Шпигунські тигри. Голлівуд прославив КДБ — у трилері «Зрада»

Літнє кіноменю, яке прокисло продуктами «третьої свіжості» (чергові сиквели-приквели, на чолі з провальним «Гаррі Потером» номер 4), на початку місяця запропонувало страву хоч не калорійну, але нешкідливу (трохи приперчену), легко засвоювану — повільний трилер про шпигунські ігри за назвою «Зрада» (режисер Біллі Рей, у головних ролях — Кріс Купер і Райан Філіп). Окрім сенсаційної документальної основи (усе що відбувається на екрані насправді було в житті, щоправда, без гламурної голлівудської пудри), у цієї непоміченої масами стрічки є і не менш сенсаційний «цинус» — данина поваги і схлип замилування силою і м’язами того самого відомства, в якому служив Самі Знаєте Хто (загалом, головна людина сучасної Росії).

Хенсон йшов коридором. Йшов повільно, упевнено. Рухався ходою справжнього аса-«крота». По ходу справи спілкувався із симпатичним хлопцем — ніби своїм помічником. Останній змінювався в обличчі, послужливо базікав, заглядав в очі, тиснувся до стіни. А Хенсон напевно знав — так, цей слинько вочевидь не фантик від ФБРівської цукерки, а штучка із секретом, ліки для «тигра»... Тобто для нього, Хенсона, — перевертня, хамелеона... Потайної тварини з породи котячих, котру погладиш не так — відразу пазурі увіп’ються в біле тіло. Хенсон був і мав славу найулюбленішої «довіреної особи» Комітету державної безпеки. Адже зливав цьому відомству усе, що знав про «імперію зла» (з усіма її агентами, підводними човнами й іншою важливою інформацією). Ну а знав він, можливо, навіть більше, ніж Білл із Монікою, а також Джордж із Барбарою, оскільки служив найголовнішим «стерновим» ФБРівського обозу. На дозвіллі цей начальник, напевно, вирішив: усі таємниці в могилу з собою все одно не забереш; а оскільки я — людина віруюча, що ж, нехай ці секрети і дістануться ближньому — у генеральських погонах...

Історія і справді не вигадана. Не газетна байка. І не шпигунська нісенітниця. А головний герой — не фантомний, а реальний персонаж. І досі він відбуває довічний термін в одиночній камері в одній із куленепробивних в’язниць США. Штатівські бухгалтери, своєю чергою, дотепер підраховують, скільки збитків він завдав рідній країні, злив російським «погонам» відра і гейзери безцінної інформації! У фільмі закадровий «жаль» винесений окремою ремаркою: як моральне попередження новому «призову» тих, хто обмірковує житіє...

У фільмі Рея на цю задану шпигунську тематику дуже гарний і вивірений темпоритм. Ніхто нікуди не поспішає. Ніхто ні за ким не женеться. Кожен устигне — сядуть «усє». «Зрада» певною мірою сприймається навіть прихованою антитезою конвеєрно-зубодробильному голлівудському шпигунському кіно. Коли здається, що в усіх, хто наздоганяє або втікає, замість мізків — виключно мотори (полум’яні). Або й зов­сім немає навіть оргтехніки під черепною коробкою. Саме порожнє місце. Ну, у кращому разі — амнезія. Як у пана Борна, приміром, котрий вчасно «усе забув», тому й не напружує себе фаховою дедукцією. «Зрада» Рея — про шпигунів, котрі не бігають, а думають. І не стріляють, а міркують. І не стрибають з-під куль у ліжка, а вже як зрадять батьківщину-матір мільярдів так на «надцять», то будь-який держбюджет від цієї людської слабкості й трісне. А вже як для нас, досвідчених кінопоціновувачів, картина «Зрада», вважай, заокеанський ностальгічний уклін штандартенфюреру Штірліцу, котрий теж «йшов», але коридором, і стіни також морщилися від його шпигунської незворушності. І чого тільки Штірліц, нам у принципі є про кого згадати з «вдумливих» і неметушливих — Ножкін і Жженов у «Резидентах», геніальний Баніоніс у «Мертвому сезоні» і багато кого ще.

«Да, были люди в наше время», не те що нинішні — стукачі...

