Склади із пікселів картинку

Усі ми так чи інакше до творчості причетні. Кіно дивимося, музику слухаємо, можемо навіть до музею збігати на картини подивитися. Проте це все нас до кінця не задовольняє. Самим теж хочеться виступити у ролі творця, а не лише споживача. Однак тут виявляється, що більшість мистецтв не надто доступні. Спробуй самостійно зняти кіно, наприклад. Не кліп із улюбленим собакою, не відеохроніку пікніка, а справжнє кіно. Живопис, скульптура, музика — усі види творчості вимагають специфічних знань і навичок, оволодіння якими в загальнодоступній середній школі не передбачається. Та нехай жоден потенційний Моцарт не впадає у відчай. Є воістину демократичний вид мистецтва, опанувати який навіть простіше, ніж навчитися пристойно співати на кухні. Це фотографія. Розвиток технологій зробив цей вид творчості максимально доступним. Ще недавно любителю, як і професіоналу, для реалізації творчих планів була необхідна громіздка апаратура для проявлення і друку фотографій — що вимагало чимало часу, терпіння і просто уміння. Тепер до послуг любителів досить недорогі (хоч і не завжди якісні) міні-лаби. А цифрові технології дозволили замкнути весь цикл на себе. Можна відзняти, обробити і скласти в течку просто в комп’ютері. Якщо хочеш похвалитися творчими здобутками — можеш роздрукувати фотки на власному фотопринтері або закачати на КПК. Відсутність «третіх осіб», які втручаються у творчий процес, збільшує ступінь свободи. Не кожен, приміром, наважився б віддати оператору в міні-лабі кадри з коханою дівчиною ню. А це, як ми переконалися, переглядаючи фотовитвори знайомих власників цифрових камер, дуже популярний вид творчості. Адже краса — джерело натхнення. І з цим не посперечався б ані Рембрандт, ані Моне.

— Що змінила цифрова фотокамера в роботі фахівця-фотографа?

— Головне, що змінилося, — ступінь засмічення. Раніше я казав студентам: кожне зіпсоване фото — це втрачені 55 копійок, два зіпсованих фото — добра порція морозива, тому думайте перед тим, як клацати. Тепер, звісно, цей аргумент відпав. Можна наробити цілу шерегу кадрів, а потім усе це скинути у комп’ютер — краще, гірше, хай буде, місця не займає. Та важливо навіть не те, що знімків стає надто багато. Головне в тому, що думати перестаєш. Просто відклацуєш хроніку на «моторі», мов з автомата, а потім відбираєш краще. Так тепер багато фоторепортерів працюють. У мене стара школа — я на «моторі» не знімаю. Якщо спіймаю вдалий момент — добре, не спіймаю — не зумів. Колись ми встигали і різкість навести, і фокус виставити, і експозицію подивитися, і курок перевести. Напружена була робота. Навіть у театрі виставу знімаєш — начебто все готове, і сюжет, і світло виставлене, тільки фотографуй. Та коли закінчуєш зйомку — сліпий від утоми. А тепер назнімав, мов кіно, скинув — і навіть переглядати не треба, адже відбирати знімки — робота більд-редактора.

Чим гарна «цифра» — відразу бачиш результат. Подивився і зрозумів, що можна покращити — поміняти фокус, почекати, поки хмарка набіжить, може, прийти в інший час. В аналоговій треба бити напевно. Аналогова — для тих, хто думає.

— За існуючих нині можливостей «витягнути» фото програмними засобами, питання якості роботи фотографа вже не стоїть так гостро?

— «Витягнути» фотографію можна було завжди. Коли ми ще не знали, що таке комп’ютер і цифрові технології, проявляли і друкували фото самостійно, все одно мали певні засоби покращити світлину, яка за певними показниками «не вдалася». Переводили у графіку, на контрастному папері, контрастним проявником — і невдала фотографія могла «заграти». Були майстри, які взагалі робили, власне, графіку з фото.

— Як краще діяти, коли хочеш вивести фотографію на папір? Адже в міні-лабах часто просто псують фото.

