Солістка Національної опери Анжеліна Швачка: різні образи Кармен

У солістки Національної опери Анжеліни Швачки (мецо-сопрано) є свій персональний рекорд: «Кармен» Ж.Бізе вона виконала 105 разів у 18 постановках різних країн світу! І практично кожен спектакль разюче відрізнявся один від одного і режисерською концепцією, і подачею образу. Якось довелося брати участь навіть у суперавангардній постановці. «Кармен виходить із душу, мокра, загорнена в махровий рушник, сідає і співає хабанеру…», — розповідає співачка.

Тим часом сама Анжеліна — прихильниця виключно класичних версій. Як на театральній, так і на філармонічній сцені. Нещодавно разом з Іриною Семененко вони презентували свою нову програму в Національній філармонії України — «А жінка в світ приходить для любові».

Це вже не перший досвід подібних музичних проектів двох провідних солісток. На їхньому рахунку концерти сучасної російської музики, старовинних романсів, романсів російських композиторів... І цього разу співали твори п’ятьма мовами — німецькою, іспанською, французькою, італійською, англійською. У планах Анжеліни Швачки та Ірини Семененко — велика програма на основі популярних і маловідомих українських романсів. А є ще й опера, де співачка досить активно задіяна в поточному репертуарі.

— Анжеліно, ви багато співаєте в Києві, але, я знаю, що продовжуєте тісно співпрацювати із зарубіжними імпресаріо...

— З одним агентом я працюю вже сім років. Маю ексклюзивний контракт. Я досить багато гастролювала — у Москві, Любляні, Данії, Швеції, Німеччині, Японії. Зараз практика контрактів. Укладаються контракти на певний період: співак співає, а потім — невідомо, що далі.

Мені таке не підходить, бо ціную стабільність. Так, мені робили привабливі пропозиції — у Норвегії, Італії, Франції (щоб «посиділа» на контракті в цих країнах — у відриві від землі рідної). Але і в своєму театрі почуваюся комфортно. Адже більше лякає невідомість: чи продовжить зі мною іноземний театр контракт? Чи прийде інша, молода, розкручена співачка і буде більш затребувана? Можна свою нішу втратити, а нової не знайти.

— Не секрет, що вас асоціюють з образом Кармен...

А я звикла до постановок, де Кармен із червоною трояндою, дика, пристрасна, спокушає...

Я вже неодноразово казала, що люблю класичні постановки. Тому з вісімнадцяти постановок найбільше запам’яталися спектаклі в Нацопері і в Норвегії, тому що обидва класичні. Кармен була такою, якою я її уявляю — бойова, волелюбна, кокетлива...

Та й зараз є талановиті режисери. Наприклад, Дмитро Черняков у Большому театрі. Його «Євгеній Онєгін» викликав у мене шок, це було відкриття. Він усе перевертає! Але то виняток. Як правило, «навороти» і нововведення обурюють.

Наприклад, один режисер каже, що Кармен нічого не повинна робити для того, щоб спокусити Хосе. Нібито вона тим і гарна. Ще один вважає, що Кармен — це айсберг, вона повинна бути холодною і приваблювати саме цим.

Але ж моя перша хабанера «У любви как у пташки крылья…» Виходить, що Кармен, навпаки, завоювала Хосе пристрастю, любов’ю до свободи, а не тим, що вона «айсберг». Загалом, скільки режисерів, стільки й думок.

— Ви самі помічаєте в собі зміни, внутрішню трансформацію у зв’язку з таким тривалим «спілкуванням» із Кармен?

— Ні в якому разі не можна себе асоціювати із цим образом. Коли тільки починала співати й вивчати спектакль, то перечитала новелу Меріме і задумалася, а що я зробила б на місці Кармен? І дійшла висновку: я ніяк не ототожнююсь з образом. Я б утекла! Не з’ясовувала б стосунків: хто правий, хто винен — я вільна і вільною помру.

На цьому етапі, мені подобається музика Верді. «Аїду» люблю, «Бал-маскарад». А партія принцеси Еболі в «Доні Карлосі» — це вищий пілотаж для мецо-сопрано. Паралельно із цим мене зацікавив Дж.Россіні… Якраз тривають репетиції його «Попелюшки», я співатиму Попелюшку.

