СПЕКОТНЕ ЛІТО. ДІБРОВА

Кілька місяців тому видавництво «Критика» оприлюднило грубезну жовтого кольору книженцію. Може, і відбулася б ця опасиста книжка як просто черговий реліз чи не найкращого, на мою думку, українського видавництва, якби не те, що, власне, стало предметом видавничого зацікавлення. «Божевільний» жовтий колір обкладинки віщував щось дуже захопливе, а дурнувато-стьобова назва «Вибгане» по середині цілком відповідала імені та прізвищу Того, хто все це за довгі роки брежнєвської стаґнації, ліґачовського «сухого закону», ґорбачовської перестройки і клінтонівської восьмилітки настрочив.

Володимир Діброва — це не просто ім’я відомого українського прозаїка, драматурга, викладача англійської мови й еміґранта-гарвардця. Це — ціла епоха, просякнута сечею і вином київського підворіття, це символ нескореності українського духу і тіла перед українською і, ширше, радянською реальністю. Це зовсім, здавалося б, не моя епоха — людини, майже вдвічі молодшої від цього буремного, але такого невидимого покоління. Перші жорсткі урбаністи і послідовні антисовєтчики у своїй суті, у суті свого, як учили на уроках української літератури в радянських школах, життя і творчості. Жолдак (не Андрій — Богдан), Лесь Подерв’янський, Юрко Позаяк (цей значно молодший, але ж дух, панове, дух!) і неодмінно Діброва. «Містер Діброва» там, за океаном, а тут, в Україні, поза очі і просто в очі друзі та знайомі його ніжно називають «Дібрик». Тут вам і «добро», і «вибрик», і «бриколаж», і прірва інших, не таких уже й доступних сенсів. Промовляю подумки «Діброва» — і в уяві постає серія картинок, почуттів, думок. Занадто містке ім’я, аби спромогтися його цілком проковтнути. Але перша, невблаганна і перманентна, асоціація — це київське спекотне літо із образами-образками радянського і пострадянського Києва: Сінний ринок, площа Перемоги, «стєкляшка» на Майдані, стіни червоного корпусу КДУ і, звісно ж, Поділ. Куди ж без Подолу!?

Його тексти — це самовіддане, але тихе («поміжрядкове») практикування інакомислення. Фантазія «Пельце» — житіє людини з чудернацьким прізвищем; абсурдогалюцинація «Звіздонавти» — квінтесенція духовної історії радянської доби, геніальна візія її внутрішнього наповнення; «Пісні «Бітлз» — тиха, суто буддистська втеча від реальності в інтимний світ улюбленої групи… Саме в «Піснях «Бітлз» — весь Діброва. Якби він більше нічого не написав, то навіть цього тексту йому б вистачило, аби увійти до сонму небожителів сучукрліту. Ще одна спроба порятунку тендітної української душі від світу. Куди тікав Сковорода, туди тікає і Дібровин герой-бітломан. З тією різницею, що спосіб і місце втечі кардинально різняться. Але куди подітися відвічній українській духовній мудрості? На щастя, із самою українською душею за ці два з гаком століття нічого не сталося. Хіба що стала вона більш вразливою і беззахисною. І рятується тепер іронією, сарказмом та сміхом — то цілком реалістичним, то якимось потойбічним. На жаль, і світ анітрохи посутньо не змінився. Додалося йому хіба якоїсь тупості і злості, залишилося йому мало Бога, якого тільки й знаходиш що у піснях «ліверпульської четвірки»…

Якихось п’ять років тому я брав у Діброви інтерв’ю для одного культурологічного журналу. Для мене він залишався нематеріальною істотою і неймовірно любленим студентами ще тоді УКМА, але, на жаль, колишнім, викладачем англійської мови. Він жваво, навіть іноді жорстко, критикував «з понтом бароковість» української літератури, її «ювенільність» і «паралітературність». Він закликав повернутися до витоків, до буремних 1920-х років. Він мене дратував своїм всевіданням і невизнанням кумирів. Він був неголений і якийсь знервовано-рвучкий. Одне слово, Діброва.

«Інший» Діброва — зрілий і вельми цинічний. Діброва «Збіговиськ», виданих за три роки перед «Вибганим» тією ж «Критикою», — більш реалістичний і менш галюциногенний. Синхронно з «Вибганим» вийшов Іздриків «Четвер» під промовистою назвою «Проект Діброва». Так, український письменник — це завжди більше, ніж просто письменник. Це життєвий проект, дао, шлях, екзистенційний кандмаксимум із усіма наслідками, з усім послідом епохи, з усією «тупістю, нудьгою, безвихіддю». Діброва поволі починає займати своє місце в каноні української літератури. Його активно читають колеги-письменники, про його життя і творчість студентки Могилянки пишуть курсові та дипломні роботи, формулюються вже й теми кандидатських дисертацій, а незабаром, можливо, він потрапить до «Історії української літератури». Але це вже буде зовсім інша історія.