— Якщо людина сама відзняла на «цифру», сама обробила і хоче отримати якісний відбиток — будь-куди здавати не варто. Треба знайти свого оператора. Методом спроб і помилок: подивитися, де людина просто натискає на кнопку і виконує план, а де намагається зробити краще. У останньої може бути власне бачення, і свіже око може знайти краще рішення. Є такі в Києві. Можна з ними зробити проби, вивести у малому форматі. Звісно, це спричинить зайві витрати, адже кожен пробник плюсується до рахунку як видрукована фотографія. Гарні оператори намагаються працювати «під клієнта». Та більшість клієнтів цим не переймаються. Їм треба, щоб на фото було зрозуміло: оце я стою. Якщо ж для вас важлива якість фотографії, тоді треба шукати і платити. Не буває дешево і гарно. Треба розуміти, наприклад, що витрати хімікалій мають бути чітко визначеними — скільки призначено на певну кількість плівки чи відбитків. Зрозуміло, що лабораторії прагнуть зекономити і розтягують кожен комплект, як можуть. Реагенти після певної кількості насичуються, і високої якості вже не буде. Колеги, які купили проявні машини і проявляють самі, кажуть, що різниця є навіть порівняно з дорогими лабораторіями.

— І все-таки, що краще: здавати на друк до лабораторії чи купувати фотопринтер?

— Якщо йдеться про принтер великого формату, все залежить від того, скільки друкувати. На останньому фотоконкурсі газети «День» колега отримав як приз такий фотопринтер, а інший колега пожартував: «Бідність почалася». За певного рівня експлуатації на картриджах можна розоритися. Можливо, дешевше заплатити в лабораторії. До того ж принтер теж треба опанувати — не в кожного на це терпіння стане. З іншого боку, гарна машина на гарному папері дає чудову якість. І коли ти робиш у лабораторії багато пробників — теж дорого виходить. Тому треба просто порахувати.

— Нині фотографія стає явищем направду масовим. Майже немає людини, яка б не намагалася фотографувати. І люди, котрі купують дорогі камери, часом упевнені, що одержують гарантовану якість фотографії. Думати так їх спонукують і виробники та продавці фотокамер. Наскільки оманливими є їхні обіцянки?

— Так, у аматорів часом є ілюзія, що камера все зробить сама. Та цього не буде. Подивіться, як люди фотографують. Наприклад, на Майдані Незалежності: намагаються, аби і монумент весь вписався, і людина у кадрі була. Де та людина стане? Під самою основою. Монумент виходить великий, а щоб людину роздивитися — лупу треба брати. Тобто варто трохи подумати перед тим, як робити знімок, уявити, придивитися. Загалом і аматору, і тим більше фахівцю фотографувати варто все, що впадає в око. У застільних фото теж може бути сенс. Будь-яке фото — навіть примітивне — має право на життя. Хтозна, ким стане зображена на ньому дитина? Мегапікселі мегапікселями, та якщо у світлини немає сюжету, хоч би що ти з нею робив, до якого розміру розганяв, а вона пуста. Цікаву фотографію можна зробити й маленьку — вона залишиться цікавою незалежно від формату.

Окрім того, вибір сюжету. Коли мама хоче фотографувати дитину, вона витягає всі її повзунки, сорочечки, платтячка і починає перевдягати, мов ляльку. Але ж не повзунки треба фотографувати — очі, цікаві моменти. Або фотографії, які роблять під час подорожі. Що знімають? Краєвиди, архітектуру. Краще купи набір листівок чи альбом — там фахівці вже все зробили. А ти роби фотографію, аби передати, схопити настрій, відчуття. Щоби потім згадати не будівлю чи дерево, а свої враження, і щоб ті, хто дивиться фото, тебе зрозуміли.

Тобто питання в умінні бачити. Якщо вмієш, побачиш і знімеш. Навіть якщо я іду без камери, але помічаю якийсь сюжет, відкладу його у пам’яті, а потім використаю іншим разом. Потрібен тренінг. Та це, загалом, загальна вимога — і для аналогових, і для цифрових фотографій. Фотографія має силу незалежно від технології. Коли я навчався, серед іншого було таке завдання — зняти свій дім у двох варіантах. Перший — щоб у ньому хотілося жити, другий — щоб не хотілося навіть підходити. Треба знати, що ти хочеш сказати своїм знімком.

— Утім, фахівці з більшою охотою користуються саме цифровою фототехнікою — як зручнішою.

