СІ(нема)-БРИЗ. Закритий показ: кіно, яке поки що тільки шукає глядача

Літні вітчизняні кінофестивалі не вичерпуються Севастополем. Попереду кіноогляди у Львові й Бердянську. А це означає — нові зустрічі, нові надії. І нові фільми, звісно. Про деякі з таких картин, котрі ще тільки на підступах до своєї аудиторії (і не факт, що всі з них знайдуть її) і хочеться згадати — у вигляді «постревю» до севастопольського кіноогляду. Це досить різні фільми — і дитяче кіно, й авторський кінематограф, і відверте потурання охочим до мелодрами. Єдине, що об’єднує всі ці прем’єри, — «не перший екран». Навряд чи ці роботи переможуть традиційні блокбастери в рамках літніх кінопрокатних боїв.

«Як казка?»

Україна нарешті «розродилася» прем’єрним дитячим фільмом — «Прикольна казка» режисера Романа Ширмана (його недавнє інтерв’ю в «ДТ», №13). Дія картини розгортається в казкові часи. Середньовічні лицарі озброєні сучасними автоматами, їздять на джипах і перемовляються через супутниковий зв’язок. Принцеса бере участь у конкурсі краси, а королева обожнює дивитися по телевізору виступи свого естрадного кумира. У результаті прикольних сюжетних колізій військовий міністр розуміє, що врятувати людину значно приємніше, ніж занапастити її; принцеса після всіляких перипетій знайде коханого, а підступній шпигунці дістанеться по заслугах.

Сам Ширман заперечує свою причетність тільки до жанру документалістики: «Коли дивлюся справжніх режисерів-документалістів, я захоплююся їхніми трудами праведними. Але мені це нецікаво. Мій фільм про Параджанова «Небезпечно вільна людина», що здобув Гран-прі фестивалю «Росія», зовсім не документальне кіно. Мені там багато доводилося фантазувати, вигадувати. За спиною відчував невдоволення конкурентів: от, мовляв, якийсь український мультик приїхав і взяв голов-
ний приз».

Однак повернімося до «Казки»... Починалося все так. Продюсер Олена Фетисова, котра, на думку пана Ширмана, є найкращим продюсером у світі, зателефонувала йому одного разу й сказала: «Давай зробимо казку». Режисер, не довго думаючи, погодився. «У казці — цілковита свобода, твори, що хочеш, — розповідає «ДТ» Роман Ширман. — Ідея мені сподобалася, я взагалі люблю мікс. Адже в казці — чи про сьогоднішні часи йдеться, чи про минулі — різниці немає! Тільки лицарі їздитимуть не на коні вороному, а на хамері».

Бюджет «Казки» — трохи менше мільйона доларів. Як зізнавався режисер, спочатку — через наївність і недосвідченість — кіношникам здавалося, що це величезні гроші. Мовляв, українські «Зоряні війни» забезпечено! Адже все, що стосується кіно — у нас чи у Спілберга, йде за одним тарифом.

Кастинг акторів пройшов успішно — Ширман викладає режисуру в університеті ім. Карпенка-Карого. Тому головні ролі зіграла молодь з його курсу: принцесу — Олена Лимова, пірата — Денис Роднянський. Але в «Казці» також задіяні Георгій Делієв, Владислав Троїцький, Михайло Барський, зірка прибалтійського кіно Мерле Пальмісте.

— Ще на етапі ідеї казки я уявляв досить дивну принцесу, — продовжує розповідь Ширман. — Нею і стала моя студентка Лєна Лимова, котру знаю з першого курсу. А на роль військового міністра ми відразу вирішили запросити Георгія Делієва. Раніше цього актора я знав за програмою «Маски-шоу», різними коміксами. І якщо можна про когось сказати як про цілковиту протилежність екранного образу і людського амплуа, то це саме про нього. Працювати з Делієвим — просто задоволення. Це дуже делікатний, тонкий, глибокий актор. Не перестаю дивуватися його інтелігентності. Тепер розумію, що зіркова хвороба виникає лише в найбездарніших, адже порожнє відро завжди гримить найгучніше!»

