Скуті одним ланцюгом

Лесь Курбас і "криві дзеркала" епохи.

У лютому 2017-го виповнюється 130 років від дня народження Леся Курбаса, геніального українського режисера, новатора української сцени.

Ця розповідь - про "криві дзеркала" епохи, в яку йому доводилося жити й творити. Про те, як влада фабрикувала статті проти геніального режисера, примушуючи підписувати їх видатного актора та режисера Гната Юру, а також одного з найпопулярніших театральних критиків тих років Олександра Борщаговського.

Кожен театр шукає не тільки талановитих режисерів, акторів, а й розумних театрознавців, тлумачів своїх вистав, у надії, що згодом хтось із них, нагромадивши багаж спостережень, стане достойним біографом колективу. Я мав щастя листуватися з такою людиною - відомим письменником, драматургом, кіносценаристом і театрознавцем Олександром Михайловичем Борщаговським (1913–2006). Паралельно дійовою особою статті буде товариш О.Борщаговського - великий майстер української сцени Гнат Петрович Юра (1888–1960).

Історія неоднозначна - про талант і мораль, яку калічила влада.

Сашко Борщаговський народився у Білій Церкві поблизу Києва. У 1930-му, коли йому виповнилося 17 років, приїжджає в Олександрівськ (Запоріжжя) і там трудиться на заводі, набуваючи необхідного для нормальних відносин із владою соціального статусу робітника. Паралельно відвідує студію Театру робітничої молоді (ТРОМ). Цей колектив під керівництвом актора й режисера Івана Богаченка вважався творчою частиною театру ім. М.Заньковецької, що розміщувався в Запоріжжі. На тлі ненавчених студійців ТРОМу Сашко вирізнявся начитаністю та гнучким розумом, але акторський фах йому не давався. В одному з листів до мене він згадував: "Ні обдарованості, ні сміливості на сцені не було - справжня мука. До того ж грим ми знімали заводським клоччям - лігніну не було, вранці на моєму обличчі палала травмована шкіра. Тікаючи від акторства, я дуже скоро випробував себе в драматургії - написав актуальний огляд. Таку собі суміш "Синьої блузи", райошника та агітвистави. Усе доволі примітивно і слабко. Потім чорт підштовхнув мене написати ще й "правильну" п'єсу - "Гарт". Правда, скоро її заборонили як "троцькістську контрабанду"... Тоді я вже зрозумів, що й літературна робота, поряд із акторською, може ранити...".

Закінчивши в 1935-му Київський театральний інститут та аспірантуру перед війною, юнак був "на ти" і з театрознавством, і з тоталітаризмом, наче й не відчуваючи його смертельної загрози. У другій половині 30-х стає однією з ключових постатей літературно-театрального життя України. Сміливості та неординарності мислення у нього з верхом, - це був, мабуть, єдиний критик, який послідовно не визнавав художньої вартості за п'єсами О.Корнійчука і не боявся, при тому що навколо розстрілювали інакодумців. Усе йому не так - і "Платон Кречет", і "Банкір", і "Богдан Хмельницький", і навіть "В степах України"... Випад проти останньої п'єси розгнівав М.Хрущова, і критик був би жорстоко покараний, якби не поблажлива репліка драматурга: "Микито Сергійовичу, не чіпайте його, - він чесний і каже те, що думає..."

До речі, про чесність, - із такою характеристикою (на той час і з того приводу) можна було б погодитися, якби кількома роками раніше гостра шпага 19-річного Борщаговського зовсім несподівано не прохромила творчість Леся Курбаса. Маю на увазі одіозну розгромну статтю "На помилковому шляху. Про театр "Березіль" і "Маклену Грасу" М.Куліша", яка вийшла в московському журналі "Театр и драматургия" (№9, 1933 р.). Та чи він писав цю статтю? Лише один приклад стилю "автора":

"Даремно думає Л.Курбас, що ті, невдало перекроєні фрази з теорії Макса Креля, К.Едшмідта та інших теоретиків реакційного експресіонізму якоюсь мірою наблизили його "експресивність" чи "експресивний реалізм" до світогляду пролетаріату (…) Л.Курбас наряджається в тогу філософа, обмірковує "істину" відносну й абсолютну, апріорне і безвідносне в людській свідомості… Буржуазні експресіоністи і їхні теоретики також признають факти лише настільки, наскільки через них можна намацати, відчути щось містичне, ірреальне, що за ними криється. Подібно як вони, Л.Курбас бачить розкриття рушійних сил реальної дійсності не в речах, не в людях і в явищах, а "за" людьми, "за" явищами й речами, в якихось то містичних і метафізичних деформаціях активного й "революційного"…

Звісно, багато хто сумнівався - чи це "почерк" Олександра; чи міг він (з його вибагливим смаком) так вульгарно помилятися в оцінці творчої суті режисера-генія? Віру в авторство остаточно руйнував його юний вік і відсутність досвіду критика...