— Усе залежить від цілей. Я сам тепер повертаюся до старих іще чорно-білих знімків — переглядаю і дивуюся, як це чудово зроблено. Незважаючи на всі складнощі, на поганий папір. Зараз є молоді фотографи, які повертаються до аналогових камер. Для роботи в них — цифрова, а для душі — плівкова Лєйка, Коніка. Причому плівка саме чорно-біла. Якось побачив дівчину — здавала у проявку чорно-білу плівку. Поцікавився, чому саме такий вибір. А вона відповідає: «Бо це гарно». Я цілком згоден: це просто гарно. Чорно-біла зйомка має більшу силу впливу, ніж кольорова. Зараз проходить виставка World Press Photo — на ній представлено дуже багато саме чорно-білих фотографій. Причому уявити деякі з них у кольорі майже неможливо. Буде щось таке строкате, аляпувате, очі по тих барвах розбіжаться — і все втрачено. А в чорно-білому форматі світлина цілісна, сильна, справляє враження.

Технологія, звісно, багато спрощує. Утім, головного вона нікому не замінить — уміння бачити. Якось я брав участь у журі конкурсу фотопейзажу. Там я був вражений одним гірським пейзажем. І подумав собі: це ж треба, тягнути в гори камеру, штатив… А коли чоловік приїхав отримувати премію, виявилося, що знімав він маленьким цифровим фотоапаратиком. Просто налаштувався, побачив образ і дуже грамотно все зробив.

— Цього можна навчитися?

— Можна пройти курс навчання у фотошколі — у Києві їх кілька. Та в хорошій фотошколі вам не розповідатимуть, як натискати на кнопочку. Там вчать бачити і дають уявлення про юридичний бік справи. А можна просто ходити по виставках, купувати фотовидання, аналізувати чужі роботи. Можна піти і повторити якийсь класний сюжет, побачений у гарного фотографа. Потім можна пошукати — повторити точку при іншому освітленні, з іншими кольорами. Що більше практики — то краще. Головне — навчитися бачити. Не хапатися відразу за камеру — дивитися, думати. Можна спробувати уявити, як воно виглядатиме в кадрі — подивитися крізь рамочку, «схопити» композицію. Це тренінг для голови й очей — як гама для музиканта. Він постійно потрібен. Навіть у знайомих речах може бути щось цікаве. Я, наприклад, куди б не їхав, обов’язково беру навіть невеликий апарат — «мильничку». Коли знімаєш людей великою камерою, вони починають позувати, обличчя змінюються.

Є в мене колега, який працює у чорно-білій фотографії — Олександр Ранчуков. Він знімає Київ. Коли ми всі ще спимо, а за вікном ще зовсім темно, він уже біжить вулицею. Він уже приглянув якесь місце і знає, що коли людина прокинеться, у тому єдиному вікні, яке йому потрібно, засвітиться на певний час світло. І в цей час він має встигнути зняти. Звісно, це світло можна зробити лабораторним методом, із допомогою комп’ютера. Ба ні! Він мусить зняти так, як воно є.

І для початківця, і для фахівця головне — тренінг, тренінг, тренінг. Аматор може почати з дешевої мильниці — адже попервах найважливіше навчитися бачити, обирати кадр, сюжет. Це можна робити будь-чим. Потім, коли переросте її можливості, подарує молодшому брату, купить щось складніше. Зараз вибір є — у магазинах повно техніки, постійно проводяться виставки, в Інтернеті величезна кількість інформації.

— Ваша порада тим, хто губиться серед камер, пікселів і зумів — чим варто знімати?

— Коли я навчався на майстер-класах при Спілці журналістів, одного зі знаних фотографів того часу Валерія Генде-Роте запитали: «Чим ви знімаєте?». Він відповів: «Головою». Це ані до камери, ані до пікселів, ані до зуму не докладається.

Сергій ДОРОФЄЄВ, керівник департаменту маркетингових досліджень холдингу AVentures Group

— За вашими прогнозами, яким буде у 2006 році обсяг ринку цифрових фотоапаратів та аксесуарів до них?