Курйоз із грошима у творців «Казки» трапився вже в монтажний період картини: почалися вибори — і гроші зависли в повітрі! Тому й довелося на півроку зупинитися.

Стрічка україномовна. Однак, попри це, на севастопольському форумі картина пройшла успішно. Діти тягли батьків до залу, кажучи, що їм байдуже, якою мовою дивитися казку. Після показу можна було почути, як вони із притаманною їм безпосередністю обговорюють картину: «Як казка?» — «Прикольна!». Хоча в «Казці» є багато жартів і для дорослих, котрі назвали дебют Романа Ширмана «ковтком свіжого повітря».

Втім, «Прикольна казка» вже здобула дві нагороди XVI Міжнародного дитячого кінофестивалю «Артек». Таке рішення ухвалило Велике дитяче журі (понад 3000 дітей, причому 80% із них росіяни).

«Нормальне життя стало міфом»

«Одного разу у провінції» представляла сама режисер — Катя Шагалова. Вона дебютувала у великому кіно фільмом «Собака Павлова». На думку критиків, картина вийшла щирою і багатообіцяючою. Втім, багато хто казав про випадковий успіх. Але «Одного разу у провінції» спростував цю думку, фільм здобув нагороду на минулому, 30-му ММКФ — приз ФІПРЕССІ.

Катя Шагалова закінчила сценарний факультет ВДІК, а потім режисерський ДІТМ (ГИТИС). До того ж вона з родини кінематографістів: батько — відомий кінодраматург Олександр Міндадзе (сценарист практично всіх картин Вадима Абдрашитова).

Акторський склад у картину добирали за особливими критеріями — усі персонажі мали бути молоді й вродливі. Вони справді молоді й вродливі: Юлія Персільд, Леонід Бичевін, Любов Толкаліна, Олександр Голубєв, Ельвіра Болгова. Сюжет фільму дуже непростий. Чимало людей порівнюють стрічку з «Вантажем 200» Олексія Балабанова, оскільки це ще один зразок так званої чорнухи.
Актори в «Провінції» грають дуже добре. Що ж до сюжету, то при звичайному переказі він може видатися вельми банальним. Події розгортаються в провінційному містечку (картину знімали в Подольську), і життя там круто змінюється, коли приїжджає зірка нашвидкуруч зліпленого популярного телесеріалу Настя. Їй більше нема до кого, крім сестри, податися, оскільки акторка вона кепська. Настя намагається почати життя наново... Трагічний фінал тим часом передбачуваний: п’яна бійка, свідком якої вона стає, потім втеча з новоспеченим нареченим — напівкубинцем-напівросіянином — Че від міліції...

«У фільмі я хотіла показати певний замкнутий маленький світ, — каже Катя Шагалова. — Люди «так» живуть і вважають, що це нормально. І це жахливо... Жахливо те, що нормальне життя стало міфом. Не в моїх правилах повчати. Але кожен може подивитися на себе збоку й спитати: чи влаштовує мене таке життя? Якщо так, то не треба ні на кого нарікати, живімо як живеться. Якщо ж ні, то давайте щось змінювати. Зрозумійте, що це ненормально — пити ранками горілку, бити одне одного, жити з нелюбами. І якщо хоч одна людина це зрозуміє, подивившись мій фільм, то я буду рада: отже, зроблено недарма. Так, моє кіно — гола правда. І я хочу, щоб його подивилися саме в маленьких провінційних містечках. Адже вся натура у фільмі — справжня. Це реалії Подольська, розташованого за 10 км від Москви. Причому центр Подольська забудовано елітним житлом, але є будинки ще 20-х років минулого століття й, уявіть, там живуть люди. Мене вразила історія дідуся, в котрого всі груди в орденах. Він усе запитував мене, чи не знадобиться його участь у масових сценах. Ця людина пішла на війну з барака, туди ж повернулася і все життя живе в таких-от умовах. Життя цих людей зруйноване вже в 24—25 років...»

