Соло для баритона. Дмитро Хворостовський: «Дуетом із Нетребко виступимо вже в лютому»

Уже вдруге за 2008 рік Дмитро Хворостовський збирає переповнений зал Палацу «Україна» в Києві. Його популярність, як і раніше, велика, незважаючи навіть на дорожнечу квитків (планка максимуму — близько 400 у.о.). Хворостовський, як і раніше, виступив у супроводі зведеного складу Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України та Державного академічного камерного оркестру Росії (диригент — Костянтин Орбелян). Перед грудневим концертом Хворостовський розповів про свої симпатії в українських оперних колах, про можливий дует зі славетною Ганною Нетребко, а також згадав Лучано Паваротті.

Баритон укотре полонив публіку харизмою, гідністю й виконавською майстерністю. Його програма складається з двох блоків. У першому — популярна оперна класика, у другому — пісні радянських композиторів. Як завжди, на біс — «Очи черные» І безмежне захоплення шанувальниць.

Серед останніх новин про нього — номінація на Gremmi. Спільно з Рене Флемінг, Рамоном Варгасом, оркестром і хором нью-йоркської «Метрополітен— Опера» вони записали оперу Чайковського «Євгеній Онєгін». І претендують на цю премію в номінації «Найкращий оперний запис».

Нагадаю, що світове визнання прийшло до Хворостовського в 1989-му, коли він переміг на конкурсі Бі-бі-сі «Співак світу» у Кардиффі (Великобританія). Газета «Таймс» тоді написала: «Прийшов, заспівав, переміг».

Хворостовський багато гастролює. Хоча й каже, що «ненавидить подорожувати». Він інтроверт і весь вільний час проводить лише з сім’єю. Вже двадцять років живе в Лондоні (йому там подобається навіть клімат). Баритон не числиться в жодному з репертуарних оперних театрів Росії.

— З Большим театром чудово працювати, — каже Дмитро. — Тільки кому там комфортно? Радянські традиції, що склалися там упродовж багатьох років, мені глибоко чужі. Проти тамтешніх порядків протестує все моє артистичне нутро. Найвидатніші й найталановитіші артисти, перебуваючи в одному колективі, можуть рано чи пізно посваритися. Знаєте, мені вистачило Красноярського театру опери і балету, де починав працювати в 1985 році. Тепер ніде «офіційно» не числюся, й це дозволяє мені бути з колегами в добрих стосунках. Ще один негатив постійного робочого місця: коли «вступаєш» до якоїсь трупи, тебе відразу починають «учити» співати й танцювати...

— Дмитре, чому ви знову вибрали для виступу палац «Україна», а не, скажімо, Національну оперу?

— Для мене немає істотної різниці, де виступати. Оренда оперного театру і палацу «Україна» коштує майже однаково. Це для того, щоб знизити вартість квитків. Вважаю, що краще співати в перевіреному залі, куди може потрапити більше публіки — це принаймні краще, чесніше щодо моїх слухачів. Взагалі ж, тепер мало залів, які призначаються для вух меломанів. А що стосується мого формату – то це справа фахівців. Адже бенефісні концерти-шоу — особливий, не зовсім академічний жанр. Та я в жодному разі не стверд-
жую, що оперу слід співати в мікрофон.

— Багато ЗМІ вже давно прорекламували ваш спільний музичний проект із Ігорем Крутим. Коли ж нарешті представите його публіці?

— Не хочу з приводу цього багато говорити. Ще не факт, що цей задум буде реалізовано... Адже завжди хочеться зробити щось нове й оригінальне. Тільки своє. Про проект із Крутим поки що говорити рано.

— Сьогодні у світі з російських виконавців (крім вас, звісно) дуже популярна Ганна Нетребко. З нею можуть бути спільні проекти?

— Ми вже багато разів виступали з Ганною. Наприклад, був наш концерт у Карнегі-холі. Взагалі, дует — річ тонка. Наприклад, якщо в партнера інакше сприйняття, то твоя інтерпретація змінюється в тому самому ключі... Я з нетерпінням чекаю, коли ми знову зустрінемося з Ганною на спільному концерті уже в лютому... Саме тоді побачу її дитину.