— Сьогодні ринок цифрових фотоапаратів — один із найбільш перспективних і стратегічних напрямів на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України. Уже другий рік поспіль цей сегмент ринку ІКТ зростає темпами понад 100%. Дослідження, проведене холдингом AVentures Group за перше півріччя 2006 року в Україні, показало, що було продано близько 187 тис. пристроїв на суму 49,56 млн. дол. При цьому в першому кварталі 2006 року в Україні реалізовано 73 тис. пристроїв на суму 20,27 млн. дол., у другому — 114 тис. пристроїв на суму 29,29 млн. дол.

Для порівняння, 2005 року ринок цифрових фотоапаратів становив 320 тис. пристроїв, або 89,6 млн. дол. Враховуючи таку динаміку зростання, ми прогнозуємо, що в поточному році обсяги продажів цифрової фототехніки вперше зрівняються з обсягом продажів аналогових фотоапаратів — у 2006-му на ринку України буде продано майже 700 тис. цифрових фотоапаратів. За нашими оцінками, у першому півріччі 2006 року продано близько 225 тис. плівкових фотоапаратів. Таким чином, частка цифрових фотоапаратів у загальному обсязі проданих фотоапаратів дорівнювала 45,4%.

Що стосується аксесуарів, то ця товарна категорія дуже широка, до неї входять і карти пам’яті, і штативи, і чохли. На жаль, у нас немає інформації, яка дає відповідь на це запитання.

— Користувачі демонструють більше зацікавлення технічно досконалішими моделями — чи, як і раніше, орієнтуються виключно на ціну?

— Безумовно. Більш як половину (58%) проданих цифрових фотоапаратів у першому півріччі поточного року становили фотоапарати досконаліших моделей у ціновому діапазоні від 200 до 400 дол. Торік акцент був зміщений до дешевших фотоапаратів і на частку фотоапаратів від 200 до 400 дол. припадало лише 46%.

— На продажах цифрових фотоапаратів позначається конкуренція з боку неспеціалізованих приладів, оснащених фотокамерою, — телефонів, КПК і т.п.?

— Так. Зокрема частка цифрових фотоапаратів вартістю до 200 дол. унаслідок появи мобільних телефонів із фотокамерами зменшується.

— Чи не настане час, коли такий пристрій повністю витіснить власне фотоапарати (принаймні в масовому сегменті)?

— За нашою оцінкою, такий час не настане. Повноцінного фотоапарата з усіма можливостями (зум, оптика, робота з фотознімками), за рівнем якості знімків, за функціональними можливостями, ніколи не замінить якийсь конвергентний пристрій (КПК, мобільний телефон).

— Дешевий плівковий фотоапарат буде витіснений із масового сегмента?

— У масовому сегменті витіснення дешевих плівкових фотоапаратів цифровими у найближчі 15—20 років не станеться. Це пов’язано лише з вартістю плівкового фотодруку (вартість друку з цифрового носія сьогодні в середньому по Україні втричі вища, ніж із плівок).

— Як ви гадаєте, популяризація цифрової фотографії сприяє активізації власне творчості користувача — чи все знову зведеться до застільно-туристичних жанрів?

— Із популяризацією цифрової фотографії дуже активізувалася творчість серед користувачів. Робити якісні фотографії, які інколи нічим не поступаються професійним роботам, стало просто, легко. Користувачі-любителі почали брати участь у конкурсах. Але тільки хороша камера — це перший крок. Необхідно ще дуже багато чого — і штативи, і додаткові пристрої. Але така тенденція намічається.

Довідка:

