Культурно-комунальні скандали (про які повідомляємо вже в третьому номері поспіль), схоже, розтривожили небожителів. Віктор Янукович дав жорстку установку Миколі Азарову: «Розібратися!» А Валентина Семенюк разом зі своїм Фондом держмайна мала підготувати «рекомендації» для місцевих держадміністрацій щодо тепер уже одіозної статті №118 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік». Тієї самої статті, яка і поставила на вуха інтелігенцію. Оскільки, нагадаємо, поповнення місцевих бюджетів за рахунок перегляду на конкурсній основі оренди приміщень комунальної власності вилізло боком художникам, артистам, багатьом іншим митцям — тим, хто в будь-який момент може залишитися без даху над головою: без майстерень, гуртожитків, театральних центрів. Та чи допоможуть самі «рекомендації»?
Тим більше що в «данському королівстві» реаліті-шоу «Мишоловка» має високі рейтинги. А «людей і мишей» (майже за Стейнбеком) позбавляють уже не тільки сиру, а навіть «капканів». Оскільки і на «мишоловки», розташовані в історичному центрі, готовий наїхати рейдерський бульдозер. Надто вже мальовничий краєвид із вікна!
На продовження комунально-культурного «серіалу» на сторінках «ДТ» (матеріали «Йдіть геть!» № 24 і «Культура йде на бойкот?» № 25) — нові сюжети з міських буднів. Нещодавно проти комунально-депутатських апетитів збунтувалися танцюристи, бандуристи, хористи. Полку, як кажуть, прибуло. Для ансамблю Вірського останньою краплею став позов стосовно 14 кімнат гуртожитку: районна влада поки що «гальмує» договір про оренду помешкання. Тож «танцям із зірками» невдовзі бути — тільки де? Може, на Окружній?
Схожі проблеми і в Національної капели бандуристів, і в хору імені Григорія Верьовки… І ще у багатьох.
Останнім часом дедалі частіше чути вигуки «духовиків» (представників духовності тобто): украдіть нас, нарешті, у місцевої влади — і зігрійте в обіймах державних, бодай під куполом Мінкульту! Проте і Мінкульт не гумовий. І взагалі «так жити не можна». А як можна?
Зокрема й про це розмова з міністром культури і туризму України Юрієм БОГУЦЬКИМ, котрий, зважаючи на все, перейнявся резонансною темою і навіть готовий «йти на Ви». Що ж, щасливої дороги, як кажуть…
«Багато чого залежить від місцевих князьків»
— Юрію Петровичу, а як можна було дійти до життя такого, щоб злощасна 118-та стаття поставила під удар інтелігенцію?
— Тут, як кажуть, хотіли як краще, а вийшло як завжди... Можливо, коли б парламент вчасно підключився, то внесли б і відповідні доповнення до цієї статті.
— А хіба, коли парламент «був» і «бешкетував», цього не можна було зробити?
— Безумовно, можна. Тим більше що доповнення суттєве. У тому пункті статті закону, яка стосується наповнення місцевих бюджетів за рахунок перегляду оренди приміщень комунальної власності, має бути дуже важлива примітка: ...крім дитячих установ, крім культурних інституцій. Тобто, крім тих, хто насамперед не захищений.
— Тобто виходить історія «без коми»: страчувати не можна помилувати?
— Так і вийшло. І скористалися ситуацією люди безкультурні, аморальні. Просто меркантильні. Повірте, адже схожі історії не лише в Києві, а й в інших містах. На недавньому засіданні уряду я звернувся до прем’єр-міністра з проханням відстояти інтереси творчих спілок і культурних інституцій у тій ситуації, яка створилася навколо їхнього майна.
— Добре, що ви звернулися до прем’єра. Але він повною мірою поінформований щодо цієї теми?
— Так, він поінформований. І дав доручення Миколі Азарову шукати шляхів виходу із ситуації.
