СПОСІБ ЖИТТЯ — ТЕАТР

Риторичне питання, сформульоване «несамовитим» Віссаріоном Бєлінським, звучало в серцях театралів задовго до нього і, сподіваюся, буде актуальним доти, доки живий сам предмет цього питання — Театр. Саме він і солодко-болісна акторська професія стали героями п’єси Франсуази Саган «Скалка», прем’єра якої відбулася в наймініатюрнішому київському театрі «Сузір’я».

Нечисленна публіка — у залі всього 21 місце — щулилася і поводила плечима, очікуючи занурення в дещо слізливий саганівський мелодраматизм. Тому глядачам спочатку було не до сміху — давався взнаки серйозний настрій і глибоке знання першоджерела. Перші обережні усмішки були дивними і ніби недоречними навіть для самих глядачів, але артисти поводилися так заразливо, що зала із задоволенням включилася в загальну гру.

В основі своїй «Скалка» — сучасна інтерпретація відомого романсу «Жебрачка», котра співає про лиху долю блискучої в минулому акторки, улюблениці публіки, яку провидіння штовхнуло в лабети жорстокої хвороби і вона, усіма забута, невпізнанна просить милостиню на паперті. У п’єсі ж Саган героїня (її, тактовно досліджуючи нюанси акторської психіки, чудово грає Ірина Калашникова), майже прикута до ліжка в дешевому пансіонаті, надихає себе на життя, перебуваючи постійно у вигаданому світі акторських мрій. Цей усвідомлений відхід від дійсності дратує її колишнього коханця (Сергій Мельник), котрий незабаром просто кине її напризволяще, але надихає на людяність незграбу-коридорного, котрий побачив у нещасній Акторці свою мрію про інше життя. Для більшої стимуляції роботи слізних залоз контрапунктом п’єси є розігрування героями сцен із «Дами з камеліями».

Режисер-постановник вистави Ігор Славинський, котрий торік уже зробив дуже вдалу роботу з Іриною Калашниковою і Сергієм Мельником — виставу за піснями Окуджави «У барабанному провулку», — знайшов, на мій погляд, вдалий маневр від безвиході сліз до життєстверджуючої усмішки. Хоч і гіркої іноді. При повній цілості авторської сюжетної лінії і тексту п’єси, він замінив контрапункт — у «Скалці» Славинського актори розігрують сцени не з мелодрами Дюма-сина, а із шекспірівського «Отелло». І розпал пристрастей інший, і система взаємин усередині вистави невловимо змінилися.

Актори обживають крихітний простір сцени-ліжка (декорації Олександра Мельникова) самозабутньо, їхня пластика (хореограф Олена Даньшина) органічно вивірена і є грамотним клавіром для голосових соло. А чудові костюми хоч і зроблені буквально з нічого, за словами їхнього автора Надії Кудрявцевої, надають неповторної характерності і героїні — Елізабет Мадран, і жорстко-реалістичному Жану, і славному своєю наївною відданістю мрії, доброму Люсьєну.

Театр «Сузір’я», очолюваний своїм незмінним керівником, народним артистом України Олексієм Кужельним, крім іншого, різниться від інших своєю незмінною готовністю до експерименту, і готовність ця винагороджується, як правило, успіхом. Новий спектакль тому яскраве підтвердження.