«Шепіт і крик сучасного мистецтва»

Якби не океан, Сан-Себастіан-Доностія скидався б на швейцарський курорт із мальовничими, але впорядкованими пейзажами й надокучливим запахом багатства в повітрі. У цьому раю буржуїв на пенсії та місцевих аристократів, власне, відкрилася Європейська бієнале сучасного мистецтва Manifesta 5 — номер 3 у рейтингу (після Венеційської бієнале й Documenta в Касселі) найважливіших некомерційних виставок сучасного мистецтва в Європі. Обрання Сан-Себастіана-Доностії місцем чергового видання Manifesta супроводжували найрізноманітніші спекуляції, передовсім політичного чи геополітичного характеру, які, зрештою, вміло підтримувалися організаторами бієнале. Автономна Країна Басків пересічному європейцеві асоціюється з терористичними акціями сепаратистської організації ЕТА й менше — з прагненнями гордого баскського народу, який уже 25 років живе в умовах практично повної культурної і урядничої автономії в межах Королівства Іспанія й робить сміливі кроки до повної політичної незалежності уже в рамках ЄС.

Для нас, українців, Manifesta 5 має особливе значення з кількох, як це буває, взаємопов’язаних причин. Перша — це запрошення до «команди кураторів» американської кураторки українського походження Марти Кузьми, в Україні особи знаної, що прилучилася до створення Центру сучасного мистецтва Сороса, першим директором якого вона й була. Друга причина, тісно переплетена з першою, — це помітна участь у Manifesta 5 українських художників. Третя — це деяка детективна лінія, пов’язана з участю в бієнале ще одного персонажа.

Отож почнімо спочатку. Коли два роки тому Сан-Себастіан було обрано місцем наступної бієнале сучасного мистецтва Manifesta 5, такий вибір сприйняли як «політичну заяву», що інтерпретує Європу як союз, радше, «малих батьківщин», аніж чітко окреслених і політично міцних «європейських народів». Ця думка у специфічному контексті Країни Басків супроводжуватиме і приготування до Manifesta, і саму бієнале. Коли від запрошення до «команди кураторів», що спочатку мала складатися з трьох осіб, відмовилася фінська учасниця, на полі бою залишився тандем Марти Кузьми й нової зірки європейського кураторства — італійця Массіміліано Джіоні. Ці амбітні куратори у щоденних дискусіях визначали поле маневрів часто відмінних кураторських і мистецьких стратегій, позицій і темпераментів.

Сан-Себастіан-Доностія, Країна Басків і все, що звідси випливає, на найближчі три місяці нерозривно сплелося зі світом мистецтва, який представили понад 50 художників із різних куточків Європи. У своєму кураторському посланні Марта Кузьма й Массіміліано Джіоні так описують Manifesta 5: «Куратори сформулювали концептуальну рамку Manifesta 5 на базі детального дослідження Сан-Себастіана-Доностії та його околиць. Це привело їх до рішення інтерпретувати місцевість як зону випадковостей, що допасовується до більш складних інтерпретацій Європи. Отож вони дійшли до погляду на місто не лише як морський курорт, на якому домінує туризм й індустрія розваг, а й як більш стратифікована територія, що складає тло Країни Басків, де тривалий і бурхливий рух до автономії є джерелом гордості, незгоди й напруження. Це означає, що підкреслення візуальних контрастів між різними ділянками міста полягає у розташуванні мистецьких проектів і поблизу ідилічного морського узбережжя в межах міста, і в індустріальному оточенні близького порту Пасай усього на відстані 5 кілометрів».

Як визначили куратори, кожна з чотирьох станцій бієнале має становити комплекс різних елементів: економічного, політичного, історичного і, зрештою, естетичного. Чи вдалося це і як вдалося авторам концепції Manifesta — залишається темою гарячих дискусій і серед спеціалістів, і серед відвідувачів загалом. Те, що Manifesta даватимуть крайні оцінки, можна було передбачити a priori, бо така вже історія цього починання, де кожну наступну Manifesta вважають за регрес стосовно кожної попередньої. Але це не змінює того факту, що участь у зазначеній виставці вважається формою мистецької нобілітації, а поява на відкритті — виявом приналежності до європейського добірного товариства. Про все це свідчить масовий «наїзд» критиків, кураторів та журналістів.