— Але який реальний механізм розв’язання проблем? Чекати 30 вересня? Чи ж без надії сподіватися на те, що до цієї «червоної дати» те чи інше доручення буде виконане і хтось (а раптом!) почне дослухатися до «рекомендацій» Фонду держмайна?
— Механізм саме в тому і полягає, щоб доручення і рекомендації не ігнорувалися, не висіли у повітрі, а виконувалися. І в столиці і на місцях. Своєю чергою дано відповідні доручення місцевим адміністраціям, щоб зупинити свавілля.
Я не ідеаліст. І чудово розумію, що не все просто. Особливо в наших нинішніх політреаліях. До того ж дуже багато залежить від «місцевих князьків». Адже керівники на місцях іноді діють так, наче до них і після них культури не було, не буде і навіть не передбачається. Проблеми ці однаковою мірою стосуються як культурної сфери, так і спортивної. Бо вже виганяють дітей зі спортивних залів, захоплюючи усе, що можна.
— Вже до бібліотек, до лікарень, добираються. Якщо не добралися ще.
— Безліч домовленостей на оренду, які були укладені до 1 січня 2007 року, раптом почали активно переглядатися — причому на повну! «Нова братія» миттєво скористалася лазівкою у
118-й статті...
— Однак, можливо, та стаття і складалася з таким «далеким» прицілом? І може треба шукати тих, кому було вигідно пропустити документ із кричущим юридичним «зазором»?
— Не думаю, що хтось це робив навмисно. Швидше, просто не подумали про наслідки. Та усе ж таки, сподіваюся, процес вдасться зупинити. Повторюся, є доручення прем’єра — і Фонду держмайна, і Міністерству регіонального розвитку, і Мінфіну, і Міністерству з питань сім’ї, молоді і спорту. І Мін’юсту, і нашому міністерству, і міським, і регіональним адміністраціям. Дано жорстку настанову проаналізувати практику застосування тієї самої статті. У разі виявлення фактів порушень це вже докладно розглядатиметься на засіданні Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню і захопленню підприємств — а це напрям Миколи Азарова.
— То ці факти і так у наявності. Хоч зараз — на «розбори польотів».
— Днями в мене була важка розмова на ці теми з керівництвом столиці... Загалом, там запропонували скласти список тих інституцій, які «не треба чіпати». Тільки в мене інша позиція: чіпати взагалі нікого не треба, коли людина чесно працює і коли сфера її діяльності — культура, мистецтво. Суборенда, оренда — так, є окремі випадки юридичної неузгодженості у цих сферах. Але це випадки. І не повинно бути повальної практики «культурного» рейдерства.
— А на вашу думку, чи буде згодом ураховано «недоробку» у «фатальній» статті вже в недалекому майбутньому? І чи не наступлять знову на ті самі граблі?
— Думаю, це врахують. Це ж не може залишитися непоміченим! У принципі галузеві міністерства найчастіше дивляться на свої статті витрат. А от за рахунок чого ці статті наповняються?.. Це питання — окреме і серйозне. Без сумніву, його треба ретельно враховувати.
«Нова генерація політиків-бізнесменів — це термінатори»
— Ще на початку року ви могли припустити, що станеться такий «комунальний» землетрус — із рейдерами і безсовісними депутатами?
— Таке й не уявлялося. Але я думаю, що багато лих переважно виходять «знизу» — на місцевому рівні. Потрібне комусь приміщення — ага, давай «спиратися на закон». І — вперед! Водночас ви добре розумієте, які депутати і за якими списками проходять у різні місцеві ради. Багатьом із них цілком байдужі партійні інтереси, а от мета очевидна: прийти і взяти те, що не так лежить. Уже однаково, куди прийти — у галерею чи в майстерню... У мене, на жаль, останнім часом досить тривожне сприйняття якоїсь «нової генерації» політиків-бізнесменів. Наче зовні все прекрасно, й усі вони чудові — культурні, акуратні. Але внутрішньо... Це вже якісь люди-термінатори. Очевидна мутація. Що в Київраді, що в інших радах. Цинізм — головна «керівна і спрямовуюча» сила цієї новоявленої «еліти». Причому це цинізм вишуканий, який доходить до абсолюту.
