Скільки GRAMMY потрібно джазменові для щастя?

Концерт двох легенд американського джазу Ґері Бертона (Gary Burton) і Чіка Коріа (Сhick Corea) цього тижня відбувся в Палаці «Україна». На балкон квитки не продавалися, і переповнений партер заревів у передчутті захоплення, коли на сцену вийшли два літні джентльмени. Вони привітали збуджений у передчутті зал, оцінили його значні розміри, один став за вібрафон, другий підсів до рояля. І потекла некваплива музична бесіда. Музиканти розмовляли між собою мовою джазу. Їхні репліки слухав, оцінював, миттєво відправляючи назад на сцену свої емоційні реакції, дихаючий і співпереживаючий зал.

Американському піаністові та композиторові Чіку Коріа в червні виповнилося 65 років. Усе його життя від самого народження наповнене музикою. Він з’явився на світ у родині академічних музикантів у місті Челсі (штат Массачусетс). Грав із шести років так, ніби прямо за фортепіано й народився, і з ранку до ночі слухав платівки з сімейної колекції — класику та джаз — Стравінського, Шумана, Мендельсона, Бартока, Діззі Гіллеспі, Чарлі Паркера, Дюка Еллінгтона, Біллі Екстайна. За зізнанням Чіка джазовому журналу Down Beate, у юності його особливо вразили тодішні новітні шукання піаністів Бада Пауелла й Хораса Сілвера, котрі справили рішучий вплив на його життєвий вибір. У п’ятнадцять він почав виступати в невеликих клубних інструментальних ансамблях — спочатку вдома у Челсі, а в 21 уклав перший солідний професійний контракт і згодом переїхав до Нью-Йорка, з яким пов’язав своє життя. Регулярної освіти не здобув. Він, по кілька місяців провівши в Джульярді, Берклі та Гарварді, як то кажуть, «сам себе зробив». Із ранньої молодості майстра його видатний дар постійно був у полі зору провідних американських джазменів, котрі згодом запропонували йому свою співпрацю. Молодий Коріа періодично перебував під впливом значних джазових індивідуальностей старшого покоління: Монго Сантамарії, Хербі Менна, Стена Гетца. Але особливо йому пощастило наприкінці 60-х, коли він почав грати з великим трубачем і реформатором джазу Майлзом Девісом. Вони створювали джаз-рок і фьюжн. Серед його партнерів — суперзірки Боббі Макферрін, Джон Маклафлін, Пако де Лусія, Хербі Хенкок, Ел ді Меола, Джон Патітуччі. Творчість Чіка Коріа має кілька періодів, коли він поперемінно віддавав перевагу то піаністичному виконавству, то композиторським пошукам. Він то «опускався» до простого року, то захоплювався серйозною європейською авангардною технікою Альбана Берга, Арнольда Шенберга та Антона Веберна, то уважно вслуховувався в народні іспанські й латиноамериканські мотиви.

Гері Бертон входить у п’ятірку найуславленіших вібрафоністів в історії джазу. І в нього були зіркові партнери, але головний із них, безумовно, Чік Коріа. Гері на два роки молодший від Чіка, але працюють і дружать вони вже 35 років. Строк солідний... За минулі роки вони записали й випустили кілька спільних альбомів, з яких Crystal Silens, Duet та Native Sense — найвідоміші. Останній у 1997-му здобув Grammy. А взагалі в арсеналі партнерів сімнадцять Grammy. П’ять у Гері та дванадцять у Чіка. (До речі, останній, 2006 року, авторський альбом Коріа, випущений лейблом Universal, має назву The Ultimate Adventure і написаний як фьюжн-версія однойменного роману письменника-фантаста та батька саєнтології Л.Рона Хаббарда).

Багато зіграних у Києві композицій — з альбому Crystal Silens, якому вже 32 роки. Ці п’єси — класика. Я чула, приміром, як композицію Senor Mouse грали київські ударники Сергій Хмельов і Дмитро Ульянов (дует маримби й вібрафона). Гері одним з перших почав застосовувати на вібрафоні чотири палички. Його манера тримати їх дуже своєрідна і так і зветься: «постановка Бертона». Звук у нього чистий, прозорий, «кришталевий» і водночас теплий, оксамитовий.

Дует звучав ідеально і міг би прикрасити сцену будь-якого філармонічного залу. Його стиль — тонка й свіжа суміш простої акустичної камерної ансамблевості з іспансько-латиноамериканською етноінтонацією, однією зі складових композиторського стилю Чіка Коріа, що, безумовно, міцно спирається на традиції академічної філармонійної музики (плюс вивірена, точно розрахована імпровізаційність із легким відтінком джазовості).

Буквально з перших композицій слухачів привабили стрункість і строгість форми, продумана драматургія — старанно вивірені кульмінації, вишуканість нюансування, надзвичайно тонкі закінчення (часто п’єси завершувалися раптовими короткими і свіжими гармонійними модуляціями або легким динамічним «таненням»...). Ритмічне розмаїття, в основі якого лежить скоріше не джазовість, а народний іспанський колорит, поєдналося з остинатними (постійними) ритмоформулами. Це проста тональна музика, надзвичайно майстерно розцвічена сучасною гармонійною мовою: повторюваними гірляндами пряних інтервалів, свіжих акордів. Зрідка в музичній тканині прослуховувалися прийоми коротких поліфонічних перегуків. Лунали й композиції в стилістиці post-bop’а. Часто після тихих, ніжних соло Чіка (у котрого, крім блискучої віртуозності, в активі ідеальне фортепіанне туше) зал не аплодував: дуже м’яко в звучання рояля ніби вживлявся Гері, і слухачі боялися порушити крихку вишуканість музики. Усе в них бездоганно вивчене, розраховане й напрочуд зігране. Чік показав публіці довгу, аркушів на десять, смугу склеєних нотних сторінок, за якими він грав одну з п’єс, — чистісінький академізм, чудово поєднуваний зі спонтанністю, грою «за натхненням». Звучать музиканти дуже чисто, нічого «зайвого» жодного разу ніде не зачепивши, не схибивши. Партнери буквально дихають в унісон, підхоплюючи думки один одного й повторюючи, варіюючи короткі перегуки... І інтелігентність кожного доторку до інструментів, кожного музичного руху. А мислення зовнішньо короткими фразами насправді підпорядковане логіці розгортання великих масивів.

У другому відділенні було багато тембральних, сонористичних (яскравих) звукових прийомів — гра Чіка пальцями на струнах рояля, потім обидва вистукували по фортепіано кісточками пальців. Вразило буквально імпресіоністичне звучання обох: акварельна розмитість, пряність... Обидва постійно мінялися функціями соліст—акомпаніатор. Висока культура звуку, ідеальна артикуляція — кожен «стиль» старанно проговорюється в дуже швидкому темпі. Щонайдрібніший звуковий бісер — надточна ритмоінтонаційна чіткість. Ідеальне синхронне попадання, звукова збалансованість — цілковита.

До речі...

Узимку в Колонному залі ім. Лисенка був концерт московської академічної піаністки Каті Сканаві й київського вібрафоніста Андрія Пушкарьова. Він — єдиний в Україні володар премії Grammy, щоправда, отриманої в складі «не нашого» камерного оркестру «Кремерата Балтика». Висувався й український CD Валентина Сильвестрова «Реквієм для Лариси» у виконанні Національного симфонічного оркестру та хору «Думка». Він став першим в історії України номінантом на Grammy.