Сімейні сцени. Театральні події 2017-го

Рік, що минає, подарував театралам: новий амбіційний фестиваль, нову театральну будівлю в історичному центрі столиці, розсип удалих акторських робіт і розсип міжгалузевих скандалів. Лише про деякі події - у традиційному передноворічному огляді.

Нарешті побудували. Символ на Подолі

Восени все ж таки відбулося відкриття нової будівлі Київського театру на Подолі - на Андріївському узвозі. Корпорація Roshen інвестувала в реконструкцію 174 млн грн.

З урахуванням того, що будівництво тягнулося близько двох десятиліть, важко уявити, скільки грошей закопала на Андріївському попередня міська влада.

Будівлю Театру на Подолі одні вважають суперечливою, інші - ультрасучасною. Але, безумовно, це вже знак нової історії. Символ прогресу, символ "перебудови" (потрібне підкреслити і потрібне дописати).

espreso.tv

Незважаючи на всі напасті, театр розпочав активну роботу. Запрошує на майданчик українські і європейські колективи, адаптує до нових сценічних умов свій попередній репертуар.

У 2018-му в планах театру - прем'єри на основі української класики: "Дівчинка з ведмедиком" В.Домонтовича, "Хіба ревуть воли, як ясла повні" П.Мирного. "Український Декамерон" поставить В.Троїцький, а В. Козьменко-Делінде - "Яму" О.Купріна.

Двері зачиняються. Драма ГОГОЛЬFEST

Мінорна подія театрального року - заява Влада Троїцького про припинення популярного проекту ГОГОЛЬFEST. Незважаючи на прогресивний вплив цього фестивалю, який упродовж доброго десятка років оновлював наш сценічний ґрунт: пропонував нові формати, нав'язував нові тренди.

Громадське телебачення

Причина призупинення - фінанси.

Та, оскільки в містичному театральному середовищі все змінюється стрімко, прощатися з ГОГОЛЬFEST було б передчасно. Він ще повернеться.

Місто майстрів. Бюджет і контент "Кропивницького"

На межі серпня-вересня заявив про себе новий фестиваль "Кропивницький" (в однойменному місті, на батьківщині корифеїв українського театру). Критики відзначають прогресивний і насичений творчий контент (театр, арт, кіно, література). Аналітики обговорюють фінансування фестивалю - близько 7 млн грн (з держбюджету).

До речі, схожа цифра виписана бюджетом і на 2018-й.

Як кажуть організатори, одне з надзавдань проекту - зміна парадигми в контексті перейменування міста і в плані оновлення художнього простору всередині самого Кропивницького. Перший фест виявився бадьорим та конкурентоспроможним, опинившись у першому ряду головних фестивалів країни - "Мельпомена Таврії", ГОГОЛЬFEST.

Станіславський Някрошюс. Старт PORTO FRANKO

У червні 2017-го стартував фестиваль PORTO FRANKO - в Івано-Франківську (колишньому Станіславі). Проект незалежний від держави, тут приватні інвестиції й актуальний формат (різні напрями, модні тренди, гучні проекти).

Власне кажучи, PORTO FRANKO компенсував тугу українських театралів за справжніми міжнародними театральними зірками. У Станіславі 2017-го показали нову виставу Еймунтаса Някрошюса "Майстер голоду", за Ф.Кафкою. Поряд із тонкою роботою похмурого прибалтійського генія - також достойні українські постановки у фестивальній афіші: "12-та ніч" Д.Богомазова, "Вона - Земля" Р.Держипільського, "Буна" Д.Петросяна, "…але вітер…" В.Троїцького.

Нова сцена. Пристань на "Довженка"

Восени в районі метро "Голосіївська" розгорнула діяльність "Сцена 6". Ініціатори, а також інвестори проекту - Сергій Перекрест, Ярослава Кравченко, Олексій Ананов, Володимир Шейко плюс Національний центр Олександра Довженка (деякі приміщення центру переобладнані під театральний простір).

Володимир Шейко / Facebook

Помалу "Сцена 6" розкручується, там уже є своя театральна енергетика. І оскільки п. Кравченко - королева піару, то маховик популяризації "Сцени" працює максимально активно.