Цифрові фотокамери — це фотоапарати, в яких зйомка йде не на плівку, а на світлочутливу матрицю, і цей факт відомий усім навіть без нагадування. Бувають компактні цифрові камери — з простим оптичним або електронним видошукачем і, як правило, незмінним об’єктивом («компактів» зі змінним об’єктивом, якщо чесно, не бачив не тільки автор, а й жоден зі знайомих фотографів та торгівців «залізяччям», але кажуть, що вони існують). Термін «компактні» відносний — так називають і кілограмових монстрів із гігантським телеоб’єктивом, якщо видошукач у них електронний. Відповідно, бувають дзеркальні фотокамери — з оптичним видошукачем, зображення на який подається прямо з об’єктива з допомогою хитрого відкидного дзеркала. Зазвичай у них є можливість міняти об’єктиви (хоча «дзеркалки» з незмінними об’єктивами трапляються частіше, ніж «компакти» зі змінними), вони мають швидшу і кращу систему автофокусування, створюють менш «шумне» зображення, коштують, як правило, дорожче (або — набагато дорожче) за більшість «компактів» і використовуються добре забезпеченими любителями та практично всіма професіоналами від фотосправи. Матриця — це, окрім відомого кіношедевра, ще й пристрій для реєстрації зображення у цифрових фотокамерах. Більшість фотолюбителів (а особливо — продавці у магазинах електроніки) «міряють» матриці в мегапікселях. Піксел (від англійського PICture ELement — елемент зображення) — це найдрібніша світлочутлива точка (або світловідтворююча — це вже в моніторі), з мільйонів яких (себто мегапікселів) і формується зображення. Продавці фотокамер часто вважають, що чим більше отих самих мегапікселів, тим краща камера і кращі фото можна нею робити. Теоретично воно, звичайно, так, але, крім матриці, не останню роль відіграють ще й об’єктив, електроніка та сотні інших нудних деталей. Крім того, якщо матриця має багато світлочутливих елементів і дуже малий (кілька міліметрів) фізичний розмір (а чим менший розмір, тим дешевше робити як матрицю, так і оптику до неї), то починаються всілякі оптичні ефекти, котрі погіршують кінцеве зображення, — тому має значення ще й фізичний розмір матриці, який у професійних «дзеркалах» у рази (а то й на порядок) більший, ніж у «компактах». Проте продавці люблять нехтувати цими нікчемними дрібницями, і вразити їх наповал можна хіба тим фактом, що бувають 8-мегапіксельні камери з ціною меншою, ніж тисяча гривень, і бувають 6-мегапіксельні з ціною, більшою за 10 тисяч гривень. Якщо ви не хочете друкувати свої фото у вигляді плакатів 2х3 метри, то багато мегапікселів може знадобитися вам хіба лиш для «кропів» — вирізання з допомогою графічного редактора цікавих фрагментів фотографії і викидання всього решти. Якщо ж і комп’ютерною обробкою ви радикально не захоплюєтеся, то все, що більше 3—4 мегапікселів, — підходить. А на практиці дуже істотне значення має «шумність» матриці. Саме від неї залежить, яку ISO-чутливість (чутливість до світла) ви зможете використовувати у своєму фотоапараті і, відповідно, чи зможете ви робити пристойні фото без спалаху (який зазвичай робить не тільки очі коханої червоними, а й лице — синюшним) не лише на яскравому сонці, а й у кімнаті, а в ідеалі — в сутінках. На сьогодні пристойними показниками для любительських «компактів» є ISO 400—800. Більшість камер цим вимогам теоретично відповідає (трапляються серед недорогих і камери з чутливістю 1600 — правда, коштом зменшення «мегапіксельності»), але на практиці варто уважно дивитися, яка якість фотографій, що при тому виходять. Zoom. Так само, як матриці міряють у мегапікселях, об’єктиви у широких колах заведено міряти в «зумах» (від англійського zoom — зміна масштабу) — бувають «трикратні», «десятикратні» і т. д. «зуми», які, відповідно, можуть усе збільшувати в три і т.д. рази. Відповідно, чим більший «зум» (у фотосправі його називають змінною фокусною відстанню) — тим краще. Як завжди, все не зовсім так. Бо зазвичай чим більший «зум» (який сам по собі, звісно, благо), тим більше спотворень зображення, котрі у фотосправі й оптиці іменуються абераціями, може з’явитися на ваших фотографіях. Аберації бувають хроматичні — це коли на контрастних об’єктах (класичний приклад — гілки дерев на тлі неба) об’єктив «домальовує» різнокольорову окантовку, помітити яку власне очима на деревах чомусь нікому не вдається, і геометричні — це коли паралельні лінії стають або ввігнутими, або «подушкоподібними»: останнім синдромом частенько страждають «суперпуперзуми» під час максимального збільшення. Ці спотворення зумовлені не змовою виробників фотоапаратів, а законами оптики. Виробники — навпаки — всіляко намагаються їх мінімізувати, але реально це вдається тільки у складних, великих і дорогих (або, знову ж, дуже дорогих) об’єктивах для дзеркальних фотокамер. Тому, якщо фотополювання на снігового барса чи красуню з далекого будинку не планується, варто задуматися над корисністю переплати «за зум».Світлосила об’єктива. Якщо дуже спрощено, то світлосила — це здатність об’єктива пропускати максимальну кількість світла до матриці. Чим вища світлосила об’єктива, тим рідше вам доведеться використовувати спалах або штатив (чи губити вдалий кадр, якщо спалах «не дістає», — а «дістає» він на любительських камерах на 3—5 метрів; а штатива або немає, або використати його неможливо — як під час зйомки рухомих об’єктів). Залежить світлосила, якщо спрощено, від діаметру об’єктива, фокусної відстані (чим більший «зум» — тим менше світла доходить до матриці) і конструктивних особливостей об’єктива — розміру діафрагми, який дозволяє використовувати об’єктив при певній фокусній відстані. Діафрагма — це така дірочка в центрі об’єктива, через яку йде світло і яка може змінювати розмір, тільки ніколи не кажіть цього фотографам, бо поб’ють за невігластво. На практиці це означає таке: на кожному об’єктиві є маркування виду «32.5 — 130 мм, 1:2.8 — 1:5.6» (або «32.5 — 130 мм, f2.8—5.6» — хоча, з погляду теорії, і некоректно, але всі все одно розуміють), і воно означає, що при фокусній відстані 32.5 мм певний «відносний отвір об’єктива» буде 2.8, а при 130 (десь «чотирикратний зум») — відповідно, 5.6. Чим більше число «відносного отвору» — тим ГІРШЕ. Себто тим менше світла потрапляє на матрицю. І якщо вищезгадане число більше 5, то це означає, що знімати без спалаху і штатива ви зможете тільки на пляжі у сонячний день. Пристойними вважаються значення між 2 (для широкого кута, себто зйомки без збільшення) і 3.5 чи 4 (для збільшення десятикратного). Лаг — час, який минає від моменту натискання на кнопку до моменту власне фотографування. За цей час камера фокусується, визначає експозицію, баланс білого і т.д. Показник, яким часто нехтують і продавці, і недосвідчені покупці — особливо ті, котрі звикли до плівкових мильниць, де такого сумного явища зазвичай взагалі немає. А даремно. Якщо затримка між натисканням на кнопку і зйомкою більше секунди, то фотографування рухомих об’єктів перетворюється на спортлото, результат якого найчастіше — кадри типу «Тут був Вася, але зараз його вже немає». Якщо ж затримка менше, ніж чверть секунди, більшість користувачів перестає відчувати будь-які проблеми.

