І БОГ СТВОРИВ ВІРУ ЛЕВИЦЬКУ...

Серед сотень тисяч українців, котрі по Другій світовій війні залишили батьківщину, рятуючись від більшовицького режиму, було багато майстрів сцени — першокласних акторів, режисерів, художників, музикантів. Лише в останнє десятиліття стало можливим згадувати їх, цікавитися їхньою творчістю, яка, безумовно, є складовою, а подекуди, й кращою, чеснішою сторінкою загальнонаціонального українського театру.

У листопаді 2000 року в Києві і Львові проведені пам’ятні вечори, присвячені 100-річчю від дня народження Володимира Блавацького (1900—1953) — ключової фігури українського театру ХХ століття, видатного режисера, актора, організатора театральної справи, послідовника Леся Курбаса. Його шлях увібрав творчі злети в театрі «Заграва» (1933—1938), Львівському оперному театрі (1941—1944), в Ансамблі українських акторів під час роботи в Німеччині (1945—1949). Режисер-новатор хотів, щоб мистецтво української сцени на високій ноті звучало і в еміграції — США. Проте ці мрії розбилися...

Моя розповідь про визначну українську актрису Віру Левицьку, котра живе у Філадельфії і цими днями святкує прекрасний ювілей, не випадково починається із згадки про В.Блавацького. Вони нероздільні у творчості, як це буває особливо в театрі, де задум режисера оживає через гру актора. Всі етапи творчості Блавацького від періоду «Заграви» — це й мистецькі сходинки Віри Левицької. Схожі їхні світогляди, об’єднувала й жертовна вимога до себе та неймовірна любов до театру. Словом, Віра Левицька була взірцевою актрисою театру В.Блавацького, театру, де працювали такі яскраві індивідуальності, як М.Степова, Є.Шашаровська, Л.Кривицька, Н.Горленко, Є.Дичко та інші.

1935 року, прийшовши 19-річною з чоловіком актором Євгеном Левицьким до театру «Заграва», Віра вже мала дворічний досвід роботи в трупах Карабіневича та Яреми Стадника. Інтуїтивне в «Заграві» набуло свідомої оцінки, режисерсько-педагогічного осмислення. Тут акторів об’єднувала атмосфера студійного, колективного пошуку. З акторів стихійного хисту, що працювали «під суфлера» в режимі пересувного театру, часто без достатньої кількості репетицій і належної уваги режисера, гартувалися митці високого класу, що здатні забезпечити художню цілісність вистави.

В.Блавацький відразу усвідомив, що статна красуня — розумна, емоційна, інтелігентна, високоморальна — має неабиякий талант і велику творчу волю. Вона володіла якимось чаром та була неймовірно зовнішньо й внутрішньо приваблива. Під сценічними софітами глядачів милувало не тільки витончене обличчя, пластична фігура. Ніби світилася її душа, проглядався настрій, характер, пульс серця жінки. Йдеться не тільки і не стільки про жіночність (її було по вінця), а про значно вагоміше у тій жіночій знадливості — внутрішню наповненість та глибину.

У світі небагато акторів, які ще до вимовленого тексту чи зробленого жесту діють на глядача якимсь потаємним чаруючим струмом. «Коли Рудольф Нурієв виходив на сцену, — писав американський балетний критик Арлін Кросс, — він приносив із собою магічну ауру свободи».

Мабуть, щось подібне відчули глядачі, коли вперше в костюмі Оксани в «Запорожці за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського вийшла на сцену 17-річна Віра Левицька. І це прагнення свободи, яким була сповнена актриса, стало могутнім лейтмотивом останньої ролі актриси — Медеї. «Слова кинуті зі сцени: «Ми залишилися без батьківщини», — перехоплюють подих», — ділилася враженнями від «Медеї» Ж.Ануйя у постановці В.Шашаровського Іванна Качмар-Самбірська.

Ці ролі — перша і остання — мов вогняні дужки великого творчого життя із найвищим лейтмотивом — свобода!.. А між тими дужками — буремне, таке потрібне українському народові сценічне існування в десятках на диво різнобарвних ролях — героїчних, комедійних, опереткових, драматичних. Насамперед, драматичних... Універсальність — як дар природи. Самовдосконалення — як спосіб сценічного існування. Актриса вчиться мистецтву співу, тренує майстерність художнього слова...

Образи, до яких доторкнулася Віра Левицька, критиками оцінені як класичний доробок національного мистецтва.

Кореспондент «Краківських вістей» 1 січня 1943 року писав про враження від Донни Анни у «Кам’яному господарі» Лесі Українки: «Її продумана до нюансів гра, в якій стільки всяких переходів і стільки різних тонів та напівтонів, а до того її прекрасна постава і вигляд — усе те склалося на досконалий образ».

Ігор Костецький про Аполінару — В.Левицьку у виставі «Народний Малахій» М.Куліша сказав так: «Її образ стоїть на краю гротескового стилю в поєднанні високого і низького. У виконанні актриси оживають найкращі традиції народного фарсу».

Теодор Терен-Юськів: «Медея у відтворенні В.Левицької... Мимохіть пригадався Бенцаль у «Сонці Руїни» чи Блавацький у «На полі крові».

Невтомний театральний журналіст діаспори Олег Лисяк далекоглядно пророкував, що до історії театру увійдуть об’ємно зіграні В.Левицькою Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» Г.Лужницького, Анна в «Украденому щасті» І.Франка, Поппея в «Камо грядеши» за Г.Сенкевичем, Мотря в «Батурині» за Б.Лепким, королева Гертруда в «Гамлеті» В.Шекспіра...

З Блавацьким йшла невторованим шляхом. Шукала барви для образів незнаної сценою релігійної драматургії (Марія Магдалина в «Голготі» Г.Лужницького), обережно доторкалася до психологічної павутинки екзистенціально заглиблених п’єс (Рената в «Ріці» М.Гальбе, Лена у «Ворогу» Ю.Косача, Ісмена в «Антігоні» Ж.Ануйя)...

У США акторам довелося шукати будь-яку роботу для прожиття — театр не фінансувався, отже не годувала акторська професія. Віра Левицька заробляла на тютюновій фабриці. Театр ставав додатком до виснажливого робочого дня. Це був вирок найдорожчому. На тривалий час відійшла від театру. А коли 1970 року зіграла Медею (проект задумано і реалізовано сином актриси Юрієм Левицьким), була увінчана лаврами слави. В «Медеї» ожив заклик В.Блавацького до українських акторів почувати себе європейцями...

...Відколи мури потворної політики впали, постало нерозмежованим поле українського театру — де б він не пустив коріння — на Батьківщині чи як вигнанець, емігрант — на чужині. Ім’я Віри Левицької для України, що її породила і викохала, — в ряді найвидатніших і найщасливіших. Найщасливіших? Чи не парадокс? Поясню. Вона грала те, про що її колеги в радянській Україні і мріяти не могли. Не гвалтувала душу і совість брехнею... «У нас нема зерна неправди за собою» — жило шевченкове з цими людьми завжди.

Не за дипломом, виписаним міністерським чиновником, а за суттю і красою мистецького діяння Віра Левицька воістину — народна артистка України.