— Треба думати, для таких уже напевно не писані закони. І що ж після цього говорити про «рекомендації»? Може, до методів ручного управління повертатися?
— Подеколи, можливо, і про це варто подумати... Якщо ситуація настільки серйозна — у масштабах країни.
— Що з Центром Курбаса? Збережуть вони своє приміщення на Володимирській чи порадите пакувати валізи?
— Можу з цілковитою впевненістю сказати: ситуація на нашому боці. І юридично, і морально. Оскільки держава вклала у цей центр більше коштів, ніж балансна вартість будинку, який сьогодні в міській комунальній власності.
— А місто може передати будинок у державну власність?
— Ми ведемо листування з міською владою, щоб усі національні установи культури були передані в державну власність. Що й відбулося вже в першому півріччі з Національним театром імені Лесі Українки.
— А з театром імені Франка подібне станеться?
— Думаю, і з театром Франка, і з Національною філармонією, і з Національною оперою, і з «Київською камератою» питання буде вирішено.
— Ви, напевно, помітили, що нині багато культурників з благанням «Спаси і вбережи!» хочуть пригорнутися під крило Мінкульту, дистанціювавшись від вогнів великого міста. Принаймні на цю тему розмовляв із керівниками кількох київських театрів, і деякі дуже б хотіли вилити вам свій сум, діставши не лише моральну підтримку.
— Але є у світі певні тенденції... І це тенденції децентралізації. Раніше у підпорядкуванні Мінкульту було близько 1000 установ культури і мистецтв. Нині ж — тільки 131 установа.
— І на більше ви не згодні? Чи не потягнете?
— Це нереально. З другого боку багато повноважень сьогодні віддаються регіонам — в області, райони. Якийсь час тому, коли пам’ятаєте, прагнули «віддалитися» від центру. Сьогодні — зворотний процес. Здається, зовсім недавно, коли я теж працював у міністерстві, цих проблем начебто не виникало. Багато хто намагався уникнути нашої опіки. І губернатори справді активно піклувалися про місцеві осередки культури. Сьогодні ж, мені здається, такий інтерес згасає. До того ж загальна ситуація в країні припускає «перегини на місцях». У каламутній воді завжди легко ловити рибу. Очевидні політичні чвари — не на руку культурі. Днями читав роботи Олега Ольжича, 8 липня виповнюється 100 років від дня його народження, і ще раз знайшов підтвердження того, що ніколи роз’єднаність у країні не буде благом для суспільства. Зокрема говорю про його роботу «Руїна», де Ольжич аналізує тривалий історичний період, аж до розколу ОУН, коли у Кракові Бандера зібрав своїх прихильників, і вже потім виникли мельниківці і бандерівці.
Це не притягнутий приклад. Це лише підтвердження того, що в ситуації суспільної і політичної роз’єднаності — того, що ми нині маємо — важко або й неможливо розв’язувати багато серйозних, глобальних проблем.
— Але ж іще в 1992 році видавалися галузеві закони про культуру, які, здавалося б, і нині ніхто не скасовував. Невже в цих документах немає таких потрібних сьогодні для культури «страховок»?
— Так, ухвалювалися ці закони — про музейну справу, про бібліотеки... І вони не втратили своєї сили. Проте скажіть, а хіба сьогодні не порушується Конституція?..
«Протягом місяця «культрейдерство» спробуємо зупинити»
— У Києві дедалі активніше точаться розмови про те, що нібито на черзі «прикриття» доброго десятку бібліотек.
— Я ж не самогубець! Такого не може бути. Про бібліотеки, які підпорядковані Мінкульту, і йтися не може! Вони повинні лише розвиватися!
— А Печерська бібліотека на вулиці Кудрі? Там що відбувається?
— Наскільки мені відомо, їх переселяють — у підвал... І знову ж таки це місцевий рівень. І вплинути на це інколи просто нереально.
