Снігом стелиться життя... Василь Портяк. Збірка «У снігах»

Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах...

В. Портяк.
«Гуцульський календар»

Початок цієї публікації мав би звучати так: «Цього року на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка (в галузі літератури) номінується Василь Портяк, збірку новел якого під назвою «У снігах» було видано видавництвом «Факт» у 2006 році. Для сьогоднішньої українсь­кої прози...»

Та справжній її (і, поза будь-яким сумнівом, вкрай суб’єктивний) початок звучить по-іншому:

«Я не знаю, чи стала поява збірки новел Василя Портяка подією для істинних гурманів вишуканого тексту чи куцих кіл інтелектуалів від української словесності. Рівно ж уяви не маю про те, наскільки популярною вона стала серед посполитого читацького люду усіх можливих, з мовної точки зору, верств населення. Зате знаю тих, кого жменька скупих на слово текстів залишила наодинці зі собою. Як на сповіді...»

«У снігах» — із тих текстів, про які довідуєшся від приятелів, що, одержимо зазираючи у вічі, тицяють маленьку книжечку і майже благально пресують — прочитай, га? Безмежно чемно усміхаючись, кажеш: «ну ясно», проклинаючи нав’язливу новоукраїнську традицію насовувати одне одному на голову тексти. Не так, щоби не було довіри до думки ближніх. Черговий раз втомлено шкрябаєш потилицю в пошуку наперед заготовлених кліше, якими годиться обмінюватись після акту «прочитання». Їх оригінальність дається з тим більшою наругою над собою, чим більше розтерзаним відчуваєш себе між безмежно сумними у своїй нафталінній «вчорашності» псевдошедеврами і новим словом імені «от как я складно віжу мір третім оком моєї до неможливости незбагненної особистості; читайтє про мене, мєтафізічєского, і папробуйтє сказати, шо вам не сподобалось».

Почавши читати «У снігах», поволі холодієш. І поринаєш у мікросвіт, що рвучко вириває з контексту довколишнього, сповиває, триножить, електризує і гулко товче у скроні. «У снігах» — це сеанс істинно непростих пережиттів, калейдоскоп до болю насичених емоцій і вражень. З подивом спостерігаючи за собою якось збоку, вже наступного дня одержимо заглядаючи у вічі, тицяєш маленьку книжечку близьким і майже благально пресуєш — прочитай, га? — і тихо заздриш тим, хто читає її вперше...

Є тексти, що «ставлять освіту». В найширшому розумінні цього слова. Тексти, що акумулюють стандартний набір знань, інтелектуальних навичок, необхідних рефлексій, зрештою. Тексти Портяка йдуть далі, вони «ставлять» історичну пам’ять. Вони виносять набір у різний спосіб інтерпретованих історичних подій у площину, де звичні заскорублі прийоми роздумів і аналізу безсилі. Де спроби раціоналізувати минуле — шмат історичної спадщини — розбиваються об твердь неминущого, з його буденними побутовими клопотами і небуденними трагедіями. Об віковічну і непорушну — свою — правду людини. Батька, чоловіка, матері, «дєдя», що не замислюючись і не озираючись черпають і сили для компромісу, і сили для вчинку в освяченій і насадженій предками вірі у життя. Вірі, яку, мов переповнений келих — трепетно, щоби не розплескати, — суджено нести грішною стезею далі, у майбутні покоління. Портяк тривожить, він змушує відчувати себе відповідальними — і перед предками, і перед нащадками. Можливо, саме через те кожну з новел автор вичавлював зі себе обережно — робота над вісьмома новелами тривала довгі роки. На вівтар пам’яті предків він складає свою данину неспішно і побожно.

У перші миті після прочитання непросто одразу пояснити природу магнетизму збірки. «У снігах» б’є влучно і миттєво, але дається не одразу. Звідси і благальність у погляді, і небагатослівне — «прочитай, га?», адресоване наступній «жертві», що, в найсміливішому пориві поваги до себе, складно назвати вражаючою рецензією.

