Сім гріхів українського театру. Інтелігентна полеміка з Віктором Федоровичем

Штурханіть мене в спину і розбудіть від дивного сну… Ні, не примарилося! Адже так було сказано - суворо й виразно: «А особливої нашої уваги потребують театри… Театри - це святе!» (з виступу президента на недавній гуманітарній раді).

Ну ось і дочекалися. Тепер повелінням - «згори» - театр терміново варто зарахувати до розряду «сакрального». І якщо публічно зронено про «святе», те, дотримуючись логіки нашої командної обслуги, незабаром у тому ж Театрі мають стрімко злетіти (над головами режисерів та акторів) зграї херувимів і серафимів - під передзвін Всесвіту.

У крилатості Віктора Федоровича про «святе» все правильно. І з історичною ретроспективою все чинно римується. Оскільки Театр часто й сприймали як німб над порочністю людських екзерсизів. Або ж як дзеркало, в якому можна побачити відображення як божественного, так, до речі, й сатанинського, ГРІХОВНОГО. («Над ким смієтеся?» - запитував сам Микола Васильович.)

Отож: з метою продуктивнішого розвитку тези Віктора Федоровича (про «святе») спробую на власний смак і ризик придивитися і до зворотного боку того ж таки «місяця», поміркувавши саме над «гріховним».

Які ж вони, ці сім, ще ніким не відпущених гріхів сучасного українського театру, га?

КОРУПЦІЯ (ОДВІЧНА). Давній і невиліковний «гріх». Кумівство, сватівство, інші «одруження», які потворно впливали на «життя людського духу» - такого добра з лишком знай­деш у будь-якому творчому колективі.

Ще з часів кріпосного театру (та багатьох його поперед­ників) корупція стояла окремим неодмінним елементом у зведеній сценічній таблиці «імені» Аристотеля. Театральні «благодійники», як відомо, хотіли бачити тільки цих, а не «інших» актрисуль - у репертуарах різних часів (див. художній фільм «Кріпосна актриса», у головній ролі Тамара Сьоміна).

Або ж імператорські «наглядачі», які прокручували мерзенні оборудки під склепіннями Олександринки чи Малого, - ті ще шахраї.

Або, скажімо, великий Мейєрхольд, який дає головні ролі виключно Зінаїді Райх (дружині), виштовхуючи з театру талановиту Марію Бабанову. Корупція? У певному сенсі.

Корупція уже в українському театрі - це… Це і засилля Корнійчука, п’єс якого неможливо позбутися, оскільки режисери тремтіли перед усесильним діячем (хоча останні твори жахливі в художньому плані). Або ж «партійні ігрища», коли долі людей ламалися як тріски - на догоду черговій «правильній» лінії…

Театр нового часу в Україні, звісно, просякнув тими ж метастазами. Здається, все змінилося! І не змінилося нічого. Як писав Чехов: «Все то же: протестует только статистика!».*

Корупційна «схема» вже у 2000-х зламала життя в Опереті талановитому В.Шулакову. І в ті ж таки 2000-ні вже новітні благодійники «призначають» на головні ролі чергових своїх хлопчиків або жіночок… Обдаровуючи фаворитів регулярно незаслуженими державними заохоченнями (це у нас взагалі давня стаціонарна корупційна модель).

Принцип сімейності, найголовніший із усіх неконституційних зводів, також домінує в житті будь-якого хоч трохи помітного держтеатру. Приклади? Самі знаєте. То ж навіщо запитуєте: чому не грає «ця», вона ж талановитіша, ніж «та»?..

Було б наївно зводити корупційний «гріх» лише до чехарди внутрішньотеатральних неминучих чвар: хто кому Рабинович? Корупція в театрі, це, звісно, і шалені гроші. Їх розподіл! Їх перерозподіл. Навіщо колупатися в історії, якщо й останніх прикладів вистачить. Рік тому театральний світ збурив корупційний скандал в Одесі. Усім містом намагалися позбутися сумнівного керівника з освітою «сантехніка», яка краще за європейських режисерів знала, «як» ставити й «кому» співати. І весь одеський УБОЗ тоді ж доганяв начальницю по темних завулках, проводячи обшуки в її засіках. А віз і нині там. «Виновата ли я?» - могла би замість оперної арії проспівати спритна жінка, винність чи невинність якої толком не доведено. Зате очевидно: саме цей театр, як і раніше, в стані архаїчної закостенілості. Тільки це - вже наступний гріх…

***

САМОКОНСЕРВАЦІЯ (КАДРОВА). «На поріг не пущу!» - традиційний «гріховний» принцип нашого театру. У своїй інертності, а інколи - і в неадекватності все це зводиться до образу «трилітрової банки з мертвими плодами всередині (під жовтенькою бляшаною кришкою).

