СЛЬОЗИ НА ПАЛІТРІ

Більшість художників — народ неговіркий. Театр перед мікрофоном та телекамерою не їх вотчина. Але якщо вони починають вивертати свою душу не у звичних їм мазках, штрихах чи пластичних формах, а в монологах — отже, таки щось не так у мистецькому королівстві. Важко чути від митця, чия творчість, варта стін та залів Луврів, Ермітажів, Тейтів, Метрополітенів, таке: «Мій спонсор, котрий щойно хизувався, що тільки-но процвиндрив у казино 25000 «зелених», дізнавшись, що моє полотно коштує 500 доларів, ухопився за голову і сказав — за такі гроші він собі ліпше позолочений унітаз купить. А за один добрий голландський пензель зараз треба віддати 100 умовних одиниць…».

Наша не дуже маленька і не дуже горда держава чомусь нагадує мені Візантійську імперію найгірших часів. Її нічого не навчив досвід Римської імперії, нас — російської. Осипаються мозаїки та тріскаються стіни константинопольської святої Софії, по обидва боки Босфору вже гарцюють чергові енергійні «визволителі», плюгавий базилевс дрижить серед фальшивих розкошів, висотаних переляканими намісниками у безмовного байдужого народу.

Художник Лариса Пуханова наївно вірить, що прекрасне місто Київ ніколи й нікому поруйнувати не вдасться. Втім, якби наша столиця зазирнула в чарівне дзеркало полотен Лариси, можливо, їй захотілося б завжди і в усьому бути схожою на мозаїчно-яскраві роботи виставки «Моє місто», які експонуються в «Галереї, 36».

Важко добиралися молоді неспілчанські художники зі Львова із своєю виставкою «Дощ на палітрі» до головного залу спілки художників у Києві. Долати організаційно-бюрократично-фінансові перепони — це вам, хлопці, не шедеври по майстернях рихтувати — тут особливий хист потрібен. Але вийшло все якнайліпше. Тому не зарікайтеся від ідеї пересувних виставок. Хай ті гризуть лікті, хто цю акцію проігнорував. Більше ста робіт на будь-який смак — від авангардних «сюрів» Валерія Губеніна до шишкінського реалізму Андрія Ратушняка, від вільного емоційного живопису Олега Гижого до імпресіонізму растрових полотен Ігоря Євсіна, від філософсько-міфологічних екскурсів Олега Голікова до справді гарячого батика Анни Атоян.

Галерея «Триптих», перед тимчасовою паузою, викликаною майбутньою реконструкцією, експонує виставку Валерія Шкарупи — «Орієнтальне». Мабуть, у кожному з нас живе туга за яскравим загадковим Сходом. Не із Заполяр’я ж ми прийшли в свою землю, а швидше, із країв Семіраміди та Сіндбада. Хоч уперше зіштовхнувся Валерій із улюбленою своєю темою, виконуючи так званий «інтернаціональний обов’язок» у Єгипті, в його роботах не знайти кривавої тіні дамаської сталі та «АК» — лише заглиблення в таємничу тисячолітню культуру, в світ, чужий та незрозумілий лише на перший погляд.

Галерея «Мистець» — Віктор Іванів і його малярство. Навдивовижу різноплановий художник, — мистецтвознавці на прикладі його робіт могли б написати з півдюжини трактатів про течії в мистецтві та їх антагонізм. Але в роботах Віктора немає жодного конфлікту між якісним реалізмом та відвертим авангардом. Інколи митці, щоб похизуватися своєю майстерністю перед «арт-тусовкою», кидаються від стилю до стилю. Ось, мовляв, які ми вправні: лівою рукою — Далі, правою — Кандінський, ногою — Рафаель. Віктор Іванів працює в будь-якому напрямі абсолютно щиро, кон’юнктура — не його спеціалізація. Щемливо-ідеалістичні пейзажі з українськими хатками, неіснуючий світ, але чомусь такий близький та рідний. Може, він десь там — у солодких дитячих снах чи на Марсі? Може, там живуть наші безсмертні пращури, з тривогою поглядаючи на червоне небо — чи не летять із землі індустріальні руйнівники їхнього патріархально-щасливого раю.

Естафету у Віктора Іваніва в галереї «Мистець» підхопив гість з іншої планети — США — художниця Джин Хаутон. Схожі мотиви, але зовсім по-іншому торкається їх вона у своїй творчості. Пасторальні лагідні овечки, мирні корови, зовсім не по-«плейбоївськи» спокійні кролики (можливо, вони родом із Нормандії, в якій часто шукає творчу наснагу пані Хаутон). А капуста, чудова, реалістична, — справжній гімн вегетаріанству. Друга половина залу — реалізму рішуче «ні!» Можливо, саме так, як зображено на полотнах, нуртують на Юпітері метанові хмари, гнані скаженими вихорами та шматовані мільярдовольтними блискавками.

«Сьогодні він зіграє джаз —

вітчизну завтра він продасть!»

Цей афоризм із давноминулих 60-х років ХХ століття не втрачає актуальності й по сьогодні. Страшенно далекі прихильники «музики для гладких» від «спопсованих» народних мас та їхніх духовних прагнень. Художники Юрій Новіков і Євген Матвєєв (New&Mat) у компанії з іншими митцями затіяли й презентували в галереї «Soviart» проект «Jam session art» (JSA). Цікаво поглянути, як художники, котрі могли чудово, на рівні державних премій, працювати руками, спіймались у комп’ютерну мишоловку і тепер замість гордих мазків та по-марксистському твердих штрихів на роботах — синтетичні буржуазні «пікселі». Втім, усе дуже вправно і досить не стандартно, як і належить джазовим імпровізаціям. Але нерафінованому пролетаріатові, який не може відрізнити Еллу від Скотта, робити на виставці нічого.

Палац мистецтв «Український дім», останнім часом більше відомий як місце проведення сезонних розпродажів товарів ширвжитку, виділив свої гранітні площі для знакової, на мій погляд, виставки «Сучасне професійне декоративне мистецтво України. Трансформація образу», поєднаної з презентацією книги «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен». Плід трирічної напруженої праці відомого мистецтвознавця Зої Чегусової — справді прорив українського мистецтва на світовий ринок. Не гоже творчі акції називати тараном, але іншим способом стіну сну та хуторянства не зруйнувати. Найкращим свідченням успіху є майбутнє експонування цієї виставки у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі.