СХОДЖЕННЯ ЛИШЕ ПОЧАЛОСЯ...

Хочеться поставити таке невеселе запитання: яка роль художньої літератури в сучасному житті? У житті, де так багато переможців і така рідкісна перемога добра над злом, а справедливості — над волаючим беззаконням. У житті, де всі так стомилися від наставників і вчителів, від широкомовних резолюцій і заяв, які закликають до гармонії та порядку, до злагоди й порозуміння. У житті, де майже не читають «Ромео і Джульєтту», «Майстра і Маргариту»...

Щойно вітчизняна література відмовилася від ролі національного гувернера, як працьовитий графоман вивчив літери і почав творити Позитивного Героя, Справжнього Чоловіка і Невловимого Месника. Ринок прийняв. Діти й жінки — теж. І хоч би як ми таврували ці книжки, — маскульт, бульвар, огидний кітч, самопальна варенка, — вони є, їх дуже багато.

А існує ж і справжня література з властивими лише їй традиціями — глибоким психологізмом, філософічністю, лірикою і романтизмом. Це вона тіснить той книжковий лоток, що продається вже не так енергійно, як ще 5—10 років тому.

Я прийшов на вечір-диспут, де молоді київські письменники обговорюють нові твори своїх таких же молодих колег. Зауважу, що зазвичай такі вечори назвати диспутами можна з великою натяжкою. Певне, сама присутність автора твору ставить його критиків у незручне становище, і замість докладного й, можливо, безстороннього аналізу твору лунають оди та здравиці. На цьому ж вечорі (він проходив у клубі презентацій Дмитра Стуса, а потім плавно переїхав у книжкове кафе «Бабуїн») усе було інакше. Відбулася докладна й місцями дуже гостра розмова про літературу взагалі і про фантастику як творчий метод. Адже три «іменинники», чиї твори обговорювалися на вечорі, пишуть саме фантастику. Але ці їхні фантастичні твори вирізняють, як зазначив Сергій Дяченко, тонкий психологізм і романтизм, яскраві характери і вишукана стилістика, а найголовніше — поштовх співчуття та доброти, якого так бракує в нашому житті, сповненому прагматизму й агресії.

Зрозуміло, організатори цього вечора Марина та Сергій Дяченки заслуговують окремої статті, глибокої та докладної розмови, оскільки все, написане ними, видане і перевидане, давно вже й по праву зараховане до розряду справжньої літератури. Але сьогодні мова не про неї, а про нове покоління українських фантастів — В.Аренєва, М.Назаренка і Я.Дубинянську.

Володимир Аренєв — автор романів «Отчаяние драконов», «Охота на героя» і «Правила гри», повісті-казки «Книгоед» (у співавторстві з Ю.Нікітінським), а також численних повістей та оповідань, що друкувалися в українській, російській і литовській періодиці. Роман «Правила гри» (в автоперекладі українською) здобув торік міжнародну премію імені Олеся Гончара.

Здавалося б, його книги прості у викладі, але, перегорнувши останню сторінку, починаєш розуміти, що «сказка — ложь, да в ней намек...», що вся ця історія (а історії Володимир вміє і любить розповідати) повідана з єдиною метою — ще раз розповісти про людину та її нелюдські пристрасті.

Він не повторюється, щоразу шукає себе в новому жанрі. І найчастіше знаходить — пише дитячі казкові повісті, фентезі в дусі Толкієна, містику і науково-фантастичні оповідання. Саме фантастичний сюжет дозволяє йому будувати по-справжньому незвичні, оригінальні, навіть алогічні конструкції часу, використовувати будь-які психологічні прийоми і порушувати які завгодно етичні проблеми. Він нерідко ставить своїх героїв у начебто штучну, найчастіше екстремальну ситуацію, — умовно кажучи, посилає їх на якийсь «острів», досліджуючи поведінку людей, поставлених перед вибором, може, навіть останнім. І любить поєднувати (і протиставляти) макро- і мікрокосмос, проблеми загальнолюдські й однієї-єдиної людини.

Михайло Назаренко — автор повістей та оповідань, що друкувалися у вітчизняній періодиці. Не захоплюється епатажем, не любить класичної фантастики з драконами чи позаземними цивілізаціями. Не хоче писати й соціальну прозу. І вперто називає свої твори фантастичними (а критики так само вперто називають їх стилізацією, історичними екскурсами, чим завгодно, але не фантастикою).

Навіть якщо Михайло пише про Стародавню Грецію («Носатый и фавн») чи про Росію XVIII століття («Недоросль Аленин»), однак його герої думають і діють уже ніби з сьогодення. Лише тоді, на думку Михайла, лише при такій припустимій реальності герої зможуть краще проявити своє «я», повідати читачу щось дуже важливе і таємне, що, напевне, в іншому літературному жанрі зробити не можна.

На вечорі багато сперечалися про нову повість Назаренка «Недоросль Аленин». Це не хрестоматійна історія створення Фонвізіним «Недоросля», а розповідь про талант, який можна легко втратити чи навпаки — розвинути й примножити. Ось чому в повісті два герої — Аленін, котрий відчуває реальність, якою вона є насправді, і Фонвізін, у якого ця реальність закрита конструкцією, ним самим створеною. Відомо, що Аленін став великим державним діячем, але автор повісті досліджує витоки, ту маленьку, здавалося б, незначну ваду, що проявилася у героя в юності і не дозволила йому в дорослому житті піднятися до моральних та етичних вершин. «Бережи честь змолоду» — ось новий парафраз відомої народної мудрості.