Творцям фільму можна зробити закид щодо заданої «чорнушності» й жорстокості, трагічної передбачуваності фіналу (Настя і її наречений Че розбиваються)... Тим часом тут кожен образ виписано, дотримано законів якісної драматургії. Певне, дали про себе знати уроки батька. Хоча, за словами молодої режисерки, вона все у своїй професії здобувала сама.

«Як критик тато для мене багато значить, — розповідає Катя Шагалова. — І він у цьому плані досить жорсткий. Але в його творчості більше півтонів, у мене ж майже все чорно-біле, бо люди по-різному і кроять, і мислять. Але, попри це, він мою картину прийняв».

Інша «Шинель»

Фільм Аркадія Яхніса під назвою «Жах, який завжди з тобою» — друга повнометражна робота режисера. Стрічку знято 2006-го. А 2007-го потрапила до програми «Перспективи» XXIX ММКФ. Картину було також показано в Карлових Варах. Сценарист Юрій Арабов здобув «Ніку». У картині задіяні актори московського Театру сатири Юрій Ніфонтов і Марія Ілліна, а також Олег Фомін. Саме Юрій Ніфонтов гостював у Севастополі. Цей актор — народний артист РФ, досить активно знімається в кіно («Загибель імперії», «Лебединий рай», «Хрустальов, машину!», «Глянець», «Смерть шпигунам», «Азазель», «1814»), викладає в Театральному училищі ім. Б.Щукіна.

Критики визначили фільм як «антиклерикальний». Стрічка так і не вийшла в широкий прокат і залишилася непоміченою.

«Жах, який завжди з тобою» — посил до російської інтелігенції. Як відомо, ця верства населення так і залишилася непристосованою до нинішнього життя, в котрому істинне витіснене сурогатним.

Сюжет із «вивертом» — подружня пара (двоє викладачів без дітей) тихо нудиться в скромній квартирі. І так вони жили б і далі, але в їхню квартиру несподівано вселяється група спецназівців, швидко освоюється: один смажить яєчню, інший чатує біля вхідних дверей, третій відпочиває... Це ті, кого називають «справжніми мужиками». Міліція безсила, оскількио тут «державна таємниця». Головні герої, зрозумівши, що вони не в змозі щось змінити, вирішують змінитися самі. Чоловік починає опановувати блатний жаргон, автомат Калашникова, стрижеться наголо й стає напівбандитом. А дружина, подавшись у релігію, віддає свою квартиру церкві.

— Це моя друга робота в стрічці за сценарієм Юрія Арабова, — розповів «ДТ» Юрій Ніфонтов. — Він великий шанувальник Гоголя, тому голов-
на його тема — маленька людина і те, що з нею робить влада, оточення, як її можуть зламати. Це доля інтелігенції. Знаю, що фільм не з легких. Добре розумію свого героя, адже про це писали і Чехов і Гоголь. У прин-
ципі, «Жах...» — це гоголівська «Шинель» на новий лад, тема Башмачкіна...

Робота в цій картині для мене має велике значення. Хоча й бачу всі огріхи фільму. Було і важко і цікаво. Готовий зніматися в подібних фільмах із ранку до ночі! Навіть безплатно. Адже цей фільм про нас. Про те, що життя — абсурд. І концентрація цього абсурду на нашому пострадянському просторі просто жахає! А мій герой — маленька людина — закохується в розумну силу. Адже наша країна теж закохалася — і в Путіна і в Єльцина. Ми ж любимо цю силу. Особливо інтелігенція, котра так тягнеться до того, чого в неї нема. Ви замислювалися, чому багато революціонерів були з дворян? А чого декабристам бракувало? Фільм і про це. Сам сценарист Арабов — людина глибоко віруюча. Він буде членом журі майбутнього Венеціанського кінофестивалю. Можливо, я сам зніматиму кіно за його сценарієм. Моїм учителем, до речі, був Олексій Герман. Я знімався в його фільмі «Хрустальов, машину!». Завжди повторюю: якщо я щось вмію в кіно, то тільки завдяки цій людині. Він знімає таке кіно, котре оцінюють лише років через десять.