Але перейдімо до інтриги. В diario, виданому з нагоди відкриття бієнале, досить легко можна знайти інформацію про український контингент, незважаючи на те, що Manifesta відкидає національний та географічний критерії, за якими запрошує художників. Однак брошура подає інформацію, що дозволяє нам декодувати «приналежність» художників: спочатку де художник народився, а потім — де нині мешкає і працює. Таким чином, ми знаємо, що народжений у Харкові Сергій Братков живе в Москві, інший харків’янин — Борис Михайлов — у Берліні, де останнім часом обертається й киянин Ілля Чічкан, і лише його творчий партнер Кирило Проценко народився й працює у Києві.

Усе це вираховування не мало б значення, якби в diario не з’явилася інформація про ще одного загадкового персонажа, який народився й живе в Рутенії і носить майже архетипічне ім’я Оксана та не менш цікаве прізвище — Пасайко.

Робота, яка зустрічає нас при вході до галереї в Koldo Mitxelena, — документальне відео Свена Ауґустійнена з Бельгії — виявляється чудовою метафорою нинішнього стану мистецтва. «Йоган» і «Франсуа» — це два документальні портрети пацієнтів, котрі страждають на афазію, хворобу, що викликає хронічні порушення пам’яті, а тому й неможливість пригадати, а відтак і сенсовно відповісти на запитання. Отже, йдеться про нашу здатність до творчого мислення. Це півгодинне відео може вважатися головним повідомленням цілої групи робіт, які демонструють нам неможливість чи просто небажання комунікації, базованої на якомусь універсальному коді. Художники, здається, кажуть, що кожен із нас у покладах своєї пам’яті зберігає зовсім різні й не пов’язані між собою рефлексії, які спираються на різні точки відліку, несхожі спогади з минулого, відчуття теперішнього й проекції майбутнього. Між нами триває діалог глухих, і найбільше, що ми можемо одне одному запропонувати, — це співчуття.

Стежку, розпочату Ауґустійненом, продовжує робота німця Даніеля Рота, який працьовито творить «археології майбутнього». Картографічні начерки неіснуючих місць, мапи, фотодокументація подій, які можуть трапитися в майбутньому, фіктивні народи, ще не відкриті цивілізації. Світ, створений у закамарках художникового мозку, світ без визначеного майбутнього, проекція того, що може статися, бо вже сталося у візії Даніеля Рота. В цю частину експозиції добре вписуються роботи харків’янина Сергія Браткова, який представляє серію фотографій дітей чи, може радше, діто-дорослих, назавжди завислих у позаісторичному просторі, замороженому між незникаючим совітським минулим і схематичністю нинішнього консумеризму. Образи дітей поза родиною, поза домом, поза суспільством, завислих у не-минулому й не-майбутньому.

Вже побіжний перегляд вибраних робіт у Koldo дає сильне відчуття присутності кураторів. Трактування Manifesta 5 як безсумнівно кураторського проекту знаходить своє підтвердження у Museo San Telmo — колись монастирі, нині етнографічному музеї. У тому прекрасному, насиченому історією та певним містицизмом просторі куратори пропонують нам чергову вправу із занурення у минуле, у глибини національних «психе», усе це в поєднанні з питаннями про ідентичність, із елементами фольклору, поганства й містики. При вході нас зустрічає робота естонки Куллі К. Каатас: відеоінсталяція, в якій таємничо освітлене обличчя художниці переказує нам своє повідомлення з допомогою вигаданої нею мови, що скидається на щебетання птахів. Можливо, ця робота є черговою спробою дослідити мову мистецтва, мову музики (авторка за освітою музикант), але мені говорить про неспроможність цієї мови «вищебетати» нам більше, ліпше чи мудріше, ніж це можуть зробити самі птахи.

Незвичайно старанна, продумана, навіть формалістична експозиція у Museo San Telmo ані на хвилину не дає нам забути, що за всіма цими комунікатами, мовами, оповіданнями й інтелектуальними параболами стоїть тандем рафінованих кураторів, а художникам залишається, у кращому випадку, шляхетна роль «постачальників двору».

Kuba Kutaxa Kursaal зі скла і світла — твір визначного архітектора Рафаеля Монео — приймає наступну порцію Manifesta 5, що концентрується на питаннях архітектури й нашого оточення, наших безпосередніх зв’язків із простором, який нас оточує, ми то піддаємося йому, то трансформуємо його. Потенційно найближчі нам проблеми й питання вийшли, мабуть, найменш переконливими, своєю «простуватістю» й банальністю залишаючи відчуття ненасиченості і деякого дежа вю. Найцікавішою роботою у Kuba Kutaxa Kursaal мені видалося відео палестинсько-ізраїльського дуету Міхеля Хлейфі та Еяля Сивана. Цей звичайнісінький документальний фільм повідає історію нині вже віртуального кордону, визначеного у 1947 р. Об’єднаними націями у плані створення Держави Ізраїль. Багаторівневі оповідання творять складну сітку взаємосуперечливих інтерпретацій формування й існування тотожності, відчуття викорінення і нового закорінення, розірваної історичної нитки ізраїльських арабів та євреїв.

