ШУКАЙТЕ АВТОРА, АБО РЕПЕРТУАРНЕ БЕЗДОРІЖЖЯ

У Болгарії в Національному театрі імені Івана Вазова біля службового входу стоїть кошик з інтригуючим написом «Для п’єс, сценаріїв і оповідань» — аж ніяк не братська могила невдалих опусів, а сховище, із якого постійно поповнюється репертуар театру. У київських театрах такої скарбниці просто немає, як немає й безлічі жвавих молодих драматургів, готових її наповнити. Тому в більшості столичних храмів Мельпомени репертуарна політика полягає в лавіруванні між «модерновими» інтерпретаціями старої доброї класики і вульгарною розважалівкою. Репертуар оновлюється вірними і випробуваними текстами: п’єсами Гоголя, «Шельменком-денщиком» Квітки-Основ’яненка, іноді — Шекспіром, Мольєром чи українською класикою, але частіше за все комедіями з убогою побутовою підкладкою. Гострий діалог між сучасною драматургією і театром поступився місцем неквапливій бесіді театру та класики — благо, остання ніколи не підведе, а спілкування з текстами нинішніх драматургів, особливо — молодих, завжди є дещо ризикованим, на це не кожний театр наважиться.

Тих, хто наважився, можна перелічити на пальцях — у Молодому театрі взяли на озброєння п’єсу Максима Курочкіна «Стальова воля», у Російській драмі акторка Оксана Мелешкіна поставила за власною п’єсою «Електру, або Царські розбірки», до речі «УБН» — вистава із геростратівською славою — теж за твором молодого драматурга Галини Тельнюк. Ще показали на «Березіллі» виставу «Брехун» за сценарієм О.Ірванця (режисер-постановник А.Критенко), яку наступного театрального сезону збираються продемонструвати публіці й у Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра. З Максимом Курочкіним усе зрозуміло — цей успішний драматург виїхав на гребені меньшиковської «Кухні» і тепер на Батьківщині — герой і тріумфатор, що, утім, ще не свідчить про беззаперечну геніальність його текстів. Оксана Мелешкіна — людина в Російській драмі не чужа, тож інтерес до її драматургічних зусиль у стінах цього театру теж цілком зрозумілий. Що стосується п’єси Галини Тельнюк, то цей убогий у художньому відношенні, зате гранично політизований витвір, навіть п’єсою назвати не можна. Принаймні добре зробленою...

Що ж, немає пропозиції — немає й попиту, завліти можуть розслабитися і, як і раніше, ставити класику впереміж із американізованими шоу. Кошиків із написом «Для п’єс» на службовому вході теж можна не встановлювати, так само як і провокувати молодих драматургів на діалог. Та й навіщо — якщо є «Украдене щастя» і «Ревізор»? Класики на всіх вистачить.

Вистачить-то вистачить, але занадто вже одноманітний у київських театрах репертуар. Ось, приміром, той же «Ревізор». Цій п’єсі Гоголя надзвичайно пощастило — її поставили й у Російській драмі, й у Молодому театрі, щоправда, в останньому гоголівський текст схрестили з «Хулієм Хуриною» Куліша. «Шельменка—денщика» зіграли й у Молодому театрі, і в «Даху», і в Театрі імені Франка — і це не кажучи вже про гастролерів, які привозять до Києва тих самих «Чайок» і «Гамлетів».

Театр драми та комедії на Лівому березі вирішив бути оригінальним і згадати про те, що окрім золотого століття української та російської класики є ще й срібне. В новому сезоні ми побачимо першу київську інтерпретацію трагедії Миколи Гумільова «Отруєна туніка». В Росії, особливо в Петербурзі, її ставили неодноразово, як, утім, і в Севастополі, але в Києві цей твір Гумільова на візантійську тему — несподіваний і приємний гість. Що ж, драматургічна традиція початку століття — як українська, так і російська — велика, і можна сподіватися, що в майбутньому сезоні до неї звернеться не лише Театр драми та комедії.

