СЛАВА Й ІРЕН. КНИГА ЖИТТЯ

Я не був «домашнім другом» видатного офтальмолога та громадського діяча Святослава Миколайовича Федорова, хоча спілкувався з ним досить тісно під час відряджень у Москву, ми часто розмовляли по телефону і листувалися. У душу цієї людини проникнути не намагався, боючись втратити 35-річну дружбу через непотрібну цікавість.

І з дружиною його, Ірен Федоровою, зблизився лише після загибелі Святослава Миколайовича, на її запрошення їздив на роковини смерті Федорова. І ось зовсім недавно вона передала мені свою книгу «Долгое эхо любви».

Це розповідь про життя однієї з найгарніших пар нашої багатостраждальної і тоді ще спільної країни, а потім — Росії. Кому це цікаво? Як на мене, усім. Молоді, котра поняття «кохання» і «благополуччя» нерідко плутає, частіше обираючи друге, за що судити її в наш безглуздий час не варто; людям, які починають сімейне життя і не знають ще його підводних каменів; ювілярам сімейного життя, які лише вчора з хорошою заздрістю спостерігали на телеекрані ознаки благополуччя та любові цих двох людей у передачах Кіри Прошутинської та Оксани Пушкіної...

Зустрілися вони, Слава й Ірен, уже чогось у житті побачивши. Він — після двох не дуже вдалих шлюбів, маючи двох дочок, вона — після короткого заміжжя і з двома дівчатками-близнюками на руках. Обоє гарні, сповнені сил і планів. Довго придивлялися один до одного, сумнівалися, переривали зустрічі, розставалися і зустрічалися, поки не зрозуміли — далі можна існувати лише вдвох, завжди поруч і не просто існувати, а жити один одним, не пересичуючись і не розлучаючись. Ви пам’ятаєте це: «С любимыми не расставайтесь...»

Ірен пише, що вона розчинилася в ньому, й інакше бути не могло. Вона не лукавить, це так. Але при цьому залишилася сама собою, інакше просто набридла б йому, діяльному, сповненому планів та ідей.

Колись на моє ревниве запитання: «Що він знайшов у цій жінці?» — один із Славиних відданих і теж трохи ревнуючих до Ірен сподвижників відповів просто і ясно: «Йому потрібна була така супутниця, котра, якщо він сам полізе на стіну, ні хвилини не вагаючись і нічого не питаючи, полізла б за ним». Тоді, років двадцять тому, я цього не зрозумів, розуміння прийшло пізніше, коли ми стали спілкуватися з Ірен.

Це була стовідсотково його жінка!

Природно, з’являтися з дружиною — красунею і розумницею — у товаристві, і не лише радянському, а й за кордоном, було, безумовно, приємно.

Ось вони дивляться на нас із численних фотографій — Слава в смокінгу, Іра в елегантних сукнях, які зшили не найостанніші кутюр’є. Ірен пообіцяла йому на самому початку їхнього спільного життя: «Святославе Миколайовичу, можете не хвилюватися, зі мною проблем не буде». Він і не хвилювався, нарешті його тил забезпечено, і вони були поруч у найвідповідальніші моменти життя. По смерті Святослава Миколайовича його дружина, згорьована жінка, пише про їхні неповторні стосунки.

«Дуже багато чоловіків і жінок — половинок одного яблука — ходять по світу, не в змозі знайти одне одного. Або приліплюються до когось чужого, і тоді яблуко гниє. Нам пощастило, ми зустрілися».

Звісно, їхнє життя не могло залишатися безхмарним — це була суцільна боротьба. Спочатку створення Міжгалузевого науково-технічного комплексу (МНТК) «Мікрохірургія ока», коли з подачі дружини Гейдара Алієва (теж офтальмолога) Славу готувалися арештувати і позбавити не просто професорського звання, а лікарського диплома. Потім у період становлення цієї унікальної структури разом із 23 філіями в Росії і за кордоном. А чого варто було витримати шантаж під час балотування в президенти Росії, відмовитися від постів прем’єра і віце-прем’єра, коли Федорову стало ясно, чого варті Єльцин і його оточення (Слава про це говорив, коли Б.М. ще був секретарем ММК КПРС, а мені не вірилося). Доводилося відстоювати кожну зароблену колективом копійку, чесно розподіляючи ці гроші не за чинами, а по праці. Гоніння не припинялися й у ту пору, коли Федорова уже було визнано всім світом, зустрічався з Папою Римським, президентами США, Фіделем Кастро, товаришував з естрадними зірками — від Челентано до Пугачової — і мав чимало пацієнтів і друзів у т.зв. владних структурах. А хто у нас любив людей, котрі говорять правду і тільки правду, котрі мають власну неординарну точку зору, своїми руками облаштовують життя хоч на маленькому шматочку нашої землі?!

