СОН РОЗУМУ

Зустріли на площі Героїв Сталінграда знайомого православного священика. Людину, яка ніколи не скаже на чорне біле. Священик вийняв з дипломату часопис у глянсовій обкладинці і подарував нам.

Думка цього пастиря для нас дуже важлива. Колись він звернув увагу на тяжке становище пацієнтів чернігівської психоневрологічної лікарні: результатом журналістського дослідження стали дві статті, об’єднані загальною назвою «Евтаназія. Репортаж з провінційного пекла».

Часопис — а називався він «Спасите наши души» — ми прочитали одразу ж. І з першої сторінки ніби занурилися в похмурий незатишний світ. З-під яскравої обкладинки дихнуло середньовіччям. Та, мабуть, ще й середньовіччям не нашим, не українським. Адже православна церква була набагато терпимішою, гуманнішою, ніж інші. Не було в нас ніколи ні інквізиції, ні масового полювання на відьом. Не знала українська земля ні сейлемського жаху, ні фанатичного Торквемади. Навпаки, монастирі ставали осередками культури. У найчорніші часи не вгасав завдяки ченцям- літописцям вогник знання... Тому й здивувало нас так те, що прочитали в «журнале для верующих и неверующих» під дивною для релігійного видання назвою, скалькованою з англійського вислову «Save our souls», що стосується, швидше, морзянки, ніж задушевної молитви.

«Дикі й безглузді рухи сучасних танцюристів — тренування перед майбутніми вигинаннями тіла під час вічного горіння в полум’ї пекла». («Спасите наши души», №1, 2000, с.3).

Ну, це ще гаразд, потягне на метафору, як казав один кінорежисер. Але далі, у списку гріхів проти другої заповіді Божої: «Пристрасть до читання, телевізора... Пристрасть до створінь Божих (до людини, тварини, квітів, коштовного каміння тощо)»; там само, с.9.

Дивитися передачі україн-ського телебачення, може, й справді, гріх. А все ж нестикуваннячко вийшло: на сторінці 15 вищевказаного видання розміщено рекламу «православної аудіо- та відеотеки». Серед іншого — пропонуються відеозаписи лекцій диякона Кураєва та його ж прес-конференція... для «дніпропетровських мас-медіа» (а не для мас-медіа— що, прес-конференції теж бувають?) Теми лекцій, як то мовиться, злободенні: «Чи християнський фільм «Титанік»? (170 хв.), «Чи повинні християни думати» (180 хв.). Без особливої пристрасті до споглядання 180 хвилин перед екраном не висидиш. Але тоді диякон Кураєв у гріх проти другої заповіді паству вводить, а це тим більше погано.

Ми не кепкуємо. Не до жартів. Коли зіштовхуємося з неуцтвом на сторінках якоїсь заштатної комерційної газетки або листівки «Білого братства» — це зрозуміло. Але якщо на таке починає грішити видання, що виходить і розповсюджується по всій Україні з благословення церковних ієрархів, — справи кепські. Церква — занадто могутній засіб впливу на розум і душі, щоб ставитися до такого як до безневинної журналістської забави.

«Ми підрахували наразі, яким був російський потенціал до 30-х років — 1270 монастирів, общин, парафій та архієрейських будинків. До революції і церков було приблизно 80 тисяч. Ми взяли середню кількість дзвонів і підрахували потенціал випромінювання в ультразвуковому діапазоні. Під час великих свят цей потенціал був таким, що ракета середньої дальності відхилила б свою траєкторію, тобто Росія перебувала під звуковим ковпаком. Все це було ліквідовано».

І це стверджує «член-кореспондент АН СРСР Фотій Якович Шатунов»! Ми не фахівці в галузі ракетної ба-лістики. Але щоб довести неспроможність сказаного про акустичні властивості дзвонів, повірте, не потрібно бути академіком. Шкільного курсу фізики вистачить. До речі, і літературне першоджерело ідеї очевидне — А.Грін, «Блистательный мир». Літальний апарат Друда, що піднімається в небо силою дзеленькання дзвіночків. Правда, не церковних.

Наука наукою. А ось на с.24—25 ієромонах Пантелеймон пише, як він чортів ганяв. (Наведений фрагмент з його книги «Козни бесовские»). Чому біси оволодівають людиною?

«Причин може бути багато: телевізор, комп’ютер, читання мирської літератури, фантастики і детективів, вивчення йоги, магії, ворожіння, астрології тощо.

Біси, що сидять на тих або інших ділянках мозку, так і називаються між собою: комп’ю-терний, математичний, ігровий...»

«...Піна, часто кривава, гази, що виходять з кишечника, блювота, піт смердючий, із специфічним запахом, кал і сеча — через усе це виходить ворог із людини».

Без коментарів. Скажемо лише, що самі святі отці і телевізорами, і комп’ютерами користуються. Вищезгаданий диякон Кураєв має свою електронну сторінку.