Одне слово, «У снігах» Васи­ля Портяка — не простий набір текстів.

«У снігах» — текст моторошний. Портяк пише своє полотно «по-живому», минаючи стерильність розуму, не тривожачи зарозумілість інтелекту. Він грає не лише на струнах, які іржаво поскрипують залиплими від давно не прибираного бруду акордами. Портяк грає на струнах, сама наявність яких стає терпкою несподіванкою. Торкаючись у добрій половині своїх новел часів, територій і тем, що, а-гм… завжди будуть вдячним полем для, м’яко кажучи, остервеніло-упосліджених дискусій перекошених облич — 40-ві — 50-ті, Західна Україна, УПА, НКВС, «стрибки», автор змітає намите і поверхневе, як шершавою долонею змітають вранці черстві крихти з перепійного столу. Його позірно недраматичні широкі штрихи неповторно сумні, бо їх полотно — викорчувані безжальною кривавою повінню безсмертні душі, що впродовж століть корінням вростали в горби, які забуті предки прирекли називати батьківщиною. Розгублено розп’яті на хресті божевільних десятиліть — «Вночі одні, а вдень інші. Ці — «продав!», а ті — «банду прячєшь?» — стоять перед очима пронизливі образи людей із темними зіницями на побілілім обличчі. Живі, сильні і слабкі — справжні, такі як на вицвілих знімках у родинних потертих фотоальбомах. «Обурливо» негероїчні. «Вуйки з полонини». Текст за потреби може легко обпльовуватися отруйною слиною як «борцамі с бандєровскім атродьєм», «карєннимі житєлямі Западнай Украіни с 1946-га года», так і тими, котрі «гармати били, а ми наступали». Для тексту Портяка все це — за дужками. Гіркими дужками для його героїв. Важливими дужками для нащадків, — питань нема. Але можна влаштовувати урочисті заходи з приводу вшанування пам’яті жертв Голодомору на державному рівні, що серед інших проривних ходів передбачає горланячий, як під час танкових атак, психоделічно-демонічний аудіоряд на Михайлівській площі у Києві. А можна скам’яніти (як колись автор цих рядків на концерті Тараса Петриненка і Тетяни Горобець на початку
90-х) від чотирьох пекельних ледь чутних слів із «Колискової 33-го року» — «Ходи, синку, їсти Гриця...».

І водночас «У снігах» — текст світлий. Портяк скроплює свої тексти особливою святістю. Його «третє око» святе, це око дитини, що пронизує неповторним сяйвом практично кожну з новел. «З дітьми ще янголи розмовляють» — не втомлюється повторювати Іван Малкович. Так, кожен наляканий порух дитячої душі, змальований автором, ріже душу тупим недопалком світлого життя, назавжди зарубцьованого незбагненною для маленької людини бідою без назви і кольору. Так, підозрюючи, що це прозвучить банально, скажу — інколи, читаючи Портяка, сором’язливо ковтаєш сльози (однак з готовністю визнаю, що бездітний читач може такого сорому й уникнути). Однак у нього діти — невід’ємний символ віковічного взаємопроникного двобою чорного і білого, життя і смерті — є тим пострілом у майбутнє, яке робить напівпобутовий чин, вчинок батьків священним мучеництвом і пронизує темряву дня сьогоднішнього яскравим променем дня прийдешнього. Бо заради дітей простодушні селяни, як вовк у пастці, відгризають частину себе, щоби подарувати життя тим, хто попереду.

Портякове «трагічне» — ніжне до сліз, воістину людяне. Воно переходить кордони ситуативності, етнічно-мовно-релігійної сумісності, територіальної солідарності та інших профанських умовностей. Воно зворушує тихо-іскристою перемогою людського духу, хай навіть зараз він потупив очі перед безликим лихом. Його героїка не монументальна, не ще-не-вмерло-українна і не з-вогнем-завзятна. Його герої Дмитрик і Доцька перед обличчям смерті тримаються за руки.

