Шумимо, брате, шумимо?..

«Майстер і Маргарита» у Національній опері: революційний тримайте крок

Національна опера України обережно ставиться до експериментів. Проте узвичаєна світова практика періодично «освіжати» й урізноманітнювати репертуар усе-таки часом змушує ризикнути... Нещодавно непомітно пройшла прем’єра балету Михайла Чембержі «Даніела». І ще одним прикладом експерименту став балет «Майстер і Маргарита», скромно позначений у програмці як «хореографічна інтерпретація роману Михайла Булгакова».

Саме від Булгакова принципових відступів не було. Були гранична сконцентрованість складного багатолінійного сюжету і спроба «переплавити» булгаковську прозу на мову танцю. Що, погодьтеся, непросто. Оскільки знаменитий роман ускладнений різними сюжетними (і жанровими) пластами, російський хореограф Давид Авдіш (уродженець Житомира, між іншим) виділив і для себе в романі головні лінії: 1) кохання; 2) тоталітарно-радянська дійсність; 3) «чортовиння»; 4) книжка Майстра.

Булгаковський сюжет, звичайно, розтиражований. Багато хто взагалі став сприймати «Майстра...» як емблему маскульту. Не вдалося уникнути загальників і цього разу... Хоча було цікаво спостерігати за розвитком дії, викладеної ясними і видовищними хорео­графічними засобами. В активі постановки — і певні пластичні знахідки, і техніка солістів, і навіть опуклість деяких образів героїв. Проте «перетиснута», як на мій смак, тема сталінського (дивися ширше — «совкового») тоталітаризму. Цього — з перебором! І саме за цією основною темою інколи губиться драматична колізія, любовна лінія та, що особливо сумно, філософська глибина самої історії. Ця «сталінська» щедрість упевнено проходить через «ритм революційного танцю», який періодично змінюється канканом. Вона ж занадто і трохи простувато проілюстрована масово-агітаційними прийомами — декораціями американського художника-постановника Семена Пастуха, а також «нарядами» кордебалету «фашистсько-радянського» зразка (шкірянками, касками, маскувальними костюмами та безликими сірими робами-балахонами з торбами-протигазами наперевіс, створеними теж запрошеною зі США Галиною Соловйовою, художником із костюмів).

Музична тканина балету — строката еклектика як принцип. Оскільки це «нарізана» музика — колаж фрагментів із творів Баха, Шостаковича, Берліоза і, як не дуже чемно зазначено у програмці, «інших композиторів». Хоча серед них, наприклад, Малер, П’яццолла, Оффенбах, є автори, між іншим, і революційних пісень, які теж звучали. Диригент-постановник Аллін Власенко «зібрав» весь цей різноголосий матеріал воєдино й постарався утримати звуковий баланс. Оскільки автор музичного аранжування росіянин Юрій Крилов «нафарширував» партитуру всім, що співає і грає... Це традиційний оркестр у ямі, посилено ритмізований розширеною ударною групою: «живі» електрогітара й акордеон (які чомусь періодично супроводжують найскладніші духовні пошуки Майстра). Це, нарешті, і хор, який використовував мікрофони. Не покривлю душею: багато зовнішньо ефектних прийомів захоплюють глядача. Наприклад, «живі піраміди» — відмінні ілюстрації маскульту 30-х років. Чи польоти Маргарити у верхній частині сцени, ніби під куполом цирку на трапеції (балерину дублювала циркова артистка Оксана Сєрая). А ще різноманітні шуми й мовна фонограма фрагменту з булгаковського тексту. І навіть вигуки балету зі сцени (і під час біганини залом). Балетний «шум» нудьгувати не давав.

Головні виконавці — Максим Мотков і Олена Філіп’єва — ліричні, різнопланові. Їхня професійна та акторська зрілість допомагає впевнено вибудувати булгаковські образи, утримуючи їх буквально на межі кітчу. Привабливо-милими у своєму баламутстві виявилися Коров’єв і Бегемот (Сергій Литвиненко та Юрій Коробчевський). Значимий бунтівливий Пілат (Олексій Коваленко). Статичний фарисей Каїфа (Дмитро Клявін), який рухався на котурнах із височенним ковпаком на голові. Вже традиційно схематичний Ієшуа у виконанні Костянтина Пожарницького. Не набагато цікавіше й вирішення Іуди Вадимом Буртаном. Однопланово-позитивними вийшли символ людини-совка Берліоз (Ян Ваня) та Іван Бездомний (Сергій Львов). Партії Гели і Нізи (спокусниці Іуди), які символізують простий первородний гріх, за задумом хореографа, танцює одна виконавиця (прем’єру танцювала Тетяна Андрєєва). Та найцікавішим виявився, як і слід було очікувати, Воланд Ігоря Буличова — і пластично, і фактурно.

І все ж таки булгаковську філософію в цьому балеті, на жаль, активно підміняє набір ефектних інгредієнтів для великого видовищного (комерційного) шоу. Погано вписалися у спільну драматургію спокусливий танець Нізи й затягнута, веселенька, дисонуюча з музичним рядом сцена «чарівного озера» — спроба в дусі «Вальпургієвої ночі». Оркестр, звичайно, намагався грати голосно... Втім, фугато в першій дії прозвучало якісно.

Хоча постановка за «Майстром...» і не є втіленням витонченого смаку чи оригінального задуму (а за великим рахунком — це позавчорашній день, якщо згадати «революційні танці»), зовні балет вийшов видовищним. І, не сумніваюся, касовим. Що для Нацопери сьогодні особливо важливо.