Наш театр, а особливо його керівний склад, старіє на очах. Кадрової ротації ніякої. Пошук нової ефективної талановитої режисури - ага, розбіглися… Іноземний приклад Галини Волчек, яка в «Современнике» не побоялася зняти кришку «банки» (впустивши на «Іншу» сцену цілу групу 20-річних, щоб виявити їхні таланти для подальшої «амортизації»), у нас нікому не примариться. Нових сценмайданчиків - немає й не буде. І десятки більш-менш здібних (чиї дипломи орієнтовані на театр) крокують у серіальний бізнес. А звідти, як із темного лісу, ніхто (за винятком Червоної Шапочки) не повертається - на сцену.

Чи гріх це (перед мистецтвом)? Так, звісно. І коли деякі керівники із самовдоволеним виглядом натякають, мовляв, у нас «нікому ставити»… то хочу перепитати: «А ви хоч комусь двері відчинили, не злякавшись конкуренції? Хоча б спробували зірвати ту ж таки кришку зі своєї «банки», всередині якої все давно скисло…»

Одне слово, нехороші люди! І має рацію Антон Павлович: «Делают Зло не консервативные, а злые!»

***

БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (ХУДОЖНЯ). Звісно, гріх! І не тільки перед ефемерним мистецтвом (смак і запах якого багатьма забуті), це також гріх перед конкретними бюджетами - деяких театрів.

Ось, приміром, у сезон, що минув, на сцені Національного театру імені Івана Франка випускають два «блокбастери». З бюджетами під мільйон (кожен).

Перший спектакль «Урус-Шайтан» - авторська фантазія (за мотивами «Вікіпедії» та інших першоджерел) про перевертня-козака Сірка. Другий - витончена костюмна п’єса Еріка Еммануеля Шмідта «Бульвар злочинів» про французького актора Леметре.

Мільйонні бюджети в нашому небагатому театрі передбачають, вибачте, і особливі вимоги до постановника, який ці гроші використовує. І вже нічим іншим, окрім режисерської безвідповідальності, не можна пояснити подальші драматичні прем’єрні результати… Коли ще в антракті під час одного безглуздого костюмованого видовища-«мільйонника» глядач косяком валить із залу… Або коли інший «шедевр» (незважаючи на костюми) нагадує тривожне самовираження художника в загадковому «домі», де одного разу радісно зустрічаються Наполеон, султан і кілька російських царів…

Ну як таких творців притягнути до відповідальності, щоб і театру «не грішити» - економічно, художньо? Худради відродити?

Чи - вимагати суворіше?

***

БУЛЬВАРИЗАЦІЯ (РЕПЕРТУАРНА). Різноманітні фобії - ще часів Віктора Андрійовича, - буцімто «доля російського театру в Україні під загрозою»… фобіями й залишилися. Оскільки жоден президент не завдасть російському театру (в нашій країні) більше шкоди, ніж цей театр - сам собі. «Здичавіння російського театру в Україні» - не образ, а діагноз. Варто, скажімо, лише поточного місяця, липня, зазирнути на сайт одного з центральних державних російських театрів (у Києві), як освіченій людині по тому навіть валеріанка не допоможе. Хронічні «сексуальні неврози» вкупі з сумнівним бульварним присмаком (не рятує репутацію афіші навіть панацея у вигляді окремих класиків, покликаних в іміджеві захисники). Що це - підступна підстава досвідченого худкерівника, серйозної людини, котра завжди розумілася на хорошій літературі? Чи провальна робота літчастини, яка шукає й знаходить здебільшого легковагі п’єси - на тротуарі? При цьому начебто «керуючись» застереженням Чехова: «Публика в искусстве любит больше всего то, что банально и ей давно известно, к чему она привыкла».

У такому ж Національному - тільки «Комеді Франсез» - неможливий аналогічний антрепризний підхід до театральної справи. А бульварний драмороб Р.Куні не має права вважатися в нашому держтеатрі «головним» автором (відразу три його назви, більше, ніж у Чехова!) - таким собі системним постачальником репертуарної сировини.

Схожого абсурду не знайти навіть в афішах зубожілих театриків на околиці Чебоксар…

Припускаю, що сучасний кін давно не «трибуна» (про що мріяв класик) і вельми не вистачає місцевих талантів для розбудови актуального «соціального театру»… Але хоча б помірним зразком репертуарної культури залишатися можна?

Або - так… Уже на наступній гуманітарній раді виступаю з доповіддю: «Чому необхідно позбавляти фінансування ті державні театри, які в гонитві за легким заробітком ідуть найкоротшим бульварним шляхом, зрікаючись статусних цінностей і сценічних ідеалів».