— Ну а які сьогодні відносини між Мінкультом і Київським управлінням культури? Наскільки ці посудини сполучаються?
— Київське управління культури дещо автономне. Так, у нас є контакти. Але постійних партнерських і ділових відносин — цього, на жаль, немає.
— А чому цього «немає»? Хіба управління — окреме князівство? Мала ж бути спільна стратегія у розв’язанні бодай цих останніх проблем — будівлі, вигнання, приміщення, майстерні?
— Дуже хочеться, щоб деякі керівники просто розуміли проблеми культури... Або принаймні заглиблювалися у них. Адже не справа чиновника «реорганізовувати», ламати і нав’язувати... Якщо це театральний організм, то він має самоорганізовуватися, а не розвиватися за вказівкою згори. І в жодному разі не можна втручатися, скажімо, у репертуарну політику...
— Ви вважаєте, всі думають так радісно? Я, наприклад, спочатку був збентежений, а потім вражений, коли київські культурні управителі вказівним перстом «не рекомендували» ставити в столичному театрі інсценівку Драйзера («Дженні Герхардт»). Щось подібне можна уявити — будь-де? Так і хотілося американському послу поскаржитися на «гоніння» творця «Американської трагедії».
— Репертуар — проблема тільки і тільки театру.
— Але, схоже, є ще одна проблема: «особистість» у місцевій «історії». Обидва ключові слова беремо в лапки.
— Коли коротко, то, звичайно, краще, щоб деякі особистості не втручалися у творче життя, а виконували свої прямі службові обов’язки.
— А як Мінкульт співіснує з культурним сегментом секретаріату президента?
— Нормально. Плідно навіть. Є порозуміння і з Радою з питань культури і духовності, якою керує Микола Жулинський. І з творчими спілками знаходимо спільну мову. Принаймні є розуміння того, чим може допомогти Мінкульт, а чим не може.
— Але чи можна сьогодні говорити бодай про умовну риску, яку буде підведено під поточним «культрейдерством» — і якщо так, то коли?
— Протягом максимум місяця, думаю, спробуємо це зупинити.
— «Свежо предание», Юрію Петровичу...
— Те, що виник такий резонанс, те, що деякі депутати отямились, і те, що ці питання усерйоз хвилюють президента, прем’єра — це й дає підстави на таке припущення.
— А тим часом на вулиці Інститутській, 3, неподалік від президента, до речі, уже цілком готові до «перебудови», яка, напевно, поглине надії і Художнього музею, і Музею історії Києва знайти додаткові території...
— Ми зустрічалися з керівництвом міста. Саме з цього питання обговорювали розробку інвестиційного проекту. Той довгобуд, який сьогодні на Інститутській, справді потребує певного аналізу. Треба зрозуміти: руйнувати його і будувати заново? Чи можна використовувати старі стіни? От і шукаємо варіант, щоб і Музей історії Києва знайшов собі місце, і Художній музей не був скривдженим, і інвестор щось заробив.
— Оскільки говоримо про центр столиці — зовсім поруч і «довгобуд» театру імені Франка, так звана мала сцена, на яку невідомо коли вийдуть артисти. Це чия проблема — мінкультівська чи лише театру?
— Це спільна проблема. Оскільки державні кошти. І, за моїми даними, потрібно ще близько п’яти мільйонів, аби довести будівництво до завершення. І раніше кошти виділялися, але незначні. Тож об’єкт доведеться добудувати.
— А як бути з художніми майстернями? Художників розрадите?
— Є майстерні, які є власністю Спілки художників — там ситуація спокійніша. А є та сама комунальна власність, яку орендують художники. І тут знову проблема зі 118-ю статтею. У Печерському районі пан Коваленко узяв на облік приміщення, які використовувалися під майстерні, і свого часу там було наведено порядок. Нині і цей порядок, на жаль, порушено...
— Крім комунальних перипетій, які мінуси, а які плюси можна ставити в заліковку Мінкульту — принаймні за минулі півроку?