Ті були справжні «тигри». Люди і «цвяхи», що навіть в обопільному переплавленні зберігали міцність і блиск. Такий, до речі, і Хенсон (хороший «оскароносний» актор Кріс Купер, котрий запам’ятався багатьом роллю батька-гомофоба у видатній стрічці «Краса по-американськи»). Його герой — овоч старої закваски, ФБРівець, який чверть сторіччя гарував на «благо» безпеки Америки і водночас усіма хитрощами і підступами цю безпеку підривав методично. Бідне ФБР не знало, якою норою підібратися до цієї тварі, як схопити її бодай за кінчик хвоста — щоб викрити нарешті! І от, нарешті, «комедь» придумали. Головного шпигуна повертають (у центр), потім — підвищують (на посаді), а після — контролюють кожен його рух, ловлять кожен подих (за допомогою того наймолодшого стукача-комп’ютерника Еріка, котрого зображає Райан Філіп, котрий став популярним після «Небезпечних ігор» за далекими мотивами Шодерло де Лакло). Таким чином фільм має хоч якийсь, але усе ж таки художній скелет — картина-дуель, трилер-дует. Боротьба підступного із «зеленим». Сутичка сили і наїву. Дуель підлянки і ревної католицької віри — у закритій клітці ФБР, де тільки двоє хижаків, а решта — статисти і глядачі.

Здається, усе в цьому шпигунському «проекті» рухається в неправильному напрямку. Якщо куля — то випадкова, якщо пафос на славу батьківщини — то з вуст зрадника. І вже якщо впійманий — то «не злодій», а катарсис. З вуст Хенсона, хоч як дивно, у цьому фільмі злітає виключно істина. Кілька парадоксальних, але точних ідей — від нього персонально. Чому США перемогли в холодній війні? Тому що вірили в Бога! Чому СРСР у цій війні програв? Тому що ідіоти-ради в атеїзм загралися! Що може бути найважливішим стимулом у шпигунській роботі? Долари, мільйони доларів? Мільйони, мільйони, мільйони доларів? Та ні. Він тільки хотів показати «слабинку» на сильному тілі своєї ситої країни, щоб салом, дивись, не запливла. Втім, сам шпигун достоту не пояснює «навіщо», а лише меланхолійно бурмоче: «Та яка різниця...» Справді, яка?

Щоб на повну потужність підсвітити обличчя цього «тигра», актор Кріс Купер то темніє, то просвітлюється — його обличчя «поліфонічне», виразне, і водночас воно завжди незворушне. Те, що є в цьому «дядьку» якась військова таємниця — з першого погляду помітиш. Але от спробуй, розкуси. З документального мотлоху (де справжня правда, а де сценарна неправда в цій історії — Голлівуду видніше) Куперу вдасться висікти фігуру багатогранну й пропорційну. Ну а вже наше кінематографічне завдання повірити в те, що і такі акули інколи ламають зуби на якійсь дрібниці... На хлопчиську... У таке, звичайно, повірити важко, тому що Райан Філіп — актор для пустоголових молодіжних страшилок, а не для психологічних драм. Та усе ж віриш у те, що головний шпигун спотикається, власне, на Вірі (з великої літери), яка і стала тонкою кригою, крізь яку провалився «кріт», вважаючи, ніби Бог не видасть, а ФБР не з’їсть... А Бог (у його католицькій іпостасі) узяв — та й пожартував над своїм вірнопідданим.

Є в цій картині, крім двох — головного шпигуна і шпигуна-початківця (котрий, власне, переміг, як перемагає у США все симпатичне і жваве), — ще й «третій зайвий»... Герой. Герой принциповий, сюжетоутворюючий. Але невидимий, як і належить у шпигунських випадках. Силуетно не позначений. Без імені і, загалом, без долі. Одна абревіатура — три лиховісні буквочки, які змагаються з трьома іншими жахливенькими буквочками... І оскільки в останній інстанції (на три букви) усі постійно метушаться, упрівають, губляться, плазують, зітхають, тріпочуть, зводять руки до неба, немов би ціпеніючи перед силою і владою конкуруючих трьох букв. Так, похитнули основи, якщо спромоглися завербувати не простого «крота», а бенгальського тигра, котрий відповідно до свого найвищого службового становища сам і був зобов’язаний засланих козачків викривати! Загалом, Голлівуд у мінорі (катарсис додається): КДБ — спритніше за ФБР! Але тут вже, даруйте, хто б сумнівався?