Чому ж тоді так багато критичних слів було сказано на адресу «Недоросля Аленина»? А, напевно, тому, що сьогоднішнього примхливого читача важко чимось здивувати, тим більше коли йдеться про події, відомі зі шкільної програми, навіть якщо вони, ці події, переосмислені й переписані начисто. Так, повість спирається на класичну російську літературу, і мова, деталі побуту, звичаї, топографія, загальна стилістика й атмосфера — усе взято з минулого, з найкращих зразків великих книг. Та все ж (дозволю заперечити молодим опонентам Назаренка) «Недоросль Аленин» — не стилізація під класику, а, швидше, гра в таку стилізацію, гра в російську літературу. А це далеко не одне й те ж саме, оскільки гра передбачає алюзії, іронію й самоіронію, тоді як стилізація — просто імітація.

«Недоросль Аленин» навіть мовою своєю не копіює Фонвізіна. Це, швидше, Гоголь. І взагалі, гадаю, що Михайло Назаренко з роками заслужить право мати свою тему в літературі.

Яна Дубинянська три роки тому видала збірку повістей і оповідань «Три дні в Сиренополі», нинішнього року — роман «Финал новогодней пьеси», до друку готуються романи «Лестничная площадка» і «Сны принцессы Лилиан». Вона вже й лауреат всеукраїнських та міжнародних премій.

Яна — не традиційний фантаст; у деяких речах вона сплавляє воєдино наукову фантастику, фентезі та соціально-психологічну прозу. Її герої, як правило, живуть в умовному світі зі «зміщеною» топонімікою, що дає можливість зосередитися на психологічному та моральному конфлікті як такому, а деталі та детальки — точні, лаконічні і неймовірно смачні — потрібні їй не самі по собі, не для вишуканих прикрас письма, а щоб точніше передати гаму почуттів і переживань. Її найбільше цікавлять колізії людських взаємин. Тонкий психологізм, романтика і ліризм у неї поєднуються з гострим сюжетом, динамічною розповіддю й оригінальними фантастичними ідеями. Вона любить експериментувати «на межі» літературних жанрів і течій.

На вечорі критики і колеги Яни доводили, що в її творах наявне сильне жіноче начало й емоції домінують над логікою. Сама Яна не вважає свою прозу жіночою в тому сенсі, у якому цей ярлик приклеївся до так званих дамських романів. Я ж, уважно прочитавши «Баржу над черной водой», «Проклятие графов Собоських» і «Казнь», у кожному рядку чув жіночий голос — стражденний і співчутливий. Тож книги Яни вважаю блискучим підтвердженням існування жіночої прози. А власне, чому б такій прозі не бути, якщо автор її — молода вродлива жінка, дружина й мати і, природно, на світ вона дивиться жіночими очима, відчуває, мислить, існує і, нарешті, любить як жінка.

Читав твори Яни з особливим інтересом ще й тому, що вона — моя колега, працюємо в одній газеті. І я давно зауважив, що Яна має особливе відчуття слова і ритму, без яких, як я розумію, не можна бути не лише письменником, а й журналістом. Ось чому праця Яни в жанрі фантастики мене дуже здивувала. І дуже потішила.

Три молодих автори — геть різні і водночас схожі один на одного. Що об’єднує їх? Величезний інтерес до людини, до конкретної людини, яку у їхніх творах не витіснили нарочито глобалізовані проблеми й загальносвітові пристрасті.

А ще вони схожі тим, що ні від кого не втікають і нікого не наздоганяють. Не оголошують себе пророками і не караються тим, що оголосили інших. Вони просто говорять те, що дуже хочуть сказати.

Але як сьогодні бути почутими? Ось чому кожен із них мріє бути виданим. Поки що далеко не всі твори наших трьох фантастів побачили світ, а повість «Недоросль Аленин» можна прочитати лише в електронному вигляді — немає видавця.

Підбираюся до фіналу. За законами жанру, варто побажати всім трьом творчих успіхів і зняти капелюх перед видавцями. Капелюх знімаю, а від решти утримаюся — щоб не наврочити. Адже література — річ безжалісна. Ні видавця, ні читачів не цікавить вік автора, вони не хочуть на це робити ані найменшої знижки. Ось чому шлях молодого письменника складний і супроводжується величезними труднощами, які пов’язані з літературою взагалі, без поділу на жанри.

І я щасливий, що Володимир, Михайло і Яна вибрали саме літературу, а не маскульт. Хоча вважається, що масова культура — одна з ознак демократизації суспільства. Не знаю, не знаю... Упевнений лише, що це — не справжня література, а просто чтиво, що є лише тінню літератури.

Я ж як читач сумую за справжньою літературою і за справжніми письменниками. Тими, хто, хай поки що не виданий, однак творить, пише «про час і про себе» занімілими від любові і болю губами. Тими, хто продовжує самозабутньо, на свій страх і ризик псувати папір, намагаючись з останніх сил вписати хоча б одну сторінку, хоча б один рядок у цей молитовник людства, який називається Літературою.