— Кого ви знаєте з представників української оперної школи за кордоном?

— Знаю Володимира Гришка, чув, що він нині подався в менеджмент... Зоя Христич — мій учитель, вона дуже мені допомогла на конкурсі в Тулузі. Виступав разом із Михайлом Дідиком, Ольгою Микитенко... А Анатолій Кочерга — взагалі артист надзвичайної гідності й висоти. Його робота в «Борисі Годунові» мене просто приголомшила. Схиляюся перед ним.

— Хто для вас – еталон в оперному мистецтві?

— Федір Шаляпін. Постать і сучасна, і неперевершена. Він одним із перших звернувся до різних видів мистецтва. Залишив по собі яскравий слід. Це артист найвищого рівня, неперевершеної майстерності, з приголомшливим голосом, характером. Я зараз збираю про нього інформацію. А познайомився з його голосом ще в 19 років.

— Кажуть, ваш голос уже давно застрахований...

— Без цього не можна. Адже я маю піклуватися про свою сім’ю, навіть якщо з моїм голосом щось станеться. Нині моє життя складається з контрактів і зобов’язань на багато років наперед. Інколи навіть хочеться змінити цей темпоритм. Тому весь вільний час я проводжу в колі сім’ї.

— Учнів не надумали взяти до себе «на курси»?

— Ні, не маю права. Адже це – велика відповідальність. Поки що весь мій час належить моїй співочій діяльності. А щоб працювати з учнями, потрібно просто піти на пенсію. Зараз лише інколи проводжу майстер-класи.

— Чи згодні ви з твердженням, що оперна публіка більше любить тенорів? І, як думаєте, чи з’явиться найближчим часом співак, котрий займе порожню після смерті Паваротті нішу?

— Так, Паваротті... Я залишуся шанувальником його неперевершеного таланту. З самого дитинства його голос мене зачаровував. Такого феноменального голосу, щирого, чистого артистизму, мабуть, не було у ХХ столітті й немає в нинішньому. Лучано вийшов за рамки оперного мистецтва. Він перейшов цю межу «закритості», ізольованості опери. Він розвінчав міф, ніби опера — мистецтво тільки для обраних. Але навіть загальне обожнювання цього співака не врятувало його від осудження вдома. Паваротті любили всі, але в його рідній країні заздрість і ворожість зростали пропорційно його славі. Це немислимо, та Паваротті фактично був персоною non grata у міланському «Ла Скала».

Тепер, звісно, чекаємо появи нового унікального тенора. Так, саме тенора, бо цей вид голосу впливає якось особливо на певні струни організму.

— А яку оперу ви б вибрали для екранізації? Виконали б у цьо-
му музичному фільмі головну партію?

— Режисером навряд чи став би... А як виконавець можу проспівати в кіно все що завгодно. Я відповідаю за кожну свою партію. Будь-яку готовий співати в кіно. Адже оперне мистецтво стає наближеним до кіно. Саме за ТБ і реаліті-шоу — майбутнє. Тепер людей чимось неживим уже не привабиш. Їх цікавить, що відбувається нині. Весь американський телевізійний ринок забитий легкотравною інформацією й поганим смаком. Там усе поверхово. Переконаний, це не наш стиль, не треба загравати з глядачами. Потрібно вести їх «угору», а не «вниз».

— Які ще види мистецтв вам особливо близькі?

— Взагалі-то, опера об’єднує всі жанри мистецтва. Безумовно, я гуманітарій, мене цікавлять література, живопис, скульптура. У дитинстві займався скульптурою й відтоді зараховую себе до людей цієї творчої професії. Однак потім це забулося...

— Чи бачите ви своїх дітей на оперних сценічних підмостках?

— У нашої маленької Ніночки абсолютний слух. Син Максим теж навчається співу. І старші діти від першого шлюбу надзвичайно музикальні, вони співають у хорі... Що ж, поживемо — побачимо, не треба забігати наперед.