Це постановка для дорослих: цікава музика, сюжет за казкою, тільки з деякими застереженнями.

Сьогодні загальносвітова тенденція — робити комічні, позитивні спектаклі. Та я й сама простежила долю всіх своїх героїнь: то їх убивають, то труять, то ріжуть, то вішають... Хоч яку партію візьми — усе бідна, нещаслива, суїцидальна. І нарешті в моєму репертуарі з’явиться героїня, яка знаходить свого Принца, і все закінчується happy end.

Є забобонні актори, котрі не грають певних ролей, наприклад відьом. А в мене в опері «Бал-маскарад» партія Відьми, я навіть насилаю закляття. Водночас якщо через себе все пропускати, то ніколи нічого не заспіваєш. Оперний співак повинен мати холодний мозок. Якось була в мене в житті особиста трагедія. І от коли співала арію Любаші в «Царевій нареченій» — «Ведь я тебя одна люблю…», то відчувала, як сльози підступають... Усе, думаю, верхньої ноти мені не взяти. Тому такого на сцені робити не можна.

— Ви б погодилися, залишивши сім’ю в Києві, присвятити свою кар’єру тільки зарубіжному слухачеві?

— Стабільність для мене важлива як для матері двох дітей. У Києві саме цей стан я відчуваю. Мені пропонували на Заході залишатися, але я... нерішуча людина. Не люблю кардинальних змін. Правда, якщо раптом запропонують «Ла Скала» або Метрополітен-опера, то нерозумно було б відмовитися. Ще багато чого залежить від тривалості контракту і країни. Скажімо, не хочу працювати в Німеччині, мені ця країна не підходить... Мені ближча Франція, Італія, Скандинавія. От Норвегія приємно здивувала. Зрозуміло, що їхній рівень життя з нашим не порівняти.

У Японії співала з оркестром Володимира Ашкеназі Кощіївну в опері «Кощій Безсмертний» Римського-Корсакова. Всі інші артисти були з Маріїнського. Пам’ятаю, коли на репетиції співала свою арію, то диригент зупинив оркестр і сказав: «Тільки ми, слов’яни, можемо так відчувати музику...»

А японці стримані люди. Ніколи не виявляють ні негативних, ні гіперпозитивних емоцій. Вони можуть відриватися тільки в караоке по п’ятницях. Та азіати активно освоюють музичний ринок, і серед них зустрічаються неймовірно працьовиті й фанатичні музиканти, вокалісти...

— Відчуваєте в театрі конкуренцію серед мецо-вокалісток?

— Думаю, кожен у нас на своєму місці. Я, наприклад, знаю, що не всі партії мецо-сопрано можуть «лягти» на голос однієї співачки. Є партії контральтові або драматично насичені. І я із задоволенням віддам їх комусь іншому. У мене добрі стосунки з Тетяною Піміновою, у неї теж мецо-сопрано. Рідкісний випадок, коли співачки можуть домовитися, взаємовиручка існує. Так, згодна, у вокальному світі почуття заздрості є, але його краще уникати.

Можу заспівати «Кушать подано» або «Кушать забрано» і вважаю, що тут нема чого соромитися. А поняття «статусу»? Передусім для мене існують поняття відповідальності перед публікою та взаємовиручки.

— Розкажіть про своїх учителів...

— Мій учитель — Галина Туфтіна, народна артистка СРСР. Чотири роки як її не стало... Вона була зіркою свого часу, співала партії Кармен, Аїди, Любаші. Я «сіла» на її репертуар, коли вона пішла на пенсію.

Вона мене навчала не тільки вокалу, а й загальнолюдських цінностей. Насамперед сили волі і витримки. Були моменти, коли голос не слухається, очі повні сліз. Вона казала: «Знаєш, скільки таких моментів буде в театрі, коли партія не виходить? А ніхто тебе не запитуватиме, є в тебе сьогодні голос чи немає!». За це я їй вдячна. Вона була суворим, але справедливим учителем, рідко мене хвалила. Спочатку я її побоювалася, але потім зрозуміла, що її суворість — лише зовнішній образ. Я ж закінчила училище в Дніпродзержинську, була хоровим диригентом. Диригувала добре, але мені хотілося співати. Усе підбирала собі на слух і співала...

