СМЕРТЬ У ПРАЗІ

Готуючись — хто як — до війни в Іраку, люди світу майже не зауважили кількох не менш жахливих катастроф.

Уранці 6 березня цього року на славнозвісній Вацлавській площі в самому центрі Праги 19-річний юнак здійснив привселюдне самоспалення, обливши себе бензином. Попри блискавичну реакцію перехожих, котрі тут-таки кинулись його рятувати і викликали «швидку», він помер від опіків у машині дорогою до лікарні.

Існує щонайменше дві підстави на те, щоб ця трагедія не йшла мені з голови. Перша з них — його вік. Дев’ятнадцять — це якраз посередині між моїми дочкою й сином. Ніщо в цьому світі не подобається мені так, як юність, для мене це безумовна і абсолютна вартість, неперевершене благо. Смерть у такому віці є чимось, м’яко кажучи, абсурдним, вона є передусім жахною аномалією. До того ж, смерть мученицька і добровільна — те, що німецькою називається Freitod, себто «смерть з вільного вибору».

Друга з моїх підстав полягає в особливо інтимному моєму ставленні до Праги. Це місто страшенно багато для мене важить, уперше я побував там дитиною влітку 68-го року, і відчуття «раю на землі» назавше вгніздилося в моїх візіях. У липні 68-го я ще не міг цього розуміти, але, звісно, міг це відчути — апогей «празької весни», пульсування свободи, безліч вільної молоді на вулицях і площах. Мені хотілося мати таке ж довге волосся і поводитися так само незалежно. Можливо, я так сильно люблю Львів лише тому, що місцями він дуже нагадує Прагу.

Ні, Прагу в жодному разі не можна вважати депресивним містом, так само, як і чехів — схильною до суїцидів (як, наприклад, їхніх сусідів угорців) нацією. Що більше — про суто чеський інстинкт самозбереження чеськими ж інтелектуалами написано чимало іноді обурених, іноді співчутливих рядків. От, наприклад, Богуміл Грабал. У своїй повісті «Ярмілка» він навіть не приховує власної чеської типовості: «Такий вже у мене пристосовницький характер. Якби нас загарбали турки, то я враз би пішов будувати мінарети, купив би собі словничок турецько-чеський і навпаки. Такі вже ми є — ким-небудь погодимося стати, аби тільки вижити».

Коли Грабал писав свою «Ярмілку», він ще не знав, що наприкінці 60-х чехам випаде історична нагода спростувати його гірко-іронічну самооцінку. У серпні 68-го року (так, того самого ще літа!) мого батька як офіцера запасу призвали до армії. Це називалося «захист соціалістичних завоювань у братній Чехословаччині». Чи якось так.

А вже у січні 69-го, через кілька місяців після початку радянської окупації, 21-річний чеський студент Ян Палах здійснив привселюдне самоспалення на Вацлавській площі. Це дозволило відразу кільком поетам українського самвидаву заримувати його прізвище зі словом «спалах». Минув лише місяць — і на тому ж місці 19-річний Ян Заїц повторив той самий акт. Як прийнято казати у таких випадках ще з часів Стародавнього Риму, «солодко і почесно вмерти за вітчизну».

Додам: і недаремно. Тринадцять з гаком років тому справа самоспалених Палаха і Заїца врешті перемогла: оксамитова революція, сотні тисяч людей на Вацлавській площі, студентські протести, падіння Стіни, розпад СРСР — світ на початку 90-х заповідався врешті вільним і безконфліктним, усі з усіма домовилися про «загальнолюдські цінності», оксамитова лагідність виявилася сильнішою від броньованих боємашин, омонівці всіх країн були закидані тортами і квітами, четверо хлопців, що лягли під танки у Москві в серпні 91-го, зупинили найчисленнішу армію світу. Що, вочевидь, і дало привід Френсісові Фукуямі заявити про кінець історії.

Найголовнішою проблемою світлого майбутнього тоді уявлялися пересит і нудьга. Разом з кінцем історії заговорили про кінець страждання, а з ним і про кінець літератури, поезії, пристрасті, любові та ненависті. Відвідуючи Прагу в середині 90-х, я спостерігав лише безперервне свято: туристи, оркестри, карнавальні процесії, обліплені щасливими закоханими парами сади, парки, сходи, фонтани. Складалося враження, ніби людство вже все, що могло, осягнуло, відмучилося в поті чола свого і тепер йому залишається вічний кайф як компенсація за минулі страждання.

От лише українським нелеґальним заробітчанам судилось і в той золотий час тягнути лямку рабської праці. Один із них рік тому кинувся під поїзд празького метро. Згідно з офіційною версією, це сталося після того, як йому було відмовлено в наданні політичного притулку. Тут вочевидь не обійшлося без Кафки з його «Перетворенням» —таким чином і ми, українці, виявилися втягнутими в силове поле великої світової літератури, а з нею і у фатальне коло знакових празьких суїцидів.

Юнак, який знищив себе 6 березня цього року, належав до екстремального угруповання так званих даркерів. Це молоді люди, що в гонитві за найсильнішими відчуттями влаштовують короткі замикання на високовольтних лініях. Це не просто «екстремальний вид спорту», це різновид лівацького антиглобалістського, антицивілізаційного, антизахідного молодіжного руху. У своєму передсмертному листі (рукописи не горять!) самовбивця писав: «Я став черговою жертвою т. зв. демократичного устрою, де нічого не значать люди, де все визначається владою і грошима. Упродовж усього життя я зіштовхувався з проблемами, яких не в змозі був вирішити. Їх виявилося надто багато. Я так більше не можу. Нікому до нікого немає діла, нікого ніщо не цікавить. Це страшно». За кілька годин перед смертю він викинув цей свій крик в інтернет. Він облив себе бензином і підпалив приблизно на відстані 100 метрів від місця, де це колись уже зробив Ян Палах.

Чи перекреслює його смерть Палахову? Адже нею він виступив якраз проти того, за що той віддав своє життя у 1969 році, —демократії, ліберальних цінностей і прозахідного курсу своєї країни. Згідно з деякими повідомленнями, в його передсмертному листі міститься протест проти вступу Чехії до ЄС. Як і проти початку війни в Іраку. Звісно, його смерть не змогла і не могла зупинити ані першого, ані другого. Але як його тепер називати — Анти-Палахом?

Я сподіваюся, що у своєму потойбічному чистилищі вони десь поруч —і Палах, і Заїц, і «самовбивця 6 березня», і, швидше за все, навіть той загиблий у празькому метро українець. Мені здається, в усіх цих випадках ідеться про все те ж: про функцію людського опору. Людина — це те, що передусім чинить опір, так мені здається.

Історія не закінчується. Немає краю людським стражданням. Ще не вмерла поезія — особливо та, в якій мовиться не про безглуздя опору, а про опір безглуздю.