Хтось, кого знає, але не називає Ірен, намагався влаштувати «антифедорівську» революцію в МНТК, зумів розділити колектив на п’яту колону і байдужих, що було не менш страшно і боляче творцю очної мікрохірургії в останній рік його життя.

Федорова підтримали друзі — Євген Примаков звернувся до В.Путіна, і під’юджування згори припинилися.

Ірен намагається відповісти на складне запитання, чому так сталося. Адже ще недавно й у МНТК і його філіях 100% працівників голосували за його обрання генеральним директором. І з гіркотою зазначає, що Федоров, мабуть, трохи захопився «немедициною» — роботою в Думі, створенням партії самоврядування трудящих, розробкою економічних теорій, виборами, сільськогосподарськими турботами в Протасово-Славіно. Не можу з цим погодитися — Святослав Миколайович був занадто цільною натурою, і все, що він робив, мусило лікувати людство. Честь йому і пам’ять за це!

Після загибелі Федорова, та й після повернення з Москви з роковин від дня загибелі, мене часто запитували: що це було — трагічний випадок чи вбивство?

Потай від Ірен, аби не травмувати її, я сам ставив це запитання друзям Федорова. Багато хто з його оточення самі починали про це говорити зі мною. Так, колишній льотчик-афганець, із яким я піднімався в ліфті МНТК, стверджував, що вертоліт було збито ракетою й у нього як спеціаліста у цьому немає сумнівів. Найближча сподвижниця Святослава Миколайовича розповіла, що були й телефонні погрози, і здирство. Федоров на це сказав, що коштує набагато дорожче, аніж просять за його благополуччя, а друзям повідомив: «Схоже, що мене замовили!»

Глава, присвячена останнім дням цієї видатної людини, підтверджує припущення про невипадковість трагедії. Практично три льотчики — два класні професіонали (а Федоров прагнув мати справу лише з такими спеціалістами) і він сам, маючи права на управління вертольотом, — могли запобігти будь-якому випадку. Тим більше що застереження було вже по дорозі «туди» — забракло пального і машину довелося саджати за 10 км від точки призначення.

Треба було поберегтися? Звісно, але, по-перше, Федоров завжди був фаталістом, по-друге, він був упевнений у «своїх» людях, а по-третє, — поспішав до своєї Іриші, котра святкувала із запізненням через його відрядження день народження...

Наступні події в МНТК підтвердили, що загибель його творця не була випадковістю. Єдиний у країні медичний комплекс, рівного якому не було ніде у світі, намагалися розорити, розтягти на шматки, просто розікрасти. На щастя, цьому вдалося запобігти, — Ірен підняла на ноги Славиних друзів. МНТК існує, кабінет Федорова перетворюється на музей, справа повільно оживає.

Стараннями Ірен створено «Фонд сприяння розвитку передових медичних технологій імені Святослава Федорова». У селі Протасово планується відновлення церковно-парафіяльної школи, а в ній — створення шкільних музеїв О.Суворова (він тут народився) і С.Федорова, котрий підняв ці місця до європейського рівня. Серед планів також організація в Росії та за кордоном центрів реабілітації для дітей із слабим зором, міжнародних консиліумів і майстер-класів із запрошенням кращих офтальмологів світу, фінансова підтримка лікарів-новаторів. Ось так несе вантаж, тепер уже за двох, жінка, сильна своєю слабкістю і красою.

Запитаєте, — навіщо все це українському читачу? Та ж Федоров завжди підкреслював, що він народився в Україні, мріяв створити в Києві філію МНТК, жваво цікавився подіями в нашій країні, тут у нього було багато друзів і пацієнтів, хоча й недоброзичливців-заздрісників завжди вистачало. Однак він пишався українським походженням і ніколи не був Іваном, який не пам’ятає кревності.

На жаль, книгу його дружини видано в Москві накладом усього 3 тис. примірників і її складно буде знайти навіть на київському книжковому ринку «Петрівка». Може, варто нашим стражденним видавцям її перекласти і надрукувати тут, в Україні, щоб не лише автор цього матеріалу зміг прочитати і належним чином оцінити цю сповідь.