«СЛОВ’ЯНСЬКИЙ БАЗАР У ВІТЕБСЬКУ»: ТВОРЧИЙ ТОРГ ДОРЕЧНИЙ?

11-й Міжнародний фестиваль мистецтв «Слов’янський базар у Вітебську» («СБуВ») відбувся. І ти, шановний читачу, будь ласка, не сприймай цю фразу як банальність, на кшталт повідомлення «Потяг такий-то прибув на таку-то колію». Оскільки фестиваль цей міг якщо не зникнути взагалі, то, як мінімум, пропустити рік. А ось причина проблеми найбанальніша — на проведення нинішнього «базару» дуже непросто було знайти гроші.

Порівняно з торішнім фестивалем, як повідомив журналісту «ДТ» генеральний директор «СБуВ» Родіон Басс, фінансування цьогорічного зменшилося відсотків на 30. Це спричинило дуже суттєве скорочення кількості фестивальних проектів. Якщо минулого року їх було 134, то вже в цьому — 77. Різке скорочення проектів гендиректор спробував пояснити тим, що попередній фестиваль був ювілейним. Проте елементарне зіставлення кількості проектів, проведених на всіх 11 фестивалях, свідчить про серйозну організаційну кризу. Вперше за всі роки проведення «СБуВ» не вийшла фестивальна газета у своєму звичайному форматі.

Значне скорочення кількості проектів організатори фестивалю, як заявив усе той самий пан Басс, компенсували їх (проектів) якістю. Серед тих творчих колективів, які «підняли вище планку художнього рівня», були названі: «Театр-балет Панов Ашдод» (Ізраїль), Лариса Доліна й Ігор Бутман, театр Еймунтаса Някрошюса (Литва), театр балету Бориса Эйфмана, Державний академічний ансамбль танцю під управлінням Ігоря Моїсєєва (РФ), танцювальний колектив «А TRIBUTE TO RIVERDANCE» (Ірландія). Фестиваль цього року справді відрізнявся демонструванням «більш серйозного мистецтва». Попередні фестивалі грішили превалюванням «попси». Отже, «СБуВ» став більше відповідати своїй назві «фестиваль мистецтв». Щоправда, щось із перерахованого дійсно виявилося не настільки вже і блискучим. Приміром, знаменитий ірландський ансамбль танцю, як зазначили незалежні фахівці-балетмейстери, представили у Вітебську другим чи навіть третім складом.

Втім, за такої системи фінансування (і річ тепер уже не в розмірі самого бюджету фестивалю) подібні прокольчики цілком природні. Система ця побудована за принципом «стільці вранці — гроші ввечері». Тобто гроші, скажімо, із бюджету Союзної держави (таке утворення, куди входять Білорусь і Росія, все ще існує) виділяються за фактом виконаних і задокументованих робіт. З цього приводу генеральний директор невдоволено зауважив: «Всі великі артисти та великі групи — затребувані. І щоб вони в графіки своїх гастролей поставили «Вітебськ», із ними необхідно укладати контракти хоча б за півроку, за рік, а з деякими — і за 2 роки.

Певне, ця тенденція збережеться і на майбутнє. Тому що некомерційний статус цього фестивалю, швидше за все, збережеться. На цей фестиваль покладаються зовсім інші завдання. Зрозуміло, захід навіть у 77 проектів — надто дороге задоволення для небагатої Білорусі. Однак які політичні дивіденди на «базарі» заробляє її лідер! На урочистому відкритті фестивалю президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко піднесено заявив: «Як я вже сьогодні зізнався на одній з вулиць Вітебська, відкриваючи новий прекрасний проспект, названий на честь Перемоги над фашизмом, вносилося дуже багато пропозицій. Може, «Слов’янський базар» проводити один раз на два-три роки. Та я подивився на реакцію тисяч і тисяч вітебчан. Я побачив велику підтримку, коли сказав, що щороку ми проводитимемо це велике дійство. Тому що до нього звикли не тільки вітебчани, не тільки білоруси. Це надбання всього світу. Колись, 95-го, коли наш фестиваль був на межі розорення, було багато бажаючих його зруйнувати, я підтримав «Слов’янський базар». І сьогодні, через 6 років, я заявляю: щороку ви бачитимете це прекрасне дійство в прекрасному Амфітеатрі». Як і було передбачено віддрукованим текстом виступу президента, після таких слів зааплодували. Втім, і політичні опоненти Лукашенка також використали фестиваль для того, щоб нагадати світу про порушення демократичних норм у країні. Напередодні відкриття фестивалю, як зазначала газета «Вітебський кур’єр», Об’єднана громадянська партія провела протестну акцію. Вулицею Леніна, у центрі міста, група демонстрантів пронесла портрети зниклих і засуджених відомих політиків і журналістів Білорусі. На відкритті фестивалю Лукашенко оголосив, що він зажадав від Кабміну ввести надзвичайний стан. Проте не для того, щоб закрити рота опозиції. Ні. Просто в країні склалася екстремальна ситуація зі збиранням врожаю. А надзвичайний стан, між іншим, припускає і заборону на різні масові протестні акції.