Решта — це комплектність камери, її вага, кількість фотографій, яку можна зробити від однієї зарядки, і ще маса речей. Щодо комплектності — то конче мусить бути компакт із драйверами та простим графічним забезпеченням. Не те щоб він був комусь потрібен (сучасні операційні системи і так розпізнають камери як USB-пристрої, а в країні ще не переможного копірайту трапляються дуже недорогі версії Photoshop). Просто якщо його немає, то походження апарату — темне, подумайте, чи вам це треба. Приємно, якщо є нашийний ремінець для «великих» камер і наручний — для «малих». Приємно, якщо в комплекті є чохол, але він буває рідко. Приємно також, якщо є кабель, який дозволяє з’єднувати камеру з телевізором і показувати, наприклад, безкомп’ютерній бабусі фото коханого внучка. Стосовно ваги — то тут справа індивідуальна, і принцип «чим менше, тим краще» інколи не проходить: досить подивитися на двометрових хлопців, котрі намагаються влучити по кнопці супермініатюрного 120-грамового чуда техніки, і подумати, що за мініатюрність вони доплатили зайву сотню «умовних». Що стосується «енерговитривалості», то найекономніший варіант — камери, що працюють на звичайних батарейках. У такому разі досить купити два комплекти акумуляторів, зарядний пристрій — і буде вам щастя. Купити ж запасний акумулятор «пропрієтарного» (себто вигаданого фірмою-виробником) типу чомусь виходить утричі дорожче. На щастя, на ринку є чимало «аналогів» від третіх фірм. І хоча їх використання «не рекомендується», а то й «забороняється» інструкцією, найчастіше загрожувати воно може тільки прибуткам фірми-виробника фотоапарату, яка вирішила збити зайву копійчину з довірливого покупця.