Свого часу той самий Театр на Лівому березі створив моду на Мюссе, якого Андре Моруа називав одним із кращих драматургів Франції. Правда, в інтерпретації Дмитра Богомазова від французького романтика, чуттєвого й делікатного, майже нічого не залишилося. Комедія «Примхи Маріанни» перетворилася на маніфест постмодерну, витончений, але цілком професійний стеб над романтичними цінностями. У недавній постановці Богомазова за мотивами твору Гофмана — виставі Sanctus, показаній на «Березіллі» — від автора із властивим йому німецьким романтизмом теж залишилися ріжки та ніжки, хоча постановка — безсумнівно вдала.

Власне кажучи, для багатьох нинішніх режисерів п’єси — це навіть не фортеця, яку будь-що треба взяти штурмом, а tabula rasa, мішок, який вони напихають власними не завжди свіжими театральними фантазіями. Таким чином, проблема репертуару вирішується сама собою — ставити можна все що завгодно, головне — режисерська інтерпретація. Жолдак, приміром, бере класичний текст і витрушує з нього зміст, так що «Тараса Бульбу» не відрізниш від «Анни Кареніної». Ну то й що — адже справа не в тексті, як стверджують прибічники Жолдакова. Загинули смертю хоробрих «Три сестри» — туди їм і дорога... Адже репертуар не проблема, шукайте режисера!

То чи є у київських театрів репертуарна політика? Є, але визначається вона не якістю й ідеологічним вмістом обраних п’єс, а режисерськими примхами, тож постановка класичного тексту частенько перетворюється на сцену насильства на очах численних свідків. Загалом, шанувальникам Альфреда де Мюссе я не радила б ходити на «Примхи Маріанни», а ось ті, хто не читав комедію, можуть навіть отримати від постановки задоволення. Тому, дізнавшись про підготовку прем’єри «Отруєної туніки» у Театрі на Лівому березі, я спочатку зраділа, а потім злякалася: перефразовуючи професора Преображенського, бозна-що вони туди, у Гумільова, хлюпнуть?! Може вийти добре, а може... Втім, будемо сподіватися на повагу режисера до більш аніж заслуженого автора.

Хоча автор нині — забитий бідолаха, і буває йому іноді гірше, ніж Максудову з булгаковського «Театрального роману». На повагу чи хоча б розуміння егоцентричних режисерів годі й розраховувати — вони переймаються лише власними проблемами, а не якимось Гоголем. У результаті в деяких особливо завзятих читачів виникає відраза до театру — адже саме тут їх улюблених авторів режисери-базарови ріжуть, як жаб. То що ж, репертуарна політика полягає в нарузі над репертуаром? А як же вигуки «Автора! Автора!», які колись потрясали театральні зали? Невже вони зникли в минулому? Меньшиков, який витягнув на сцену Максима Курочкіна, аби глядачі поплескали й автору п’єси, виглядав приємним винятком. Більшості режисерів не до таких архаїчних ніжностей. Самим оплесків бракує.

Всі ці малоприємні моменти призводять до одноманітності репертуару в київських театрах, а найчастіше — до його невиграшності. Про вивірену репертуарну політику годі й говорити. Якщо до репертуару ставитися без належного пієтету, то репертуарна політика перетвориться на фікцію, про яку багато розмірковуватимуть на прес-конференціях і фуршетах, поки хтось не виявить, що король голий. Нині король голий, точніше, прикривається фіговим листком порожньої балачки.

Завліти мило розмовляють із журналістами, роздають контрамарки, але всерйоз на нинішню ситуацію вплинути не можуть. Адже для цього потрібно розібратися з постмодерністською системою театральних цінностей, у якій режисер — принц, тоді як автор — жебрак. І не просто вмовити принца помінятися з жебраком одягом, а надихнути обох на рівноправне служіння спільній справі — Театру. Якщо, звісно, її потребуватимуть.