До телебачення в часописі взагалі особливе ставлення. Проклинається воно з завидною сталістю. Багато з чим — згодні, самим не подобається. Але навіщо ж так: «На телеекранах у будинках мільйонів людей показують багато чого такого, що дуже згубне для душі. Це те саме що фільми жахів: усі кошмари бісівської містики і сучасна фантастика, а також фільми-бойовики, кінострічки на теми еротики й сексу...»

У дев’ятнадцятому столітті православ’я проти фантастики не воювало. Навпаки. Перший переклад російською роману Г.Уеллса «Війна світів» було опубліковано в часописі «Світ божий», №№10-12, 1898 рік. Та що там! Навіть фантастичним творам атеїста Марка Твена на сторінках православних видань знаходилося місце.

Адже від загальних тверджень часопис «Спасите наши души» мимоволі переходить до конкретики, до перерахування фільмів, що проти віри грішили особливо.

«Нещодавно на теле- та кіноекрани нашої країни вийшли вітчизняні кінофільми про диявола, вампірів, перевертнів та всяку іншу погань. Серед них фільми «Біс», «Готель Едем», «Час перевертня» та інші. Знято фільм-балет за повістю М.В.Гоголя «Вій», що є музичним фільмом жахів».

Жоден балет і жоден фільм не може передати всю силу генія М.В.Гоголя, що проявилася у «Вії». «Вій» — справді один з найкращих в історії людства творів про темний бік світу, виворіт людської душі, а не дитяча страшилка, як багато хто думає. Перечитайте сторінки з описом польоту Хоми Брута — і ви переконаєтесь у цьому. Художні паралелі з «Вієм» простежуються у творах нинішніх фантастів і трансавангардистів (назвемо хоча б «Омен Ра» А.Пелевіна). Зло в Гоголя спочатку не лякає, ні. Воно спокушає героя, залучаючи його до загадкового, незбутнього, звабливого світу...

«Що це?» — думав філософ Хома Брут, дивлячись униз, несучись щодуху. Піт котився з нього градом. Він відчував бісівсько-солодке відчуття, він відчував якусь пронизливу, якусь млосно-страшну насолоду». Хома долає спокусу...

Хоч як би мудрували постановники, кожна екранна версія «Вія» поступатиметься в силі оригіналові. І засуджувати їх, з релігійного погляду, — означає забути, що повість ця, по-перше, літературний шедевр, а по-друге, опублікована була за часів синодальної цензури. І в жоден «індекс заборонених книг» тоді, за царя-батюшки і церкви, що не була від’єднана від держави, не потрапила.

Далі часопис засуджує футбольні матчі, посиденьки на ослінчику, світські торжества, читання «видань на разні теми», тютюнопаління і винопиття...

Є дві обставини, які змушують нас — людей, котрі віддають безумовну перевагу православній церкві перед усілякими псевдорелігійними «новоутвореннями», тоталітарними сектами, які калічать свою паству, — відгукнутися на появу в Чернігові дніпропетровського часопису «Спасите наши души», що видається НВ «Суворов». По-перше, добра половина журнальних текстів — передруки і, як свідчить напис на обкладинці, «літературу, яка використовується під час підготовки часопису, можна купити в книжкових кіосках православних храмів».

А отже — він є певним зрізом теперішньої православної думки. По-друге, носив із собою — як улюблену книгу — це видання не першокурсник місцевої школи псаломщиків і регентів, а священик, якого називають у чернігівській єпархії пастирем ревним. Людина, котра допомагала їжею кинутим на поталу долі пацієнтам обласної психоневрологічної лікарні. Настоятель одного з храмів, що веде популярні релігійні телепередачі. Якщо такі люди починають черпати ідеї з часописів на кшталт процитованого — нічого в цьому доброго немає.

Пост скриптум. З київським колегою, який приїхав у відрядження, зайшли до стародавньої чернігівської церкви. Київський журналіст звернув увагу на табличку з написом, що кіот було споруджено нещодавно і на кошти приватної особи. Ніби струмом смикнуло. Двічі хотіли ми написати про цю «особу», на яку досьє у відділі боротьби з організованою злочинністю, мабуть, найоб’ємніше в Чернігові. Відмовлялися свідки, розчинялися в повітрі документи, юрисконсульти розводили руками: «У нас немає доказів. Він подасть до суду і виграє процес».

Якби справді покаялась ця людина у всьому, що вчинила, — певно, не стала б виставляти в церкві напоказ своє і без того всім відоме в місті ім’я. Адже так можна вчинити тільки через суєтне марнославство. Але ж і церква ні від його дарунка, ні від його грошей не відмовилась. І на процесі іншого чернігівського кримінального авторитету, Плахтія, теж виступав священик. Як свідок захисту. Не можемо позбутися думки, що є між цими фактами й утриманням часопису «Спасите наши души» певний зв’язок. Він лежить не в подієвій і не в теологічній, а в моральній площині.