Любов героїв Портяка — всепереможна, всеосяжна, біблейська — сильніша за зловісні абревіатури по обидва боки барикад. Без феєрверків і святкувань, вона торує собі нелегкий — трагічний у більшості випадків — шлях до безсмертя. А Василь Портяк їй допомагає. В цьому «У снігах» — текст позанаціональний і позачасовий. Складно бути до кінця об’єктивним, стверджуючи це. Не тому (або не лише тому), що герої новел «У снігах» — безпомилково «западниє», а їх говірка — яскраво діалектна. І не тому (або не лише тому), що по-різному, мабуть, збірка читатиметься закарпатцями і луганчанами, подоляками і слобожанцями. Непомітно для себе читач стає співтворцем, в емоційному сенсі — співавтором дійства, лише частина якого — на папері. Відтак стає особою заангажованою.

А через те дозволю собі зацитувати листа від приятеля-інтелектуала, художника-містика з Одеси, якого я «згвалтував» Портяком не без сумнівів. Його, модно кажучи, бекграунд, життєвий і творчий шлях, мова, стереотипи та природа наших попередніх літературних дискусій ніяк, здавалося б, не мали б наближати до сприйняття чи розуміння такого тексту. Не переконаний, що він дослівно зрозумів увесь рясно (хоч, як на мене, необтяжливо) оздоблений діалектизмами словниковий запас збірки. Натомість гадаю, що є нюанси, близькі мені, які залишають байдужими його. Як виявилося, магія тексту зробила все це несуттєвим. Цитата мовою оригіналу:

«Перечёл ещё раз Васыля Портяка. Обещал тебе написать о книге — а ничего писать не буду, никчему — всё совру, да и грех на душу возьму, жонглируя пустыми словесами ...надоело. «Гу­цульський рiк» ...особенно «У недiлю рано» —...а думал , что своё всё о мире уже оплакал. «Не бiйся, Доцьку, дай менi руку...» Преклоняю колено перед Портяком ...истинно писал не рукой, а кровоточащим сердцем и дуновением предвечным».

У цій своєрідній літературній екуменічності — «сила правди» збірки. Не заходячи ні з ким у дискусію, вона робить втомлююче зайвими і голоси ханж-екстремалів від «класичної» літератури, і ультраепатажників «укрсучліту».

* * *

Збірка «У снігах» — проза, що називається, «інша». Не автору цих рядків судити, наскільки вона є унікальною для сьогодення, і чи зіставна вона з новелістикою класиків української літератури. Не мені препарувати тексти Портяка з погляду теорії літератури, літературної критики, філології в цілому, занурюватись у жанрово-стилістичний аналіз. Не це було завданням чи надметою, і не це спонукало написати ці рядки, настільки ж суб’єктивні, як і щирі. В душі було інше, щось на кшталт «не можна не писати».

Ось тут і виявляє себе приховане таїнство збірки. «У снігах» — проза дивовижно індивідуальна, в певному сенсі — навіть інтимна. І водночас — це проза, що змушує ділитись із тремтячою радістю пізнання її з ближнім. Це текст, що виконує, либонь, основну функцію мінімалістської, сказати б — акупунктурної прози. Вона, мов у воскову ляльку, вганяє голки у підсвідоме. Її читаєш до останнього акорду, до останнього подиху, мимоволі ототожнюючи себе як з героями, так і з антигероями дійства. Читаєш оголеним нер­вом.

Це проза, що змушує боліти, співвідчувати, спокутувати, зрештою. Це проза, що пробуджує неконтрольованого і потаємного звіра — генетичну пам’ять. У тому її тектонічно-глибинному прояві, про який не співають, не пишуть, не танцюють. Штрихпунктирні тексти новел навіть мовчать більш промовисто...

Не знаю, чи має Василь Портяк шанс отримати Шевчен­ківську премію. Висловлю крамольну, мабуть, для літературного істеблішменту думку — це не має аж надто великого значення. Його новели — хай від імені небагатьох — отримали іншу, можливо, значно важливішу премію. Премію імені оскоми на зубах синів. Синів тих, хто їв квасне.