СИМФОНІЯ ВАЗЕЛІНУ

Десять спектаклів із восьми країн, конференція з проблем культурного обміну та залучення коштів для експериментальних пошуків, зустрічі з керівниками міжнародних фестивалів, збиті в триденну програму Театрального ярмарку, запропонувала швейцарська фундація «Про-Гельвеція». Чотири делегати з України, серед яких був і я, запрошення прийняли з задоволенням і помчали до Кракова.

Прямо з вокзалу рвонули в Болгарський національний театр «Іван Вазов» на спектакль «Ромео і Джульєтта». Як і в шекспірівському театрі, тут усі ролі виконують чоловіки. Джульєтта — атлетичний хлопець, що сукнею, капелюшком, сумочкою та жестами дуже скидається на Софі Лорен із фільму «Розлучення по-італійськи». Батьки Монтеккі та Капулетті — пахани на пенсії. Молоді люди, злегка обкурені, синхронно гойдаються на стільцях, у бійці більше репетують, ніж рухаються, та все ж убивають Тібальда, самі не розуміючи як. Події розвиваються конспективно і пародійно. Панотець Лоренцо вінчає закоханих, після чого хлопець-Джульєтта перестає попискувати і між ним та Ромео народжується справжнє почуття...

Все змиває дощ, ринувши з небес-колосників. У ньому, мокнучи й п’яніючи, юнаки борюкаються, купаються, хлюпаються — ніби змиваючи сюжетні зв’язки і драматичні образи. Ромео і Джульєтта впиваються отрутою, розслаблені до безпам’ятства, намагаються витягти одне одного з калюжі, однак залишаються в ній. Тривало все рівно півтори години.

20-хвилинна вистава танцівниці Каторжини Хмелевської та контрабасиста Войцеха Мазолевського склалася в імпровізовану пісню без слів про політ то метелика, то пташки, яка полювала на нього, то романтичної дівчинки, то втомленої жінки. Кожен глядач може продовжити цей ряд у міру власної фантазії, тим більше що стислість художнього повідомлення не те щоб це дозволяє, а навіть зобов’язує. До цього ми і вдалися, йдучи в сучасний театр «Лазня», що міститься у старій лазні. Усівшись серед ряжок, балій, віників і черпаків, глядачі насолоджувалися заводною музикою клейзмерської групи «Яхрема».

О 10-й ранку наступного дня краківський театр «Академія руху» показав спектакль «Вихід». Навколо пропелера, що крутиться в горизонтальній площині, із мішками на головах сидять актори. Сліпих, їх тягне до центру, а страх позбутися голови відкидає назад. «Ми — жарт Бога» — повідомляє слайд. І чотири виконавці перетворюються на чотирьох Мерілін Монро. Вітер грає їхніми спідницями: ось вона — Джоконда XX століття. Символи, етюди, метафори вистави незмінно наводять на думку про безглуздість буття. Де ж вихід? Театр відповідає жартом — у фіналі спалахує звична, але багаторазово побільшена табличка Ехit.

Помчали далі — семінар «Мережа культурного обміну між театрами і фестивалями в Центральній і Східній Європі» — виступали керівники відділень «Про-Гельвеція» та учасники ярмарку. Дійшли єдиного висновку (приємно, що це не тільки наша проблема) — чинити повсюдний тиск на уряди задля збільшення фінансової допомоги культурі. Уряди тремтять, а швейцарський культурний фонд «Про-Гельвеція» залишається єдиною організацією, де можна отримати реальну підтримку.

Неначе продовжувала таємний сценарій ярмарку вистава «Наслідок» румуна Мануеля Пелмаса. Актор, із наклеєним на тіло від горла до лобка зіпером, під верещання музики розмахував праскою і чайником. Пролилася вода, зіпер розкрився в літеру «V», напевно оголивши віруючу в перемогу душу, та все ж людину поглинула, наїхавши на неї, цегляна стіна.

«Блакитний театр» із Белграда показав п’єсу «Оскар Уайльд і Непостійний Принц» на тексти героя, що веде діалог зі скульптурним коханцем у балетному бандажі, воякою з шаблею і бітлуганом із гітарою. «Утопії немає місця у світі, утопії немає місця в часах», — проголошують дійові особи, ніби завершуючи розпочату на семінарі розмову.

«Рай буде завтра» — обнадіяли однойменним спектаклем албанські артисти з Македонії. Сьогодні війна, смерть, самітність, провина. Чи готові ми прощати? Прощати, щоб жити завтра!

Цитати з Біблії, Гітлера та Клаудії Шиффер поєдналися в танцювальних міркуваннях швейцарця Жан-Марка Хейма. Рельєфне тіло актора перетікало зі скульптур сталінського бароко в скульптури гітлерівського монументалізму. Комами, тире і двокрапками пластичного тексту стали моменти природного і незахищеного розслаблення.

«Венера на кубику Рубика» балерини Христини Лотакової та контрабасиста Ладислава Соукупа з Чехії — аж ніяк не встоїть на нескінченно комбінованому фундаменті сучасності. Вона падає, і кубик відбивається в неї на чолі. Ну що ж, «Мілоська», стань «Комбінаторською!» Не може. Руки відпадають.

І нарешті — фінал. Спектакль краківського «Театру Людового» «Симфонія вазеліну». Чудова комедія за творами дадаїстів. Як вдих і видих, як ключ шифрувальника, що являє сенс побачених досі загадок.

Сьогоднішні театральні експерименти такі співзвучні з тим, що відбувалося на початку XX століття. Й утверджують вони новий щабель толерантності. Так, так — усього лише толерантність, і ого-го як це багато.