До Пасая, що лежить за 5 км. від Сан-Себастіана-Доностії, нас везе спеціальний автобус, який відходить з-над мальовничої Біскайської затоки кожні 20 хвилин. Занепале портово-промислове баскське містечко ой як відрізняється від пасторально-курортної реальності Сан-Себастіана. Зовсім інший, хоча й не менш мальовничий, пейзаж із покинутими маленькими фабриками, портовими складами, поржавілими портовими механізмами. Тут, у порожньому складі, розгорнута наступна експозиція Manifesta 5, що, за ідеєю, підкреслює специфічний контекст промислового Пасая, а насправді експлуатує цю таку «sexy» для сучасних художників постіндустріальну зону, знову чудово оформлену й використану кураторським тандемом Кузьма/Джіоні. На першому поверсі цього складу ми одразу натрапляємо на роботу українців Чічкана/Проценка, яка використовує історичні матеріали совітських кінохронік. Автори створили відеотриптих. На лівому екрані бачимо безперервні процесії різних офіційних делегацій, що відвідують батьківщину світового пролетаріату. Їх вітають хлібом-сіллю, вони подорожують у відкритих лімузинах між шпалерами радісних жителів. Середній екран — це фрагменти культурного життя у його «high life» версії: якісь офіційні відкриття, вручення якихось нагород і постійний показ мод. На правому екрані — кількасекундна петля, де танцюристка з народного колективу крутиться у нескінченному піруеті. Все це підкреслене нав’язливим музичним мотивом (авторства DJ Derbastler) і дає дивне відчуття якоїсь мазохістської ностальгії за баналізованим, позбавленим своєї суті минулим. Тут-таки, в цьому індустріальному просторі, поруч із іншими роботами, які експлуатують ностальгічний дискурс, знайшлося місце для ще одного українського «легіонера», колись харків’янина, що нині працює у Берліні, Бориса Михайлова. Цей один із найвідоміших у світі художників представив серію малоформатних фотографій, виконаних у 70-х і 80-х роках. Нині ці квазіаматорські побляклі фотографії з уривками «совітського часопростору» набрали додаткової перверсійної ностальгії, яку доносять лише документальні фотографії. Сьогодні ми, мудріші на проминулі роки, можемо оцінити проникливість творчого замислу Михайлова, художника, якого, здається, і досі не до кінця відкрили й зрозуміли його співвітчизники.

На білій стіні напис кирилицею «Будь ласка, не покидай мене» — робота таємничої русинки Оксани Пасайко. У коментарі до роботи можна прочитати, що цей кирилічний напис є простим актом повторення «волання» голландського художника (його роботи теж показано на Manifesta) База Яна Адера 1969 року, яке треба інтерпретувати як особистий акт, глибокий страх бути відкинутим. Це почуття, що супроводжує кожного з нас, — і художників, і тих, хто сприймає їхні роботи.

Але загадковість Оксани Пасайко цим не обмежується: збіг між її прізвищем та назвою місцевості (Пасай-ко), де презентується її робота, видається не зовсім випадковим і дозволяє будувати подальші інтерпретації. Русинка Оксана Пасайко (може, вигадана у Пасаї) — це alter ego кураторів, художників, самого мистецтва. Міфічний персонаж десь із глибоких Карпат, самосвідома (я-русинка), але не визнана іншими (Рутенія, Країна Басків). У драматичному жесті, який, зрештою, є лише цитатою, повторенням, із глибини власного черева волає: «Будь ласка, не покидай мене!». Мимовільні свідки цього жесту, ми стаємо екраном, який відбиває волання Оксани Пасайко, волання художників, волання кураторів, наше власне волання. Залишається надія, що наші волання буде почуто й вони не залишаться лише цитатою, відбитком, луною без відповіді.

Якщо ми вивеземо саму лише цю думку з Європейської бієнале сучасного мистецтва Manifesta 5 у Сан-Себастіані-Доностії, мальовничій і донині не «сповненій» Країні Басків, — це означатиме, що варто було відвідати Manifesta 5 і варто було знову почути шепіт і крик сучасного мистецтва.