Станіславський: "Потрібно вірити!"

Православна театральна спільнота цього тижня відзначила 150-річчя від дня народження Костянтина Сергійовича Станіславського (1863–1938), великого режисера, актора й реформатора театру. "Станіславський у мінливому світі" - тема для багатьох уже звична, заїжджена, навіть набила оскому. А ось підтема "Станіславський непорушний!" - справжнє новаторство (за мірками нинішнього дня).

"Непорушного" Станіславського можна знайти в його книжках, записках, у спогадах. У мільйонах найрозмаїтіших праць, присвячених генію. Років десять тому, коли з Києва до Петербурга переїжджала дружина відомого українського радянського драматурга Олександра Корнійчука Марина Федотівна Корнійчук-Захаренко, пригадую, зайшов до неї попрощатися й перед розлукою прийняти деякі літературні "дари" - окремі рідкісні книжки з факсиміле Олександра Євдокимовича з його особистої бібліотеки. У певний момент рука все-таки потягнулася до старовинного томика радянського журналу "Театр" 1962 р., повністю присвяченого 100-річному ювілеєві К.Станіславського (редактором журналу тоді був Вол.Піменов).

Отже, ХХ ст, 1962 р., 12-й місяць, хрущовська відлига. Переддень 100-річчя Станіславського. У тій бібліотеці одного з головних радянських драматургів театральний журнальчик особливо берегли, оскільки тоді вже можна було говорити про великого режисера-реформатора людською мовою, без пафосних канделябрів. Сталінський френч повільно спадає з його спадщини в судженнях найрізноманітніших видатних людей тієї сценічної епохи. Щирість, особистісність, зворушливість, беззавітна залюбленість. А імена які зібрані під однією журнальною обкладинкою!

Ось пише 50 років тому про Станіславського красна українська примадонна Наталя Михайлівна Ужвій. І відчуваються в її словах трепет і острах цієї колосальної постаті. Цієї глиби, цього колоса на потужних підошвах. "Я ніколи не бачила ні в житті, ні на сцені Костянтина Сергійовича, але це не означає, що я його не знаю. Я не можу оцінювати його спадок. І це не боягузтво, а відчуття бездонної глибини й невичерпності Станіславського. І ніколи не добратися мені до глибин його!"

Ужвій і не могла бачити Станіславського в Україні. Їхні шляхи не перетиналися. Із МХТ Станіславський гастролював тут, в Україні, у 1912-му, 1913-му, 1914-му і 1925 рр. І до речі, ті українські гастролі перетворювалися на несамовитий бунт, на "культурний бум", на масову наснагу української інтелігенції, яка в Києві, в Одесі, у Харкові простоювала цілі ночі в чергах по квитки на спектаклі з участю великого актора. У 1912-му в Києві відіграли "Три сестри", "Вишневий сад", "Місяць у селі", "Братів Карамазових", "На дні". І практично щовечора на сцені - він. А в 1913-му 17 травня МХТ відкрив гастролі вже в Одесі "Вишневим садом" (Станіславський у ролі Гаєва). Згодом легендарний одесит Валентин Катаєв, який зустрінеться з Костянтином Сергійовичем уже в Москві, напише про нього незвичайно, захоплено: "Він був високий, елегантний, поблажливо зігнутий над співрозмовником, у краватці метеликом, - не дати не взяти президент. Навіть може бути в Сполучених Штатах. Не вистачало за його спиною смугастого зоряного прапора. Натомість була знаменита сіро-зелена завіса з декадентською чайкою, яка раптом роздвоювалася, коли завіса розсовувалася…" ("Театр", №12, 1962 р.).

Що казати, коли навіть суворий геній Курбас, який міг і попрікнути естетику МХТ (колись він був розчарований невдалими "Осінніми скрипками" у цьому театрі за п'єсою Іллі Сургучова), подивившись одного разу "Гаряче серце" Станіславського за О.Островським, не міг не визнати: "Я бачив геніальну виставу!"

І, зрозуміло, таких геніальних спектаклів-осяянь у житті МХТ періоду Станіславського-Немировича-Данченка було дуже багато. У процитованому мною журналі "Театр" за 1962 р. Веріко Анджапарідзе згадує своє захоплення після того, як дивом дістала квиток у Художній на "Місяць у селі" за І.Тургенєвим. Станіславський грав Ракітіна. І майбутня велика грузинська акторка (а також мати Софіко Чіаурелі), повиснувши на жердинці якогось останнього ярусу, раптом побачила великий план героя Станіславського - як у кіно. Незважаючи на всі відстані. І потім констатувала, чому ж його секрет, у чому таємниця цього виняткового виконавця. "Станіславський володів надзвичайно рідкісним поєднанням таких акторських якостей як внутрішня правда переживання та масштабність її пластичного вираження. Правда і масштабність. Ось у чому таємниця".