— Якщо про мінуси, то насамперед це проблема підтримки культурних проектів. Тут завжди спірне питання: кого підтримати, як не скривдити, як угадати? Тому вирішили розробити номінації грантів. А під систему роздачі грантів треба створити серйозну експертну раду. Над чим і будемо працювати.
Хочемо залишити за Мінкультом проведення важливих державних заходів, тих акцій, які вже мають серйозну історію. А решта — лише конкурсні засади. Вже у 2008 році плануємо активніше стимулювати і розвиток продюсерського кіно. Щоб не було ніякого тотального держзамовлення, а була підтримка і певне фінансове доповнення. Не має Мінкульт виступати водночас у ролі експерта, замовника, споживача. А якщо про плюси... То все-таки вдасться стовідсотково фінансувати культурну галузь. У 2007-му витрати на культуру з держбюджету становлять понад 811 млн. гривень. Сьогодні фінансування галузі, як я вже сказав, здійснюється на 100 відсотків, без затримок — це вперше за останні роки.
— Хочете сказати, що вже ніхто за вами не бігає, не плаче і грошей не просить?
— Мабуть, можна і так сказати. От перед вами був у мене Роман Балаян, він знімає новий фільм за нашої підтримки. Я запитую: «Романе Гургеновичу, як із фінансуванням?» — «Усе нормально. Як ніколи». Отже, вже добре. І, безумовно, найважливіший плюс — наш Національний звіт про культурну політику України, який успішно презентували у травні Раді Європи в Страсбурзі.
— Вивчивши цей звіт, вони там, у Європі, наостанок чогось вам побажали-порадили?
— Головне побажання — розвиток недержавних культурних інституцій. І ще побажали приділяти більше уваги сучасному мистецтву. Але в цьому плані, до речі, Україна була гідно представлена на бієнале у Венеції. Плюс також —активніша робота з меценатами. Як приклад — Меморандум про співробітництво, підписаний нашим міністерством і ЗАТ «Планета-буд», співробітництво з арт-центром Віктора Пінчука.
— На завершення вже зовсім про прекрасне — про ваші безпосередні культурні враження останнього часу: що, де, хто, коли?
— Яскравих вражень чимало. Наприклад, балет «Майстер і Маргарита» у Національній опері. Це оригінальна робота, яка, упевнений, приваблюватиме глядача. З інтересом стежу і за пошуками «Київ Модерн балету»: Раду Поклітару дуже цікава творча особистість. Цікавий спектакль Кшиштофа Зануссі в Національному театрі імені Івана Франка «Маленькі подружні злочини»: я сприйняв цю роботу і, думаю, вона згодом лише набиратиме в художній вазі. До речі, Зануссі, із яким ми знайомі років п’ять, зацікавився ідеєю зняти в Україні художній фільм — це теж було б для нас важливо і цікаво. Намагаюся не пропускати прем’єри в Національному театрі імені Лесі Українки...
— А на околиці коли-небудь потрапляєте чи мистецтво — лише в центрі?
— За першої нагоди. Відвідав Миколаївський театр, який особливо мені близький. Нещодавно був у донеччан на спектаклі за мотивами повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». У новому сезоні мрію, нарешті, подивитися деякі спектаклі Театру драми і комедії на Лівому березі...
— На такій от радісно-мрійливій ноті і завершимо?
— Мабуть.
— Добре. Але тоді вже через місяць (термін, вами визначений), можливо, знову доведеться поцікавитися: тож як там наші «дахи»?
До речі
Про «квартирне питання», яке останнім часом усе зіпсувало, днями висловився віце-прем’єр міністр України Дмитро Табачник: «Ці рішення з економічного погляду абсолютно не обгрунтовані, недоцільні, тому що за великим рахунком нічого не дають для підтримки міського бюджету. А з погляду морального, культурного, етичного вони не просто безглузді, вони
ганьблять обличчя і держави, і міської влади».