Через рік в українському збірнику "За марксо-ленінську критику" (1934, №12) з'являється ще один прецедент для аналогічних роздумів - стаття під назвою "Буржуазна естетика Курбаса", яка в тому ж самому філософсько-вітійствуючому "квазінауковому" дусі піддавала тотальному розгрому всю творчість режисера. Легко подумати, що під статтею знову надибаємо прізвище критика, який розправився з "Макленою Грасою". Але там стоїть підпис... Гната Петровича Юри, художнього керівника театру ім. І.Франка.

Гнат Юра

Фрагмент зі статті: "Впливи буржуазного європейського - переважно німецького - неоромантизму й символізму органічно поєднуються з впливами німецького експресіонізму. В цьому ніякої суперечності немає, бо для всіх цих "ізмів" єсть спільна філософія суб'єктивного ідеалізму, є спільна ідеалістична естетика.

Естетика буржуазного німецького неоромантизму, символізму й експресіонізму є лише специфічні прояви різних стадій буржуазної мистецької свідомості останнього десятиліття доби імперіалізму, таких стадій, що відмінні тільки в тонких нюансах, а не в своїй принциповій суті…"

Минуло років 70... Досі живий син Гната Петровича. Я його частий гість. Звати його Юрій Гнатович Юра. У нього ясна пам'ять. Із приводу статті він казав:

- Звісно, в авторство батька ніхто не вірив. Прийняти це філософствування за батьків спосіб мислення - те ж саме що свідчити, наче він може танцювати балетну партію Зіґфріда в "Лебединому озері". Але тоді всі мовчали. І тільки у 50-х я запитав у батька, як же таке могло статися. У відповідь - після сумної паузи - почув: "Повір, я нічого не міг зробити..."

Тобто отримане авторитетне підтвердження: це фальсифікація, провокація і примус до псевдоавторства - усе в одному букеті... Поза сумнівами, так сталося і в першому випадку - з Олександром Борщаговським...

Зійтися на короткій нозі О.Борщаговському та Г.Юрі було природно: критик захищав народно-реалістичну естетику режисера, поважав його акторський і педагогічний хист. А Гнат Петрович уважно добирав кандидатури завлітів. У 1938-му він запросив на цю посаду О.Борщаговського, і два роки вони працювали поруч.

Чи вплинуло на їхнє зближення "зґвалтування владою"? Важко відповісти однозначно. Хоча на підсвідомому рівні цей факт, мабуть, мав місце і сформував їхні відносини за принципом "скуті одним ланцюгом"...

До 20-річчя театру в 1940 р. виходить книжка-збірник "20 років театру ім. І.Франка". У ній багато цікавого, але цензура погуляла активно, викинувши з репертуарного списку масу "неугодних" п'єс і прізвищ. Ім'я Л.Курбаса знову представлене символом ідеологічного ворога...

…Після війни, у 1949-му, вже працюючи в Москві завлітом театру Радянської армії, Олександр Михайлович підготував до видання російською книжку "Путь театра" - оновлений варіант згаданого довоєнного збірника про франківців. І тут, на жаль, - той самий синдром недалекоглядності в оцінці творчості Курбаса...

Саме тоді, як грім із ясного неба, вдарила витвережуюча відплата, - партія звинуватила групу критиків у космополітизмі, у списку було і його прізвище - Олександр Борщаговський! Очі й розум відмовлялися вірити. Може, переплутали? Адже він - захисник сценічного реалізму Гната Юри. Він - в усі часи - противник Леся Курбаса, який отруював українську сцену європейськими псевдоноваціями! І це - космополітизм?! Але підтвердилося: так, він - злісний космополіт, і, на настійну вимогу згори, довелося "покласти на стіл" партійний квиток...

На той час на складі видавництва нагромадилися гори надрукованих примірників книжки "Путь театра"... Їх подробив друкарський ніж. Залишилися "живими" лише кілька книжок. Одна з них тепер у музеї театру.

