СІМНАДЦЯТЬ МЕТРІВ ГОРЯ

В Києві підведено риску під конкурсом проектів монумента пам’яті жертв голодомору в Україні. Рішення прийнято, місце встановлення 17-метрового хреста визначено, кошти виділені. Дискусію завершено. Але відчуття гіркоти залишилось. Хід обговорення показав, що лінія розколу і серед фахівців — архітекторів, і серед звичайних громадян не тільки залишилась, а навіть поглибилась. І прикро, що, як мені видалось, розкол проходив не в питанні бути чи не бути меморіалу — більшість присутніх вважають його створення необхідним, — навіть не в нюансах його образного рішення, а в місці його розташування. Можна поважати донкіхотську несамовитість архітектора Лариси Скорик, котра веде безупинну боротьбу з «всемогутніми дурнями» (за означенням письменника Олеся Бердника), можна проігнорувати роздратування Івана Драча, котрий у відповідь на процитовані кимось слова Михайла Булгакова про красу Володимирської гірки нагадав про антиукраїнські настрої класика.

Але не хочеться збиватись на дрібні причіпки, які часто руйнують великі справи. Тим більше, що майстрів вставляти палиці в колеса завжди надлишок. Навіть якщо казуїстично скласти слова і попросити наших громадян відповісти, наприклад, на таке запитання: «Що важливіше — вкласти десять мільйонів в меморіал та дослідницький центр голодомору, чи роздати ці гроші пенсіонерам?» Відповідь швидше всього буде — «Роздати!». І це той випадок, коли більшість помилятиметься. Країна, століттями позбавлена права не тільки на істинну, а й на міфологізовану минувшину, зобов’язана копатись в своїх і чужих архівах, відбудовувати недоруйноване, ставити пам’ятники своїм героям та своїм звитягам і трагедіям. І справа вивчення та увіковічнення пам’яті жертв голодомору є чи не найважчим тестом на спроможність нашого народу розвиватись та існувати в майбутньому. Марна справа очікувати на те, що великі впливові держави бодай колись погодяться назвати смерть мільйонів українців геноцидом. Ті, що мають право вето в ООН не натиснуть кнопку «за» — бо за українцями біля нью-йоркської штаб-квартири Об’єднаних Націй вишикуються мільйони тіней невинно убієнних, які прийдуть і з кавказьких гір, і з австралійських пустель, і з американських прерій, і з африканських саван.

Може, не слід ворушити минуле — полум’я ненависті між народами і так не гасне ні на мить, завжди знайдуться бажаючі роздмухати його до пекельної пожежі. Дамо спокій жертвам та їх катам. Але чи можливо це — забагато метастазів горя наплетено в це жахливе двадцяте століття. Яким чином, здавалося б, радянський голодомор тридцятих зачіпає персонально мене, адже мої предки і я народились в Західній Україні, де сталінські «хлібозаготівлі» не дотяглися до збіжжя та майна принижуваних, небагатих, але живих українців — підданих Речі Посполитої. Але машина нищення дістала і мою сім’ю — в 1951 році мого діда, бабусю із малими дітьми як куркулів-націоналістів вислали до Сибіру в далекий якутський Усть-Кут (лише недавно я зрозумів, чому саме туди — на карті СРСР залізниця обривалась саме там). Відбувши заслання, дідусь так ніколи й не повернувся до свого хутора, лише розпачливо весь час говорив про те, що його селянський розум не міг зрозуміти: «Хату розвалили, навіть колодязь засипали. Навіщо? Краще б комісара поселили. Хай би жив собі…» Я ніколи не був на місці садиби мого дідуся, моя мама каже, що відвідувати тих місць не може, бо серце розірветься. Кажуть, що нічия рука так і не торкнулась за 50 років цієї землі — пустка та бур’яни. Скільки таких будмайданчиків для меморіалів скорботи розкидано по всій Україні?

Я боюсь появи пам’ятника в Києві на Володимирській гірці, і страхає мене навіть не те, що він порушить якусь ландшафтну гармонію цих місць. Врешті, в нас достатньо талановитих архітекторів та скульпторів, що можуть тактовно реформувати оточуюче середовище. Найгірше, що може очікувати цю споруду — це девальвація емоцій, які вона зобов’язана викликати. Тисячі людей будуть щоденно проходити повз хреста, закохані будуть призначати під ним побачення, пенсіонери будуть вигулювати тут песиків… Знецінення образів, які мали б викликати стан, близький до катарсису. Скільки ми бачимо їх навколо — які божевільні кошти вкладено свого часу в комплекс, над яким домінує жінка з мечем, а результат абсолютно протилежний тому, який планувався — насмішкуваті назвиська титанової скульптури і жодного відчуття трагедії війни чи величі перемоги. Маленький музей афганської війни набагато сильніше впливає на відвідувачів, зустрічаючи їх реальними записами радіопереговорів тієї непотрібної війни, ніж тисячі тонн граніту, бетону, бронзи, титану, нагромаджені на дніпровій кручі.