Тут-таки вже прописані проекти "Дикого театру". Британська Рада в Україні теж не оминула своєю увагою модне місце.

Уроки самокопання. Актуальний театр

У цій ніші слід відзначити польсько-український перформативний проект "Мапи страху/мапи ідентичності", у рамках якого 2017-го активно презентували- грали польсько-українську копродукцію "Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду". Актори з України й Польщі досліджували минуле та нинішнє - крізь призму індивідуального досвіду, крізь призму колективної пам'яті.

Валентин Ландар / EEPAP

Уперше цей проект засвітився на ГОГОЛЬFEST ще торік, а в році, що минає, не тільки розкрутився, а й став важливим знаком нового театрального часу. Проект високо оцінює нова генерація критики. "Мій дід копав…", а також "ДПЮ", на думку колег, - це експерименти на перетині перформансу й документалістики. Поважні особи, причетні до реалізації таких знакових проектів, - Роза Саркісян, Дмитро Левицький.

Панове рекордсмени. Режисери-лідери

Так уже складається історично: у тридев'ятому царстві нашого репертуарного театру багато високооплачуваних режисерів вимучують свої вистави добре якщо по 2 або по 3 роки, але можуть і 5 років носитися з якимись задумами (якщо ці режисери - генії, то, звісно ж, їм усе прощається). Однак новий час активізує репертуарні обороти й стимулює коефіцієнт корисної дії. Розповідають, що є в Україні режисер Сергій Павлюк, який за рік примудряється поставити незліченну кількість вистав у різних містах. Але нічого про них сказати не можу, оскільки не бачив. Повідомлю про те, що бачив.

На фронтах кількості-якості лідирує режисер Максим Голенко. Працює хвацько, примудряється приноровлюватися до ідеологічних постулатів "Дикого театру" і до комерційних потреб місцевої антрепризи. Серед його вистав - "Віталік", "Хаос", "Хазяїн", "Біла ворона" (у Миколаєві).

Не менш, а в чомусь навіть і більш активний - Стас Жирков (худкерівник "Золотих Воріт"). У нього в 2017-му - українсько-німецький проект "Чому Михайло Гурман не вижив"; одна з найкращих столичних вистав 2017-го "Серпень. Графство Оссейдж" (Молодий театр); камерна постановка, що вивертає душу "Тату, ти мене любив?" ("Золоті Ворота"). А ще - його недавній експеримент у театрі "Актор", де він поставив проект у форматі "Домашній театр" з 15-ма актрисами - "Кохані люди, які якось говорять".

Дві сильні й різні вистави 2017-го у театрального гуру Дмитра Богомазова - "12-та ніч" В.Шекспіра та "Життя попереду" Е.Ажара (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра).

Дві сильні й різні вистави від режисера Ростислава Держипільського: експресивний, надривний і демонстративно-концептуальний "Гамлет", а ще - камерна, пронизлива, у біблійному стилі виконана - проза
В. Стефаника ("Вона - Земля").

"Молоко" не скисло. Оддалік Привозу

Єдиний в Україні помітний театральний фестиваль (який відзначив нинішнього року своє 10-річчя), що існує не на кошти держбюджету й не на масштабні приватні інвестиції. Одеський фест "Молоко" (його модерує Михайло Журавель) діє в режимі fundraising. При цьому фестивалю вдається запрошувати в Одесу - у спекотному серпні! - гучні проекти, яскравих зірок. На ювілейному фестивалі, в дусі часу, розширена репертуарна палітра: до традиційної програми додався потужний літературний блок

Проза життя. І криза жанру

Ні шляхетні зусилля оглядів нової драматургії, ні активність двох сучасних класиків (Н.Ворожбит і П.Ар'є) поки що не можуть повністю задовольнити жвавий інтерес деяких театрів до сучасної сценічної талановитої української драматургії.

Тому одна з цікавих тенденцій театрального року (якщо облишити деякі мнимі "тенденції" щодо євроінтеграції, інтертекстуальності, документальності, імерсивності тощо) - це все ж таки пошук хорошого Тексту.