«Дідусь за викликом»

Стрічку молодого українського актора і режисера Ахтема Сеїтаблаєва «Операція Че Гевара» незабаром буде показано на «1+1». Фільм уже здобув приз на фестивалі в «Артеку»: найкращим хлопчиком-актором став рудоволосий Михайло Працько за роботу в картині. Його екранний дідусь — Валентин Гафт. А тато — Павло Майков.

Ахтем закінчив школу в Узбекистані, після переїзду родини до Криму — Кримське культпросвітучилище, потім режисерський факультет університету ім. Карпенка-Карого. 2001 року в Кримськотатарському музично-драматичному театрі він успішно зіграв Хосе в «Кармен» (татарською мовою). Нині Ахтем працює в Театрі на Лівому березі Дніпра й знімає кіно.

Для режисера було радістю, що така зірка, як Валентин Гафт, прочитавши сценарій, відразу ж погодилася зіграти дідуся в «Операції...».

Фільм розповідає про дитину заможних батьків, яка страждає від браку уваги. Тато в нього — «крутий» бізнесмен і з ранку до вечора заробляє гроші для сім’ї. У мами, котра прагне зробити карколомну кар’єру, також майже не залишається часу на сина. За п’ять років дитині ніхто не спромігся прочитати нічого, окрім «Колобка». Навіть сходити в цирк, розташований на сусідній вулиці, нема коли. Батьки намагаються компенсувати брак уваги всілякими іграшками. Це не допомагає. І герой Майкова вдається до крайніх заходів — наймає дідуся. І не якогось там, а самого Гафта! Так Гафт став «дідусем за викликом».

До чого тут Че Гевара? Просто герой Гафта скрізь розгулює у футболці з зображенням революціонера. Та й маленький герой давно мріяв про дідуся, котрий ходить у майці з Че, працює Штірліцем і будує справжню марсіанську ракету.

— Моя картина показує спілкування між літньою людиною і юною, котра робить перші кроки в житті, — розповідає Ахтем «ДТ». — У цих двох є своя територія, на якій вони побудували власний світ. Герой Гафта — самотня людина — допомагає юному створінню повірити, що він комусь потрібен. Що стосується роботи з Валентином Йосиповичем, то цей найпопулярніший актор вирізняється небаченим самоїдством. Його постійно доводилося переконувати: дубль гарний і його не треба переробляти!

«Надія» не вмирає

Компанія «Стар Медіа» презентувала картину «Право на Надію» режисера Тараса Ткаченка. Виконавцеві головної ролі — Дмитрові Суржикову від народного журі після палких суперечок присудили приз у номінації «Найкраща чоловіча роль», вручивши диплом фестивалю і керамічну амфору. Крім Дмитра, у картині задіяні Світлана Рябова, Анна Тамбова-Вєтрова, Олександр Пороховщиков.

Картину знімали у Львові — чудові краєвиди цього міста тішать погляд. А «Надія» тут — головна героїня. І «право» на неї, як виявилося, потрібно завоювати. В основі фільму, знятого за сценарієм Олени Паломякі, кохання зрілої дами і молодого чоловіка. Спочатку герой-коханець закрутив роман із донькою, але... мама виявилася кращою. Чи може різниця у віці стати перешкодою у стосунках? Чимало гостей на фестивалі, до речі, дуже перейнялися сюжетом і запитували режисера, як він сам учинив би в ситуації подібного вибору.

«Право на Надію» — подвійний дебют. Передусім режисерський. А також акторський — у Дмитра Суржикова, актора київського академічного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Спочатку на цю роль пробувалися кілька акторів (зокрема й відомих російських), але Дмитро був настільки переконливим, що продюсер картини Олексій Гончаренко ризикнув — віддав цю роль йому.

Більшість глядачів традиційно люблять мелодрами. Нехай вони навіть будуть поверховими, передбачуваними. Якщо в афіші вказано цей жанр «найважливішого з мистецтв», у залі — аншлаг. Сам режисер Ткаченко деяких своїх промахів не приховує:

— Я свої помилки знаю. Адже немає плям тільки на Сонці. Це кіно позиціонується як українське, хоча дає нам роботу Росія. Втім, на Севастопольському фестивалі Україна представлена дуже повноцінно. Приємно, що нас бачать.