ідею виношувала... А потім розродилася! «Прорвало», отже. Такі випадки не раз траплялися в мистецтві кіно. І самі знаєте приклади. А от у чому виражався той «український прорив» на недавньому міжнародному Берлінале? У тому, що активно пропіарили горілчаного спонсора? В тому, що відпрацював за «прорив» знову Довженко зі своєю революційною патетикою разом? В тому, що столи з варениками — не лише для халявників? Чи в тому, що не покликали в команду «прориву» людей, які українське кіно створюють реально, а не на мигах?

Усі ці та подібні бюджето-транжирні мандри наших делегацій на міжнародні фестивалі поки символізують лише одне — торжество роздутих щік. А фільм Єви Нейман «Біля річки» став просто «сидоровою козою», яку тягають у різні сторони (на всі фестивалі) через відсутність іншої — більш виграшної — картини (хоча і ця зійде). «Прорив» — поняття двозначне. Він також у тому, що в Україні останнім часом, на жаль, так і не з’явилося «титульного» національного фестивального фільму. Спасибі, хоч Одеса іноді виручає. А от оргкомітетникам із фестивалю «Молодість», котрі пригрілися біля Катерини Михайлівни й зондують усі поточні форуми, не завадило б згадувати і про свої прямі програмні обов’язки... І ось приклад. Понад півроку тому завершилася чергова «Молодість» (на якій фільм «Біля річки», до речі, не нагородили). Проте нагородили інших молодих і ніби перспективних. Це правильно — в цьому місія фесту: не на словах, а на ділі підтримувати здібну молодь. І от цікавлюся в одного з переможців (відзначених, до речі, призом «ДТ») — це молодий режисер В’ячеслав Кателевський. «Тож як там, — питаю. — Є зрушення?» — «Поки ніяких!» Виявляється, хлопця ганяють, наче футбольний м’яч — у різні ворота. Від Халпахчі до Чміль. Від Чміль — до Халпахчі. Не можуть знайти невеликі кошти для його короткометражки — а це не його примха, а це їхній обов’язок.

От і запитую: чим ви там займаєтеся? Горілку пропагуєте?.. І нехай не думають: цю справу так не залишимо. Завтра ж піду зі скандалами по інстанціях... Обіцяли — нехай виконують. І не ганьблять ані себе, ані інших.

Ну а якщо знову про Катерину Михайлівну... Пригадую, в одному з інтерв’ю на тому ж Берлінале вона зізнавалася, що улюбленим українським фільмом усієї її родини вже давно стали «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Чудовий смак. Та от біда — сам фільм у жахливому технічному стані. Шедевр потрібно реставрувати. Актриса Лариса Кадочникова, яка знімалася в цій картині, нещодавно бідкалася: нікому, мовляв, діла нема до видатної картини... Так, може, знаменитих горілочних спонсорів слід залучати не тільки до фестивального «застілля» за кордоном, але й до реставрації шедеврів — у себе вдома? Щоправда, при цьому щік надто не надмеш — робота ж бо монотонна, невдячна — малопіарна.

У цьому ж ряду потенційних «людин року», безумовно й ніжно любима мною Ганна Павлівна Чміль. Знаємо за що — «за унікальність перспективного державного кінопланування». Тут тільки-но вивчиш те, що очікує вітчизняний кінопрокат завдяки цьому «плану Маршалла», відразу ж дістанеш чорнило — і заплачеш. Ну от не вигадую, а офіційну довідку вивчаю — чим Мінкульт дивувати нас буде... Здивують, якщо доживуть, знову «Тарасом Бульбою» режисера Віктора Греся. Не лякайтеся, ця назва справді красується в плані. Може, час охолонути? Може, дочекаємося Бортка восени? А потім і плани місцеві переглянемо? Чи залишилися фізичні сили в шановного Греся підняти такий кіновантаж? Чи впорається він із людьми і кіньми на схилі своєї кар’єри? Справа, звичайно, не у віці. Тут душа радіє, коли ветерани світового кіноруху (Іствуд чи Люмет, чи Вайда, чи Зануссі, чи фігура масштабом скромнішим — Говорухін) видають справжню кіноякість, забувши про свою сивину. Наші ж майстри десятиліттями знімають лише одне — вершки зі своїх давніх кіноуспіхів, позначених клеймом радянської влади. До речі, в тому ж ряду планових здивувань і Мащенко Микола Павлович. Ні, ви тільки подумайте, п’ятирічку поспіль ніяк не дійде до споживача й ніяк не відзвітує за бюджетовитрати його «Богдан-Зиновій Хмельницький», а нате вам — пропонують вже «Сержа Лифаря» знімати. Для каналу «Культура» це — можливий варіант. Але хто дає згоду саме на прокатний проект? Чи є бодай мізерні шанси, що й цей фільм світовому прокату такий потрібний у конкретному виконанні? Знаходять державні кошти й на фільм «режисера» Людмили Єфименко «Мамо, я льотчика люблю». Нічого не маю проти цієї красивої актриси, яка регулярно знімалася у фільмах свого чоловіка за «клятої радянської влади». Та до чого тут режисура? Хіба не бачили її попередній незграбний досвід у цій складній (режисерській) іпостасі? Тоді було соромно... Талант режисера не передається «за родинних обставин». Не передається ні статевим шляхом, ні повітряно-краплинним. Талант режисера — взагалі одна з нерозв’язних загадок кінобуття. Кого Він приголубить? Коли? Навіщо? За що?.. І так далі. Ну а в наших «творчих планах», аби ви не розслаблялися, значаться також «Лицарі дикого поля» — актуальний намір режисера Володимира Савельєва поставити фільм про давнього-давнього родича Віктора Андрійовича. Про гетьмана Калнишевського. Доля цієї людини вражає. Не менше вражає й сама думка про можливий сценарій у «нашому» виконанні. Не сумніваюся, півгодини полем скакатиме кінь, а ще півгодини скупа сльоза котитиметься по обличчю козака. Та такому екшн-проекту потрібна ціла бригада голлівудських сценаристів, які вже відстрайкували. Щоб іскри летіли з-під копит! Щоб глядач передихнути не встиг. А ці, не сумніваюся, як почнуть запрягати, то невідомо, коли ще в дорогу зберуться.