Цілком правильно деякі театри звернули свої щирі погляди на поклади української прози - класичної й нинішньої.

Катя Пташка

У Молодому театрі вийшла цікава вистава на основі сучасних оповідань - "Гагарін і Барселона" (режисер Андрій Білоус). У Малому театрі столиці, що на вулиці О.Гончара, поставили оповідання Г.Тютюнника - виставу "Холодна м'ята". Режисер цієї "М'яти", Анна Огій, ще недавно грала Ларису Огудалову в "Безприданниці" на Лівому березі. І ось тепер виявила жіночий такт, режисерський смак і явну здатність до чуттєвого й сценічного осмислення хорошого літературного матеріалу.

Музичний ринг. Арії з опер

Немає бажання відбирати хліб у музичних оглядачів, але є бажання позначити приємні події театрального музичного року. Одна з них - "Севільський цирульник" Дж.Россіні в Національній опереті (постановка Б.Струтинського). На думку колег і мою власну, це вдалий проект на території театрального експерименту. По-перше, в опереті - складна опера. По-друге, сучасна, місцями провокативна режисерська мова.

Переповнені зали сприймають експеримент доброзичливо.

Національна опера України

Одноактна опера М. Римського-Корсакова "Моцарт і Сальєрі" на сцені Національної опери України звела у відповідальному вокальному й харизматичному двобої дуже сильних солістів - Тараса Штонду й Валентина Дитюка. Делікатне, але образне сценографічне рішення (Марія Левитська), режисерські зусилля, що вимагали від виконавців об'ємності чи не кожного слова (постановка А.Солов'яненка). І, звісно, дуель видатного баса й перспективного тенора - створюють упродовж години потужне енергетичне поле.

Нашестя ляльок. Незвичайний концерт

Мимоволі, але впевнено цей театральний рік увійде в історію ще й як "ляльковий". Не випадково. Лауреатом премії імені Леся Курбаса (цього тижня) названо режисерку Оксану Дмитрієву з Харкова: лялькових справ майстер.

Оксана затребувана різними фестивалями (вітчизняними й закордонними), вона звела своє лялькове ремесло до рівня театральної релігії. У неї глибокі й багатовимірні лялькові вистави за Чеховим, Платоновим, Шекспіром.

Харківський театр ляльок

"Нашестя ляльок" у цьому ж театральному році визначає і народження нового сценічного форуму в Києві (на базі столичного Театру ляльок), і яскравість львівського триденного фест-проекту "І люди, і ляльки", а ще - резонанс у ЗМІ навколо вистави "Олеся. Містифікація" в Одеському театрі ляльок. І це далеко не всі фактори інтересу до мистецтва ляльок - з боку режисерів, фестивалів, критиків, аналітиків.

Чому так відбувається? Можливо, лялька нахабно хоче підмінити собою "живого артиста", оскільки "живий артист" дедалі частіше норовить вислизнути у ширвжитковий серіал? Це, звісно ж, жарт. Хоча з ляльками не жартують.

Перезавантаження "Франка". Кадри вирішують

Оксамитова революція відбулася 2017-го в головному драматичному театрі країни - у Національному ім.І.Франка. Станіслав Мойсеєв несподівано тихо й без різних гучних заяв залишив посаду художнього керівника престижного театру. Дмитро Богомазов несподівано тихо й без жодних гучних заяв прийшов у цей-таки театр на посаду головного режисера. Його туди запросили корифеї.

Як ця оксамитова революція позначиться на репертуарній політиці франківців і на політиці взагалі - майбутнє покаже.

На мій погляд, Богомазов прийшов у театр із намірами добрими, гуманними, високими й художніми.

Втім, він теж чудово розуміє, що цю гру ще не скінчено. Поки що дуже високі ставки у грі на посаду генерального директора-художнього керівника Національного театру: долю важливої посади у 2018-му вирішить конкурсна комісія, точніше - ті, хто в ній опиниться.

