Підтримати
Сни про кохання
Оповідання Габріеля Гарсіа Маркеса «Очі блакитного собаки» - півтори сторінки убористого тексту. П’єса нашої сучасниці з Харкова Кіри Малініної «за мотивами» оповідання - сторінок двадцять великим кеглем.
Вистава київського Молодого театру за мотивами того й іншого - одна година десять хвилин сценічного часу на малій сцені, де двоє молодих акторів «наодинці з усіма» блукають лабіринтами снів про кохання...
Оповідання написане 1950-го. Коли, звісно, і близько не було Інтернету з його паралельним віртуальним життям. І єдиним порятунком від вульгарної повсякденності напевно був сон... «Життя є сон», - сказав ще Кальдерон (значно раніше).
І ось Він і Вона кілька років поспіль зустрічаються в одному й тому самому сні. І тільки у сні вони щасливі. І тільки там усвідомлюють радість душевної взаємності, паролем до якої слугує дивна фраза - «Очі блакитного собаки».
Ці слова Вона пише де заманеться. На стінах, на вікнах. Ці букви кров’ю запеклися в її серці. Тому що одного разу уві сні Він виголошує: «У тебе сумні очі кольору холодної золи...» (Оцініть фразу. Хто сьогодні з активних графоманів міг би так написати?)
Однак «вічний сон» буває тільки «там», куди ніхто не поспішає... А «тут» настає ранок. А з ним - реальність і буденність. І та сама їхня «незустріч»... у реальності. Тому кожен із них знову й знову чекає ночі, глибокого сну. Щоб побачити одне одного. Щоб дотягнутися через міраж і морок всепоглинаючої пітьми.
У Маркеса в його геніальному оповіданні все надзвичайно спресовано, чуттєво, трагічно і навіть деталізовано (аж до недопалка). У тексті Кіри Малініної, представниці жіночого крила нашої так званої нової драми, помітні простима для дами манірність і бажання «продовжити задоволення», власне сон, тому її п’єса на 20 сторінок.
Молодий режисер із Сімферополя Антон Романов, який уже звертався до цієї ж теми Маркеса в Криму, у своїй першій київській виставі вочевидь більше довіряє жінці. І вишиває годинний музично-пластичний візерунок, ідучи слід у слід за «голкою» драматурга. Його постановка більше про Неї, тобто про героїню очима жінки-драматурга... Про її приречену надію... І її ж незбутню самотність... Тим часом історія Маркеса - від чоловічої особи. І це багато чого пояснює як у задумі, так і в розв’язці.
Вистава Молодого на малій сцені розбита на кілька «сегментів» - снів. Між якими - музично-хореографічні композиції у виконанні головних героїв. Самі ці герої - молоді артисти Валерія Ходос і Марк Дробот - здивували приємно. Працюють із віддачею, їхня сценічна мова виразна, а тема вистави їм самим небайдужа (це відчувається). Часом між акторами пробігають навіть справжні чуттєві іскорки (чого в сучасному театрі від молодих уже давно ніхто не вимагає, тому багато хто з них такий дерев’яний).
Особливо хочеться звернути увагу режисерів і глядачів на Валерію Ходос. Молоду актрису, яка може навіть мати «майбутнє», якщо воно когось хвилює. У її героїні є характер, темперамент, пристрасть. І навіть глузд - посеред нічних забав. У деяких сценах вона по-хорошому нагадала мені Тетяну Міхіну, одну з кращих актрис свого покоління у Театрі імені І.Франка.
Оскільки ця вистава - «від молодих» і «для молодих», то, зрозуміло, передбачаються певні «знижки». Гамбурзький рахунок тут поки що недоречний... Хоча режисерові, на мій погляд, і варто побажати точніших формулювань завдань - акторам і хореографу. Інколи вони блукають у цих снах справді «навпомацки», без упевненої руки поводиря-постановника... Який, на жаль, не вибудував фіналу вистави й не підвів мене до бажаного катарсису (а тут без нього неможливо!)... І ще - дозволив Олександру Маншиліну (відповідальний за пластику) займатися зовсім не тими «танцями», яких потребує сценічна історія про метафізику кохання...
Але це - дрібниці. Цілісне враження задовільне (навіть із «плюсом»), якщо дотримуватися суворої оцінної системи англійських критиків.
…Тим часом, виставою за мотивами Маркеса київський Молодий театр починає відлік своєї нової стратегічної програми спільно з Національним театральним центром імені Леся Курбаса. Її суть - підтримка молодих українських режисерів (не тільки столичних, а й регіональних). Є бажання дати їм шанс розкритися (засвітитися). Бажання це шляхетне й «архіважливе». І має бути підтримане як містом, так і державою. Беручи до уваги нинішній трагічний контекст режисерського «безриб’я». Звісно, особисто я зовсім не очікую під фініш сезону феєрверку «великих відкриттів»: такого собі неждано-негаданого зорепаду нових тумінасів, карбаускісів, херманісів. Але якщо бодай кілька благеньких «серебреннікових» з’явиться, то й це непогано. Під лежачий камінь вода не тече...
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google