Текст готовий.

***

БЕЗДАРНІСТЬ (НЕМИ­НУЧА). Цей гріх безпосередньо пов’язаний із природою мистецтва театру. Талановитий (актор, режисер, драматург)? Чи безнадійно бездарний? І в такому випадку прикладів чекати марно. Знову «за Чехова» сховаюся, а ви самі підставляйте потрібні імена сучасників… «Актриса, которая портила все роли, играла прескверно - и так всю жизнь… Ее не любили, ее игры боялись, она губила лучшие роли, но все же была актрисой…».

***

КОМПЛЕКСИ (МЕНШО­ВАРТОСТІ). Здавна над українським театром тяжіє такий собі історичний гріх… Неусвідомлена необхідність - зазирати в рот «старшому братові». І неодмінно чекати похвали з близького зарубіжжя, щоб удома - нарешті - і самих себе оцінити: «розсмакувати».

У лабетах таких «комплексів» український театр частенько грішив, бешкетував. Терзав найкращих своїх представників.

І - природно - щоб бути «визнаним», треба спочатку вирушити на титульні гастролі в Першопрестольну. А вже сюди, до нас, регулярно робили «набіги» дружні ідеологічні «аналітики». І їхні висновки наперед визначали тутешні розклади.

Минуло багато часу. Великий російський театр - історія. Великий радянський - також. Після всього того неземного театрального раю тепер залишився досить сумбурний пейзаж… Окремі мазки якого регулярно й доповнюють нашу гастрольну палітру. І помалу все нечітке стає -- виразним. Давній чеховський заклик - «В Москву, в Москву!» - міг би й залишитися інтонаційно трепетним… От тільки замість знаку оклику потрібно ставити знак питання: «В Москву?»

«Москва-Москва» давно заганяє в глухий кут своєю регулярно транспортованою халтурою. І давненько не є ні ранжиром, а ні взірцем.

Нічого не вигадую, а роблю ці висновки на підставі регулярних візитів на наші сцени - і тамтешніх антреприз (підступних могильниць великого психологічного театру), і комсомольського «Ленкома», і Вахтан­говського (за винятком «Дяді Вані»), і вульгарної Сатири…

Добре, що бодай рідше навідуються «Таганка», «Мая­ковка», «Станіславського», які 2011-го ув’язнули в аморальних скандалах.

…Усе це - театри-примари. Завмерлі фантоми (кращі теж є, але Женовача або Фоменка возити в Україну «комерційно невигідно»).

Отож рівняння на «комерційно успішних» - український самообман. І коли, наприклад, до Києва із МХТ приїжджає московський діяч Смілянський учити «як треба», то вже з Києва потрібно їхати у МХТ, щоб переконатися - «як не треба»… Як «не треба» знімати з Ніни Зарічної труси й розсовувати їй ноги на сцені театру, породженого Станіславським і Немировичем, а, скажімо, Костю Треплєва (якого сам Чехов називав «талановитим») не треба виставляти бездарним Дауном із комплексами…

Не на МХТ варто рівнятися, а… тільки на смак, совість, талант… На великий світ, а не тільки на «хутір», хоч він і має титул столиці. «В провинции работает только тело, но не дух».

***

ФАРИСЕЙСТВО. Той-таки Антон Павлович: «Мы переутомились от раболепия и лицемерия…» Тобто від брехні - і самим собі, і глядачам. І якщо брехня в театрі - не пушкінський «всевозвышающий обман», а лише розводка публіки, то, певна річ, тут найстрашніший гріх «фарисейство», і в якому процитую Пастернака, «все тонет…»

(*Використано записні книжки
А.Чехова 1891-1904 рр).

НАЙКРАЩЕ

в театральному сезоні 2010-2011 (з погляду DT.UA)

Вистави. «Щастя» (Новий театр на Печерську), «Три сестри» (Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра), «Грек Зорба» (Національний театр імені Івана Франка).

Головні ролі. Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв («Грек Зорба»), Катерина Кістень і Борис Орлов («Щастя).

Акторський ансамбль. «Три сестри»: Анатолій Ященко, Лев Сомов, Андрій Самінін, Андрій Мостренко, Анастасія Тритенко, Тетяна Круликовська (Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра).

Відкриття. Ганна Артеменко - у спектаклі «Сто п’ята сторінка про кохання» (Національний театр імені Лесі Українки).

Режисерський дебют. Павло Юров - «Депо Північне» (театр «Сузір’я»).

Гастрольний проект. «Ідіот» режисера Еймунта Някрошюса (Meno Fortas, Вільнюс).