Тим часом, друзі, запам’ятайте на майбутнє: щоб забезпечити 30% квоти наявності національних фільмів у інформпросторі (відповідно до Закону України «Про кінематограф»), потрібно щорічно випускати… вісім десятків національних фільмів. Ну-ну...

Без сумніву, впливова людина у вітчизняному кінобізнесі і Влад Ряшин, керівник активної компанії «Стар-медіа». Його також варто було б назвати «персоною року» за... А от за це справді варто — «за планомірне викорінювання безробіття у вітчизняному кіновиробництві».

У Ряшина знімають (і знімаються) навіть ті, хто про це не мріяв. Навіть ті, кому не снилося. Посередніх здібностей артисти, котрим раніше і «їсти подано» не запропонували б — на першому плані. Що казати про технічний склад. В одному релізі: «Бібліотека прав Star Media становить уже понад 1500 годин готового продукту різноманітних жанрів...» Це ж вам не хухри-мухри, це вам не «сто годин щастя», а цілих тисяча п’ятсот. І отак по крупинці, по краплі, по іскрі він і створив Голлівуд на Русанівці. Тільки в цьому випадку варто негайно відокремити кіно від бізнесу... Як колись церкву від держави відокремлювали. Бо це «кіно» тільки за зовнішніми ознаками, а за якістю — силос. Хто це вигадав, що убогість на зразок «ТВ-муві» (цей хлам для глядача з однією звивиною) взагалі може претендувати на «щось»? Та ні на що. Лише на згодовування невимогливим! Піддав сам себе пекельному катуванню... І подивився дещо із цього непотребу. Назви не пам’ятаю, тим паче їх багато і всі чудові — «Кохання під наглядом», «Не квап кохання!», «Уроки зваблення», «Довгождане кохання», «Подорож у закоханість», «Хочу тебе одну»… (особливо сподобалася от ця — «Усі мають померти»). Отож після перегляду хотілося гарчати як Міміно: «Всо! Умэр! Кино кончилось!» Та річ у тім, що кіно там і не починалося. Кіно — як процес творчий, як рух інтуїції та фантазії художника, а не тільки його споживацькі ниці позиви: забашляли-зняв-забув. Отож-бо й кінобізнесують: «от отката до рассвета!». То ж то й є, що не залишається цей «бізнес» ані в пам’яті, ані в серці. Навіть артистів не можна «вивчити», хоча часто використовують одні й ті самі обличчя. А стару «Іронію…», яку СТБ навіть у квітні показує, ловиш, ніби свіже повітря. От і різниця вся — «муві» і мистецтво. «Бізнес» і кіно.

І нарешті, щоб не зогрішити, запишу до «людей року» в галузі кінобізнесу Сандея нашого Аделаджу — «за найкраще піар-просування українського фільму». Цей фільм називається «Сафо». Українського в ньому лише Крим (та й то не для Путіна). В Криму знімали Грецію. І перед тим, як потішитися видатними прокатними показниками (близько 400 тис. доларів за прем’єрний уїк-енд), непогано було б поцікавитися: а на що «український режисер» Кромбі разом із родичем російського чиновника М.Швидкого витратив п’ять мільйонів? Якщо актори нижче середнього рівня, якщо працювали на нашій південній натурі... В кіно такого сорту могли б зніматися і без гонорарів. Така собі «путівка» на ПБК.

Тільки це вже не наші проблеми, а... кінобізнесові. Де, зважаючи на все, «буйних» багато. Але чому ж немає ватажків?