СЛУХАЧ-ГЛЯДАЧ: ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ

Відвідання концерту — це не лише сприйняття музики на слух. Велику роль тут відіграє візуальний ряд, який починається з артистів на сцені і закінчується в інтер’єрі концертного залу і публікою, що прийшла в нього. Це, певною мірою, ритуал світського жанру. Попри те, що сьогоднішній слухач (і глядач) має можливість долучитися до високого мистецтва за допомогою якісних (і не дуже) аудіо- і відеоносіїв. Форма концерту не просто не втрачає своєї актуальності, навпаки, набуває нових якостей не лише в сенсі перегляди-прослуховування, а й, що надзвичайно важливо, у сенсі комунікації в комбінаціях: слухач-виконавець, слухач-слухач тощо. Напевно, у нашій країні настають часи, коли факт відвідання концерту (опери, вистави тощо) стає світським жестом, проявом елітності (як у всьому іншому світі). Певною мірою, це крок до цивілізованого суспільства.

Однак не все так просто. Нещодавно я мала можливість оцінити концертну форму з тих позицій, які сама описала, але в несподіваному для самої себе світлі. Може я й далі не думала б про це, але, як то кажуть, трапилася неординарна нагода.

Цього року наша країна святкує десятилітній ювілей незалежності. Тож організовано цикл концертів відомого київського камерного оркестру «Київські солісти», художній керівник і диригент — народний артист України Богодар Которович. Концерти проходять під патронатом Є.Марчука. Для цих пишних заходів наші політичні мужі не поскупилися й орендували оперний театр, хоча для камерного колективу сцена столичної опери не просто не обов’язкова, а не потрібна зовсім. Найідеальнішим варіантом, із моєї точки зору, була б сцена колонного залу Національної філармонії. І річ не тільки в тім, що вона зручніша і звичніша, а й у тім, що оперний театр у багато разів перевершує філармонію за кількістю місць. У результаті, всю публіку можна було розмістити в партері.

Я згодна з тим, що для відомих закордонних гастролерів наш оперний театр — оптимальний за обсягом зал. Але «Київські солісти», не поступаючись за рівнем багатьом популярним колективам через те, що вони «наші» і перебувають, так би мовити, на місці, абсолютно не потребують таких широких просторів. Просто прикро за музикантів, на концерті яких — напівпорожня зала. Це, гадаю, деякою мірою, прояв і рецидив гігантоманії, що дісталася Україні в спадщину від Радянського Союзу.

Але це, як то кажуть, зовнішній аспект концертного виконання. Час переходити до більш істотних моментів.

Донедавна я не замислювалася над тим, наскільки суттєво може різнитися слухацьке сприйняття від зорового в контексті одного концерту. А мова йтиме ось про що: «Київські солісти» — колектив хороший і зіграний, у ньому працюють професіонали високого рівня, майже всі — концертуючі солісти, лауреати конкурсів, фестивалів тощо. Керівник і диригент «Солістів» — відомий скрипаль, педагог, у минулому — видатний виконавець Богодар Которович, за словами самих музикантів, працює з колективом захоплено і чудово. Але Богодар Которович за диригентським пультом — це тема окремої розмови. Людина надемоційна дещо неадекватно сприймається збоку. Гіперемоційність — його природна риса, однак вона просто заважає зоровому сприйняттю (про слухове я поки не кажу, бо воно найбільш адекватне, про нього трохи пізніше). Тут я зіштовхнулася зі справжнім парадоксом сприйняття: коли слухаєш музику, не дивлячись на сцену, сприймаєш її, але варто глянути туди — а погляд все одно гіпнотично притягається до виконавців — перестаєш сприймати музику, ловиш себе на думці, що увага прикута до візуального дійства, яке, м’яко кажучи, трохи не відповідає звукам. Сказати, що це багата жестикуляція — все’дно що не сказати нічого. У диригентському жесті беруть участь не лише руки, а й голова, і навіть весь опорно-руховий апарат диригента. При цьому займається простір у радіусі приблизно двох метрів (напевно, у теорії диригування потрібно ввести новий параметр — простір диригентського жесту). Не знаю, яким чином, але навіть дивлячись на диригента зі спини, неважко було здогадатися, що відбувається в той чи інший момент із його мімікою. Загалом, усе разом це сміливо можна було б віднести до жанру пантоміми, тому й приковувалася увага до суто візуального ряду, абсолютно відволікаючись від музичного. Тому сформувалася так звана особливість сприйняття: коли слухаєш музику, відкинувшись у кріслі, тобто не дивлячись убік сцени, — все добре. Але варто туди глянути, сприйняття просто-таки автоматично переключається від слухового до зорового, тому довелося виробити цілу слухацьку стратегію. Та все ж я не змогла вберегтися від фатальної помилки. Вона полягала в тому, що після антракту я перебралася в «царську ложу» (було багато вільних місць). «Царська ложа» в оперному театрі — надзвичайно зручно розташовані глядацькі місця. Все друге відділення концерту я не знала, що робити зі своїм поглядом. Це було справжнє випробування на стійкість до провокацій. Але зовсім урозріз йшла музика «Проясненої ночі» Шенберга, наповнена лірикою і теплотою, але стримана зовні.

Сама концертна програма за обсягом і змістом була більш аніж серйозна: Дивертисмент фа мажор Моцарта в трьох частинах, «Спогади про Флоренцію» Чайковського в п’яти частинах, «Прояснена ніч» Шенберга в одній частині (але це добрі 30 хвилин), речитатив і скерцо Шостаковича в двох частинах. Моцарт і Чайковський були в першому відділенні, а Шенберг і Шостакович — у другому. Старшокласики виявилися в більш вигідному становищі, а от композиторам XX століття пощастило менше — через необдумані переміщення слухача-глядача в просторі.

Особливої розмови заслуговує та частина концерту, яку представляє конферансьє. На мій погляд, це питання найадекватніше вирішено у філармонії, де ведучі вітають публіку й оголошують концертну програму. Але коли не дуже підкутий у питаннях музики конферансьє починає віщувати зі сцени, просто не знаєш як реагувати на все це неподобство. Причому віщування відбувається з особливо діловитим виглядом, із надіванням окулярів, але коли справа доходить до конкретних імен і назв, починається незрозуміле заїкання і наголоси «не туди». Якщо вже йдеться про високе мистецтво, то з публікою загравати все ж не варто, бо не для цього вона зібралася на концерті.

На жаль, я нічого не кажу про сам концерт, про музику, що прозвучала в ньому. Ця частина дійсно заслуговує на слухацьку подяку. Музиканти продемонстрували добре вибудовані за звуком й змістом концепції музичних творів, котрі, як я вже наголошувала, дуже складні й об’ємні. Крім того, про музику заважає говорити той трохи гумористичний стиль моєї розповіді, який я сама і задала.