…Та ось новий час - перша половина 90-х. Франківці готуються відзначити своє 75-річчя. Пишу Олександру Михайловичу про це і прошу подарувати читачам ювілейного випуску журналу "Український театр" спогади про його роботу з Гнатом Юрою. Я розумів, що тривожу літню людину, в якої є всі резони мені відмовити: подолавши купу прикрощів, він надійно утвердився на письменницькій ниві, має успіх як сценарист популярних фільмів "Три тополі на Плющисі", "Дамський кравець", - та хіба тільки це... Звісно, тепер для нього в найбільшому дефіциті - вільний час, щоб творити далі! Але в листі у відповідь: "Гнат Юра, франківці - це святе! Статтю обов'язково надішлю!".

Олександр Борщаговський

Театрознавчий роздум Олександра Борщаговського, присвячений Гнатові Юрі, опублікований у журналі "Український театр" (1995, №1). Стаття називається "Дуже хотілося грати..." Вона, на мою думку, лідирує серед усього, що коли-небудь було написане про Гната Петровича Юру. Однак і в цьому випадку (як і раніше) О.Борщаговський не знаходить моральних сил прихильно глянути у бік Леся Курбаса. Лікар назвав би це наслідком глибокої психічної травми, отриманої замолоду...

Та мій азарт не холонув, листування тривало. Ось уривки з листів Олександра Михайловича, з яких можна зрозуміти, що крига скресла:

"...Часові, точніше - його вульгарним творцям навіщось потрібен був образ Юри, який неодмінно конфронтує з Курбасом, ворожий до "Березоля", "прогресу" і т.п. Як страждав через цього Юра, як ненавидів цю насильницьку "нішу", призначену йому начальством і, здавалося, самим часом! Наскільки тоншим, артистичнішим (у високому сенсі слова!), філософічнішим був він, ніж закорінений у пересудах образ "просвітянського", "провінційного", безкрилого режисера Юри..."

"...Мені є що сказати про Курбаса, "оздоровити" все, що його стосується, не впадаючи в безглузду крайність, не абсолютизуючи його особистість, талант і напрям. Не можна стару, вимушену терором брехню замінювати новою, доброхітною брехнею..."

"...Сьогодні у "Вечерней Москве", в черговому опублікованому там "розстрільному списку" опинився Андрій Ананійович Хвиля, той самий - розумний, тонкий, безмежно залюблений у свою Україну, її пісні, мистецтво, музику, - хто в кабінеті М.Скрипника проводив у вересні 1933-го засідання Наркомосвіти, на якому звільнили Л.Курбаса. Я просидів на дивані все багатогодинне засідання і міг би про нього розповісти не мовою поганої стенограми, а крок за кроком - про людей, акторів, драматургів, громадських діячів, але насамперед - про те, як довго і болісно намагався врятувати Курбаса Хвиля; і врятував би, якби Микитенко не повів грубої, знущальної атаки на Леся Степановича, штовхаючи його на грубість у відповідь, що все й вирішила..."

Мені здавалося, що я за крок від моменту, коли Олександр Михайлович промовить щось схоже на фразу Гната Юри: "...Я нічого не міг зробити..." Це був би природний фінал мого тривалого діалогу з Борщаговським. Але я цього не дочекався. На мою останню письмову атаку відповіла дружина О.Борщаговського Валентина Пилипівна:

"...Зараз прочитала вашого листа. У ньому майже запрошення до О.М. зізнатися в чомусь нечистому, пов'язаному з Курбасом. Йому було 19 років, а навколо вирували такі сили! О.М. до цього жодного стосунку не має, йому каятися ні в чому. Я могла б вам навести великий список імен, не менш славних, ніж Курбас, які належали українській та російській культурі і пішли з життя народу тією самою скорбною дорогою..."

Засмутило те, що мене неправильно зрозуміли. Боронь Боже, я й гадки не мав схиляти когось до покаяння. І Борщаговський, і Юра в цій історії - жертви безстидної влади, і не було в мене стосовно цих чудових, шанованих людей ні грама осуду. Для мене чотири слова від Олександра Михайловича: "Так, підписав. Гірко згадати..." символічно означали б момент його власного очищення. Отже, такий собі момент істини, який неодмінно має вінчати схожі "дивні" історії...

Можливо, він уже сказав ці слова дружині, а мені повторювати не захотів? Адже таке, як перед іконою, довіряють найближчим...