Пригадую, як я приїхав до Ленінграда в гості до свого армійського товариша, і коли запитав сивого перехожого, — цілком можливо одного з тих небагатьох, що пережили блокаду, — де зупинка автобусів на Гатчину, той відповів: «Возле стамески!». Я не зрозумів і перепитав. Виявилось, що «стамескою» називають обеліск — домінанту монумента захисникам Ленінграда…

На початку дев’яностих за кілька місяців до відомого «августовского путча» мені довелось разом з київським художником Юрієм Кособукіним побувати в Москві. Вийшовши з готелю в вечірнє місто ми логічно попрямували до Красної площі. Опинившись перед мавзолеєм та кремлівською стіною, Юрій сказав: «Я бував в багатьох столицях світу, скрізь центральна площа — місце радості, відпочинку, народних гулянь, а тут цвинтар. І ніхто цього вже давно не усвідомлює…»

Я пригадую ці негативні, на мій погляд, і містобудівні, і ідеологічні рішення радянської доби не тому, що вважаю все створене в ті часи помилковим. Просто гірко, що трагедії народів і окремих людей теж, виявляється, можна перетворити на фарс. Але чи повернувся б в когось язик назвати фальшивим чи пропагандистським трагізм комплексу білоруської Хатині. Достатньо лише раз побувати в цьому селі без мешканців, щоб відчуття трагедії назавжди вкарбувалось і в мозок, і в серце. Я був там ще школярем, але дзвони на мертвих бетонних димарях, встановлених на місці спалених хат, і зараз лунають в моїх вухах. А якби якийсь секретар партії додумався перенести цей пам’ятник жертв фашизму у центр Мінська?..

В повоєнні часи на територіях нацистських концентраційних таборів створено меморіальні комплекси надзвичайної трагічної сили: Равенсбрюк, Бухенвальд, Заксенхаузен, Освенцім, Майданек, Треблінка та ін. Особливо нелегким це завдання було для німецьких митців, адже саме німецькі архітектори були авторами цих машин смерті. І комплекс вини перед людством здавалось міг паралізувати глибину розкриття теми Катастрофи. Але рішення були віднайдені і надзвичайно сильні. Німцям вдалось змити з себе тавро народу-злочинця, всі зрозуміли, що цей народ теж жертва. Може, саме тому, а не через ядерне стримування Європа незвично довго для своєї історії оберігає себе від чергової загальної бойні.

Може, доречно уважніше придивитись до творчих рішень видатних митців, котрі намагались силою свого таланту передати скорботу, що супроводжує протягом тисячоліть людську цивілізацію. Майже недосяжний зразок «Пьєта» — «Оплакування» Мікеланджело. Образ Матері Божої, схиленої над тілом розіп’ятого Сина. Зразок могутнього таланту Огюста Родена, скульптурна композиція «Громадяни Кале», трагічне відтворення самопожертви мешканців Кале, котрі вберегли своє місто від знищення англійцями в 1347 році.

Встановлена скульптором Осипом Цадкіним в центрі охайного європейського Роттердама свідомо непропорційна понівечена фігура з обличчям, повернутим в небо і сповненим жаху, контрастує з нинішнім благополуччям і нагадує про біду і руйнування, яку принесли цьому місту нацистські бомбардування.

Велетенське абстрактне полотно (8,5х3,5 м) Пабло Пікассо «Герніка» буде вічним нагадуванням про трагедію жителів цього міста. Коли в окупованому Парижі один німецький генерал, вказуючи на репродукцію цієї картини, запитав художника: «Це зробили ви?». Пікассо відповів: «Ні, це зробили ви!».

Мені важко зрозуміти, чому організатори цього конкурсу так вперто боролись за місце на київських кручах. Так, голодомор — трагедія всього народу, але спрямований він був в першу чергу на українця-землероба. Вимирали села, міста ввели карткову систему, відгородившись від голодних, неначе середньовічні цитаделі під час чуми. І ліг український селянин в ту ж родючу землю, яка століттями годувала його. Чому ж пам’ять його не увіковічнити десь посеред пшеничного поля, далеко від асфальтованих доріг, гамірних міст? Може, там був би найдоречнішим той кришталевий храм пам’яті та скорботи, місце для якого багато років шукає в Києві Лариса Скорик. І стежки до нього ніколи б не заросли бур’яном.