СПОСТЕРІГАЮЧИ ЗА СПОСТЕРІГАЧЕМ…

На щастя, лінія, яку започаткували дадаїсти, вичерпала і свій потенціал агресії, і свій потенціал нудьги. Події, що розгорталися того самого вечора на презентації в «L-арті», не стали випробуванням для публіки. Запрошені Гете-інститутом Сергій Марченко і Руслан Сантах, які виступають під маркою «КiNетик-театру», сплигнувши з розкладної драбини над натовпом, влаштували серед відвідувачів, які від них шарахалися, незлобивий данс-перформанс. Спритно, мов білки, переслідуючи одне одного, вони влаштували веселий кавардак — заплигували кілька разів на плечі глядачам, вилазили по трубах центрального опалення на стіну, та ніхто не був покаліченим, і все завершилося бурхливими театральними оплесками.

Почасти перформанс міститься на території балету, пантоміми, і саме з цієї території його найзручніше оглядати, — теоретизує один з ідеологів-натхненників виставки Антьє фон Гревеніц. Адже «митець», який одночасно є власним «твором», — поняттєвий нонсенс. Та все більш-менш стає на свої місця, якщо погодитися з так званим виходом на сцену образотворчого мистецтва. Театр, у свою чергу, робить хід у відповідь — візуалізується, озвучується, перетворюючись із риторичного на синтетичне мистецтво, мистецтво образів, символів та асоціацій. Перетворення, яке започаткували в XIX столітті постановки Ріхардом Вагнером власних опер, декораційні роботи Тулуза-Лотрека, члени групи «Набі», Едварда Мунка, Аугуста Маке, тим більше не викликає заперечень — до нього давно встигли звикнути… Звільнення від режисерського диктату й тріумф сценографії дасть театрові нові крила, — «проповідує» Вольфганг Шторх. Звучить переконливо...

Театр безмовності фіксує на відео Розмарі Трокель. Камера повільно об’їжджає акторів, які сидять колом на землі, — жінки й чоловіки різного віку базікають між собою — чи то «Про важливість носіння одягу», чи то неважливість слів. Візуальний образ, німа картинка — обличчя, жести сидячих, їхні легко вгадувані характер і настрій, розвіяне вітром волосся, швидкий біг хмар по небу — говорять самі за себе.

Вольф Востелл, відомий акціоніст 60-х, навпаки, сприймає театр зі звуком. Востелл синтезує «музику, що викликає бар’єри у свідомості» — лиховісні хрипи струнних долинають з колонок, і вони асоціюються зі скреготом іржавих металевих поверхонь, які труться одна об одну. Ефект паралізації свідомості посилюється виглядом «інструмента», який звучить, — макет танка, тут слугує за «гриф» і обтягнутий «струнами» металевих тросів. У комплекті пропонуються і «смички» з того самого матеріалу...

По-своєму облаштовує звуковий простір Ганс Петер Кунс, ставлячи місце для «слухача» між чотирма колонками з нав’язливим шумом. Сівши, у поставленому перед вами листі скла ви зустрічаєтеся очима з дзеркальним двійником, мимоволі відчужуєтеся від навколишнього «наодинці із собою». Звук чи то прибою, чи то дощу щільно огортає з усіх боків, моментально підхоплює і несе в самісіньку віртуальну реальність — хто сказав, що в неї можна пробратися лише через монітор комп’ютера? Так виявляється ще одна точка дотику — новомодне мистецтво поглинене тим, що сценографія робила завжди, — конструюванням ілюзорного простору за естетичною межею. Атракціон для «подорожей між світами» споруджує Карлфрідріх Клаус — зовні реальність спотворюють криві дзеркала і чорно-білі малюнки, схожі на виплід хворої фантазії Оділона Редона, зсередини її підриває невиразне шипінння-виття-вереск-шум-плач у навушниках.

У світі навпаки, «Прогулюючись вулицею» разом з Уте Вайсс-Ледер, зустрічаєш прозорі кабінки, які наштовхують на думку, що театр вигадали вуаєристи. Тоноване скло в них умонтовано так вигадливо, що ролі спостерігача і спостережуваного анітрохи не різняться між собою. Людина, яка жадібно прикипіла зсередини до зрадливого «вічка», насправді є об’єктом спостереження тих, хто стоїть зовні. Її видно в найменших деталях, коли вона стоїть на яскраво освітленій «сцені», — ось воно яке підступне, її всевидюче око...