Росія відверто використовує «базар» для своїх «інтеграційних цілей». На прес-конференції, присвяченій Дню культури Росії, заступник міністра культури Росії Анатолій Рахаєв без натяків заявив: «У цьому фестивалі ми бачимо якесь слов’янське об’єднання». А трохи пізніше автору даної статті заступник міністра сказав: «Я думаю, майбутнє — поза розбігом по національних квартирах. А в тому, щоб на новому якісному рівні, політичному, економічному та культурному, об’єднати зусилля на благо народів, які живуть на цих історичних територіях».

Очевидно, саме в ім’я майбутньої кооперації «на новому рівні» співзасновники фестивалю — Білорусь і Росія — зберігають за Україною ілюзію рівноправного партнера по фестивалю: позивні поруч із фрагментами мелодій «Лявонихи», «Слався!» Глінки мають і фрагмент нашого «Гопака»; відкриття і закриття фестивалю ведуть представники Білорусі, Росії та України; програма «СБуВ» незмінно включає в себе дні культури цих трьох країн... Хоча фінансово Україна не бере участі в обслуговуванні фестивалю. Вона фінансує лише участь своїх творчих сил.

Підготовка Дня культури України здійснювалася винятково за бюджетні (українські) кошти. Спонсорські гроші, як повідомив фестивальним журналістам головний режисер-постановник української шоу-програми і виконувач обов’язків художнього керівника Міжнародного центру фестивалів і концертних програм (МЦФК) Міністерства культури України Дмитро Мухарський, при організації українського Дня не використовувалися. Скромність ресурсів, швидше за все, і зумовила характер української програми. Вона називалася «Україна молода», тому що була укомплектована в основному молодими виконавцями, мало відомими не тільки в Білорусі, а й у себе вдома. Деякі зірки через відсутність високих гонорарів від честі представляти Батьківщину відмовилися. Всупереч побоюванням вимушений хід перетворився на успіх. Попри білоруський дощ, який перед українським концертом лякав інтернаціональну публіку, відомий вітебський відкритий амфітеатр був переповнений. Зал сприймав наших на «ура». В одних випадках глядачі не могли не захопитися специфічним колоритом українського мелосу, добре замішаного на гуцульських, буковинських та інших регіональних культурних феноменах (Лижичко, Павлик, «FRS NOVA», «MAN SOUND»), в інших випадках — потужними голосами (Ганна Зотьєва, Інеш, Тетяна Ліберман, Павло Мрежук...), по-третє — запальними танцювальними композиціями («Джаз-степ танц клас», Балет «А-6», «Сузір’я Аніко»). І вже, звичайно, вітебська публіка була вражена виступом володаря Золотої медалі Міжнародного конкурсу в Парижі «Цирк завтрашнього дня», володаря «Золотого Клоуна» конкурсу в Монте-Карло, артиста оригінального жанру Анатолія Залевського.

Артистична присутність східних слов’ян переважала на «СБуВ». Та фестиваль нинішнього року був відзначений утвердженням південних слов’ян. Останні зібралися із силами і виступили на фестивалі окремим гала-концертом «Балканські зірки». Останнім часом дедалі зростає інтерес до фестивалю з боку «запасних слов’ян» — ізраїльтян, вихідців із колишнього Радянського Союзу та соцтабору. Ця категорія фестивальних гостей сильно ностальгує за своїми «неісторичними батьківщинами». Її (цю категорію) у «СБуВ» приваблює те, що раніше визначалося штампом «дружба народів». На Близькому Сході це поняття сприймається дуже очікувано та адекватно.

Так, «Слов’янський базар» і нинішнього року був вірний своїй традиції — не дотримуватися принципу «расової чистоти», який немов виходить із назви фестивалю. Дійшло навіть до того, що журі Міжнародного конкурсу молодих виконавців естрадної пісні «Вітебськ-2002» очолила грузинка Тамара Гвердцителі. Власне, серед конкурсантів були представники не тільки слов’янських держав — Білорусі, Росії, України, Польщі, Болгарії, Югославії, Боснії та Герцеговини, Македонії, а й неслов’янських — Вірменії, Азербайджану, Литви, Латвії, Румунії, Молдови, Киргизстану, Грузії, Казахстану, Узбекистану, Мальти.

Забігаючи наперед, скажемо, що представник України, двадцятидворічний Денис Барканов, упевнено взяв першу премію. Хоча, за визнанням багатьох відомих музичних фахівців, він цілком обгрунтовано претендував на Гран-прі. Досвідчена О.Пахмутова на спільній з Френсисом Гойєю прес-конференції першим із конкурсантів, які їй сподобалися, назвала саме Барканова: «Це чудово, що при такому сильному голосі він може не кричати, а створювати образи!»