Наше все. Найкращі ролі

Нашестя ляльок поки що ніяк не затьмарює параду живих акторських одкровень 2017-го. Хороших акторських робіт було чимало. Якщо про Київ, то серед найкращих акторів року - Наталія Кленіна й Катерина Кістень ("Серпень. Графство Оссейдж", Молодий театр), Олександр Ярема і Роман Ясіновський ("Тату, ти мене любив?", "Золоті Ворота"). Лев Сомов та Оксана Жданова ("Життя попереду", Театр драми і комедії), Олександр Рудинський, Павло Шпегун, Олександр Бегма ("12-та ніч", Театр драми і комедії), Тетяна Міхіна ("Подорож Аліси у Швейцарію", Театр ім.І.Франка), Євген Храмцов ("Ціна", Театр Лесі Українки), Христина Федорак та Іван Шаран ("Буна", театр "ДАХ"), Анастасія Блажчук і Анатоль Фон-Філандра ("Нагадай собі згадати", Молодий театр), Андрій Кронглевський і Олексій Дорічевський ("Віталік", Дикий театр), Тетяна Печонкіна ("Мати", Театр на Подолі). І це далеко не повний перелік київського розсипу театральних зірок.

Анастасія Мантач/PORTOFRANKOfest

Якщо про цінне й високомистецьке в регіонах (2017-го) - це Наталія Половинка ("Вона - Земля", Івано-Франківськ), Надія Крат ("Гамлет, Львів), Вадим Головко та Іван Цуркан ("Олеся. Містифікація", Одеса). Вибачте, кого не згадав.

Гамлет. Бути

Нев'янучий інтерес до головної п'єси людства - "Гамлета" В.Шекспіра - досі породжує різні трактування, інтерпретації, концепції. У Франківську "Гамлет" - у підвалі (разом з ериніями, зірками та прекрасною музикою Разумейко - Григоріва). У Львові "Гамлет" - це жінка в обнімку з лялькою - в залі на 40 місць. У Сумах свій "Гамлет" - у шикарних костюмах від художниці Алії Меженіної.

Загалом, "Гамлет" - як і раніше, головна п'єса і 2017-го і всіх решти тлінних літ.

Голодні бунти. Провінційні будні

Під кінець року зважився на голодування й мітинги Київський обласний театр ім. П.Саксаганського. Конфлікт цього театру та Київської обласної ради - багатосерійний. Але в основі всіх конфліктів не тільки нерозділене кохання, а й гроші (найчастіше).

Обласні депутати з якихось причин зволікають з голосуванням, яке поверне театру належні кошти. Актори не хочуть поступатися. І правильно роблять.

Депутати хочуть прибрати директора-художнього керівника - "неугодний". Колектив тим часом являє чудеса згуртованості й навіть людської мужності.

ГО Біла церква разом / Facebook

У такому конфлікті завжди буде крайнім - чиновник, політик. Хоч би що він роз'яснював згодом своєму електоратові. Тим більше що підґрунтя для таких конфліктів - ще й поточна "децентралізація". Коли долі творчих колективів можуть вирішувати непрофесіонали з зажерливого політичного середовища. Ось вони й вирішують.

У Мережі активно постять заяву, приписувану одному з місцевих депутатів: мовляв, театр на тілі Київської області - як шкідливий гнійник, і його треба видалити!

Тож важкими шляхами рухається "театральна реформа". По-перше, дороги розбиті. По-друге, дурнів дуже багато.

Ті, що біжать по лезу. Цікава тенденція

Укотре знявши накип псевдознавчих тенденцій з фінальних сцен 2017-го, відзначу тенденцію іншу - соціально-хореографічну. Як з'ясувалося, найбільш активний попит у наших дружніх закордонних театральних імпресаріо - зовсім не на найкращі українські вистави Д.Богомазова, Е.Митницького чи Р.Держипільського. Глобальний і повсюдний попит - на українські ноги. Тобто на наших танцівників, які раніше мирно працювали в музичних і драматичних театрах різних міст, отримували там зворушливі зарплати. Тепер на ці "ноги" - полювання. Їх вимивають, як золотий пісок, із різних труп, вилучають із репертуарних оборотів. Дирекція шокована. Латають діри.

Але всі біжать, біжать, біжать. А він - наш театр - стоїть!