Шляхами Васильківського

Свобода і Слобожанщина поєднані одним коренем, від якого віє духом козацької вольниці. З цим історичним регіоном України пов’язано тисячі славетних імен та буремних подій. Наскільки барвистішим, насиченішим та й щасливішим було б наше життя, якби наші ловці електорату, котрі ганяють державою літерні ешелони з наглядачами над наглядачами, тихо та спокійно гуртували екскурсійні потяги з тими ж громадянами й знайомили їх із рідною землею. А то в нас уже починає проблискувати в очах недобрий вогонь міжкнязівських усобиць. Можливо, вперше образ Харкова, як горнила українського мистецького відродження, мені вдалось усвідомити після прочитання чудових спогадів Юрія Смолича «Розповіді про неспокій», які були написані та віддруковані в короткий період відлиги 60-х. Скільки чудових і трагічних доль письменників, художників, діячів театру та кіно переплелися в часи, коли Харків був столицею Радянської України. З інститутських часів вкарбувалися в пам’ять образи включених в усі підручники архітектури будівель, створених майстрами конструктивізму. Але й тепер кожна поїздка до Харкова є гарантією нових цікавих зустрічей та приємних несподіванок... Звичайно, Слобожанщину, як і всю Україну, не оминула духовна й економічна руїна. Але саме в Харкові дуже помітні ознаки гуртування людей, котрі прагнуть сіяти розумне, добре, вічне.

Дуже показовою є мистецька акція, присвячена 150-й річниці від дня народження Сергія Івановича Васильківського, видатного українського художника, випускника Петербурзької академії мистецтв, який за картину «По Дінцю» отримав золоту медаль і згодом став академіком живопису. Гадаю, читачам, як і мені, доводилося неодноразово бувати на тягучих, фальшивих і безрадісних відзначеннях ювілеїв людей, часто достойних найбільшої поваги та шани, але абсолютно не цікавих організаторам, котрі, здається, навіть клянуть у душі ці «круглі» дати, що змусили їх виповзти з теплих кабінетів. Присягаюся, що на виставці «Шляхами Васильківського», яка відкрилась у Харківському художньому музеї, я не зустрів жодної випадкової людини, не побачив незацікавлених цією акцією очей. А кількість присутніх у залах може лише викликати заздрість у нинішньої столиці — Києва.

«Шляхами Васильківського» за багатьма параметрами — явище неординарне. Це не просто експонування творчого доробку великого харків’янина під гамір стандартних промов.

Можливо, доречною була б паралель із діяльністю Товариства передвижників, виставка картин якого після фурору в Петербурзі в 1871 році прибула до Харкова. Діяльність передвижників була протестом проти догматизму та ізольованості академічного мистецтва.

Організатори акції, присвяченої Васильківському, зробили справу, яка викликає лише повагу. Кращі художники Харківщини влітку 2004 року вирушили на пленер, організований та підтриманий колекціонерами мистецтва Борисом і Тетяною Гриньовими, мистецтвознавцем Ольгою Денисенко. Васильківський був невтомним мандрівником, який із мольбертом та фарбами сходив не тільки найрізноманітніші куточки України, а й Європи та Африки. І надзвичайно цікаво було побачити ті ж самі місця, на яких спинявся погляд митця, які відтворені на його акварелях та полотнах, — уже з точки зору митців ХХІ століття. Дуже вміло організована експозиція, яка включає і роботи Васильківського, і твори, датовані 2004 роком, що належать пензлю наших сучасників, підтвердила їхню майстерність, вірність традиціям і водночас незаперечний рух уперед. Із деяким відтінком гумору на відкритті виставки помовці пропонували поширити ареал пленерів і далеко за межі України. Але те, що творчі подорожі художників шляхами Васильківського стануть традиційними, не викликає сумніву. Приємно уявити, скільки чудових творів створять талановиті митці. Незабаром виставка «Шляхами Васильківського» вирушить у великі та малі містечка, пов’язані з ім’ям художника, що зробить її загальноукраїнською подією. Чекають її і в Києві. З нетерпінням.