Суддівські огріхи значною мірою можна пояснити системою підрахунку голосів, запропонованою новою главою журі. На відміну від попереднього фестивального конкурсу, на якому головувала Пугачова, яка наполягла на закритому голосуванні, Гвердцителі запропонувала повернутися до відкритого електронного голосування. А за такої системи члени журі побоювалися давати першим виконавцям високі бали, тому що далі міг з’явитися хтось сильніший.

На цих ножицях зрізалася друга українська виконавиця Олена Добрицька. Діапазон її голосу — від колоратурного сопрано до низького альта. Вона чудово володіє класичною та джазовою технікою. Та їй призначено було витягти на жеребкуванні перший номер. «Їй не повезло. Перший номер — це завжди важкий випадок. Якби вона виступила ближче до кінця або в другій десятці, то, думаю, результат був би кращий. Тому що в другій десятці боротися не було з ким. Вона сильніша за багатьох. Хто виступав пізніше й слабкіше, отримував вищі бали», — так прокоментувала ситуацію з другим нашим учасником Інеш Кдирова. І потім, як зазначали чимало фахівців (і та сама Інеш, і педагог Дениса Барканова Галина Голубєва), Олена першого дня співала явно не свою пісню.

Зокрема, Голубєва прорахунок команди Добрицької бачить у наступному: «За вокальним даними, так, Олена витягає пісню на слова Рибчинського «Молитва». Музика дуже цікава. Та Олена, на мій погляд, психологічно з піснею впоратися не може. На жаль, мою думку не почули».

Сама робота членів журі справляла дуже суперечливе враження. Скажімо, тій самій Добрицькій усесвітньо відомий гітарист Френсис Гойя, незаангажований у «слов’янських розбірках», поставив відразу максимальну оцінку, «десятку», оскільки, як він висловився, «дівчинка співала дуже-дуже-дуже добре!» А метр російської естради Юрій Саульський нашій виконавиці першого дня вліпив «шість». Чому? У легендарного московського джазмена знайшлося лише таке пояснення: «У неї зависокий регістр голосу й це не завжди в даному жанрі сприймається органічно. Сопрано сам по собі голос прекрасний. Однак такі колоратурні ноти не вміщаються в жанрі традиційного естрадного співу. Для неї треба готувати спеціальний репертуар, який би показував її у вигідному світлі. А взагалі, я бачу в неї перспективу дуже хорошу. Вона дуже здібна. А те, що ви кажете щодо фальшивих нот у другому виконанні югославського конкурсанта... Ну, знаєте, іноді можна не лічити бліх, а дивитися на загальне емоційне враження...»

З результатами голосування взагалі вийшов анекдот. Коли автор даної статті попросив в організаторів фестивалю роздруківку поіменного голосування (оскільки оприлюднення даних під час конкурсу проходило занадто швидко), ці дані раптом стали засекреченими. Прес-центр за милу душу поширював інформацію про народні ремесла, про «творчий почерк Борі Моїсєєва та Віктюка», про той самий проспект Перемоги, але результати «відкритого електронного голосування» оприлюдненню не підлягали.

А часом, як у випадку з грузинською виконавицею Тамарою Гачечіладзе, вбачався нічим не прикритий протекціонізм. Ця дівчина — артистична, стильна, яка володіє своїми емоціями та голосом, однак вона через дві причини не могла розділити першу премію з Баркановим. По-перше, вона порушила умови конкурсу, виконавши пісню, яка звучала понад п’ять хвилин (умовами дозволялися лише чотири хвилини). По-друге, розділити премію можна лише в тому випадку, коли відстань між конкурсантами вимірюється в два бали. Між Денисом і Тамарою було три бали (а за об’єктивнішого суддівства ця дистанція могла бути ще більшою). Виразних пояснень щодо цього не було. Зрозуміло, не стільки сам грошовий приз (за 1-шу премію давали 6 тисяч доларів США) спонукав журі зрівняти Тамару Гачечіладзе з Баркановим. Звання лауреата Першої премії — хороша підмога в кар’єрі молодого артиста. Розподіл другої та третьої премій дозволило отримати лауреатство представникам країн—засновників фестивалю. Білоруска Олександра Кірсанова розділила другу премію з болгарином Теодором Георгієвим. Третю премію розділили білоруска Наталя Подольська і росіянка Олена Гуляєва.

Випадок із Добрицькою може послужити черговим уроком для людей, які ведуть підготовку конкурсантів. Перемогти в конкурсі з такою щільністю талантів на один квадратний сценічний метр, яка спостерігалася нинішнього року на «Вітебську-2002» (а всі спостерігачі зазначали винятково сильний склад конкурсантів: сильніший, ніж навіть ювілейного року), спираючись на одні вокальні дані, неможливо. За таких ситуацій конкурс уже набуває рис складного шахового турніру. Потрібно прораховувати усе до дрібниць. І вже, звичайно, насамперед слід виходити з можливостей виконавця, а не амбіцій автора.