І тут-таки, на цих уже пожовтілих журнальних сторінках, саме те - дивний лист Костянтина Сергійовича гімназистові п'ятого класу Рибінської гімназії Порадуліну, який мріяв стати актором. Станіславський пише наївному хлопчику: "Знаєте, чому я полишив свої особисті справи і зайнявся театром? Тому що театр - це наймогутніша кафедра, ще сильніша за своїм впливом, ніж книжка та преса. Ця кафедра потрапила до рук людських покидьків, і вони зробили її місцем розпусти. І моє завдання - у міру моїх сил очистити сім'ю артистів від невігласів, недоучок та експлуататорів. Моє завдання - у міру сил пояснити сучасному поколінню, що актор - це провідник краси і правди".

Після цих його слів хочеться зітхнути, видихнути, потім згадати всіх сучасників поіменно - і довго мовчати.

Однак, продовжуючи заданий принцип цитатності в цьому етюді про Станіславського, все тією ж тремтячою рукою перегортаю той-таки "Театр" із минулого - вже із нотатками Георгія Товстоногова про реформатора.

Краще написати про Станіславського, ніж Товстоногов, здається, неможливо, скільки б не тужилися сучасні "приватизатори" його спадщини. Чого варта лише перша фраза: "Я народився так пізно, що не встиг стати його учнем…" І далі Товстоногов якось лірично, але водночас чоловічим міцним словом оповідає, що, мовляв,
"…ось уже понад тридцять років я подумки розмовляю з ним, раджуся, ставлю йому незліченні запитання…". І розумієш - це не загальні слова чи красиві фрази керівника БДТ, а в цьому суть Товстоногова, який не просто виріс на естетиці та етиці Станіславського - він же і розвивав її, і продовжував, і стверджував. "Мистецтво Станіславського - це дивний сплав мудрості й лукавого гумору, приголомшливого
феєрверку фантазії та класичної гармонії, пристрасті та задушевності. Він уміє однаково віртуозно грати в на литаврах, і на найтонших струнах людської душі… Він звичайний геній і надзвичайна людина. Людина!"

...І тут-таки Георгій Олександрович проговорюється: "Своїх спектаклів Станіславський уже не ставить. Але я неодноразово бачив блискітки його імені в спектаклях і образах, створених моїми сучасниками. Він чудово вміє непомітно підказати й навіть показати…"

І ось, уявіть, я теж побачив - ці ж самі "блискітки Станіславського" (за Товстоноговим). Ніби вітер пам'яті розсипав конфетті перед моїми очима. І ці блискітки падали вже на плечі артистів XXI ст. "Блискітки Станіславського" виявлені мною у 2009-му на костюмах сільських диваків, зіграних Женею Мироновим і Чулпан Хаматовою у спектаклях за оповіданнями Шукшина. Ці "блискітки" сяяли на дорогих
сукнях Марини Нейолової у ролях Єлизавети Англійської та чеховської Раневської (у театрі "Современник"). Ці "блискітки Станіславського" перед моїми очима щоразу переливалися, коли у МХАТі імені Горького велика Тетяна Дороніна грала Вассу Железнову, а в МХТ імені Чехова чудова Ольга Яковлєва грала бабусю в "Обриві" Гончарова. Легко знайти ці блискітки в середовищі "фоменок", бо Станіславський так і липне до талановитих людей! А хіба не прилип він до нашого земляка С.Маковецького, коли той тихо божеволів у фіналі "Дяді Вані", піддавшись затемненню сонця? Природно, і в Києві Станіславський інколи блищить і вилискує, оживає й надихає, коли в українській драмі чудова пара Хостікоєв-Сумська грають грецьку історію про мудреця Зорбе. А в російській драмі чудові наші майстри Заклунна-Мажуга проплакують долі своїх стареньких у "Деревах", які помирають стоячи (за п'єсою А.Касони). А в Лівобережній драмі незбагненний Віталік Лінецький так само незбагненно грає сологубівського Володіна в "Дрібному бісі". А… Можна б і продовжити. Оскільки "блискітки Станіславського", за Товстоноговим, - це насамперед талант. А талант, за Станіславським, - це душа. А душа в театрі, згідно з усіма разом ученнями, це і є Театр. Його магія, його спірність, його складність. Сам же Костянтин Сергійович пише: "Усякий насильницький шлях для впливу і спрямування творчості таланту - безцільний. Він не тільки охолоджує творчість, а й спотворює природу таланту. І поза цими природними умовами талант безсилий". (Кінець цитати.)

Станіславський у нинішньому мінливому світі - це якісь параноїдальні спроби окремих учених оскаржити його Систему! Причому оскаржується ця Система тими, хто на ній усе життя кормився! У цих маневрах, до речі, теж безсоромне відвернення російського театру від тих принципів, які стверджував Сам, - так, "життя людського духу". Але не "смерть людського вуха" (коли скрізь і поголовно ви вже так кричите, розучившись на сцені розмовляти по-людськи). Наче про нинішніх ділків той-таки Товстоногов у тому-таки "Театрі" 1962 р. пише й дивується: "Інтелектуальні стиляги від мистецтва обвинуватили Станіславського в нудьзі, сірості, понурому реалізмі багатьох сучасних спектаклів. Сперечатися з ними противно. Про них уже одного разу сказав Крилов… Нині годилося б дати команду: "Вперед за Станіславським!" І потрібні дуже добрі ноги тим, хто побіжить за Костянтином Сергійовичем у стрімкому леті й не випустить його з поля зору…". Отож, вперед до нього, до Станіславського!