— Чи не заважає абсолютний слух у вокальній справі?

— На етапі навчання в училищі абсолютний слух мені страшенно заважав. Мене просто фізично судомило, коли хтось співав нечисто. А коли стала вокалісткою, то «попустило». Адже партнери бувають різні.

— Часто виникають курйозні, непередбачувані ситуації під час ваших гастролей?

— Так, буває. Мій партнер у Маріїнському театрі Віктор Луцюк «прославився» тим, що Олені Образцовій зламав руку на опері «Кармен». У період роботи з Віктором я саме була вагітна і попередила його, мовляв, зі мною треба обережно. Але коли він мене у фінальній сцені «кинув», то я приземлилася прямо на ріг бика — бик із пап’є-маше, а роги його з витого дроту. У мене був такий больовий шок, що іскри з очей посипалися...

Або трапляється, що партнери вирішують пожартувати — на сцені починають кривлятися, щоб розсмішити. Особливо на гастролях, коли накопичилася втома.

— Чи відчуваєте ви затребуваність на батьківщині, якщо врахувати, що і політики, і глядачі сьогодні захоплені тільки популярною музикою?

— Зараз до театрів ходить багато людей, зали повні... Але найчастіше кияни, які живуть у центрі, біля театру, узагалі не відвідують оперу. І, навпаки, жителі з інших міст приїжджають, їм доводиться ночувати в знайомих, на все йдуть, тільки б послухати оперу. У метро якось до мене підійшла жінка: «Ой, ви пані Швачка?». Виявляється, вона часто буває на моїх спектаклях, сама з Вишгорода, ночує в подруги. Мені стало так приємно... Заради таких моментів і варто виходити на сцену.

Раніше я хотіла бути естрадною співачкою. Виконувала пісні з репертуару Софії Ротару, Алли Пугачової, Анни Герман. Навіть серйозно думала про кар’єру естрадної співачки... Але опера перемогла! Якщо порівняти пісні нашого покоління і сучасні, то зараз і голосу ніде розвернутися. Але все ж таки останнім часом бачу, що знову затребувані голосисті співачки. І Джамала, і нова Альоша. Тому що «лабуди» вже наїлися.

— Чи знаєте ви англійську, адже вам довелося поїздити по світу?

— Англійською я розмовляю рівно настільки, щоб мене зрозуміли. Так, словниковий запас маю величезний. Але коли починаю говорити емоційно, то мене заносить. І я дивлюся, що режисер мене не розуміє, я його заплутала.

Ще в мене є мрія. Я все-таки відчуваю в собі режисерську жилку, тому хочу вступати на режисуру до консерваторії. Хоч досвід маю чималий, але режисер і актор — різні професії. Я інтуїтивно відчуваю задум режисера. Так, бували тертя з постановниками... Але переломити їхнє рішення неможливо. Адже режисери виношують концепцію як дитину.

— Вам якось довелося співати разом із Сергієм Пєнкіним...

— Це було шість років тому в опері «Євгеній Онєгін». Він співав Ленського, а я Ольгу. В нього чудовий голос. Сергій вразив мене своєю простотою, доступністю. Так, оперна партія — складна штука. Тут має бути не тільки неабиякий голос, а й техніка, досвід роботи з живим оркестром. Він продемонстрував вокальну форму, хоча партія йому не зовсім вдалася. Тому що була незавершеною. Зате ми з ним подружилися. Продюсер Пєнкіна навіть запропонував мені подальше співробітництво. Але в мене почалася активна гастрольна діяльність.

— Чи є у вас хобі, захоплення?

— Одне велике хобі — моя професія. Адже не дні минають, а роки. У мене такий собі асоціативний ряд: немовби трійка коней пролітає... А треба заспівати й італійський цикл, і українську музику, і французьку, й іспанську... І взагалі — роботи непочатий край.