НА ДВА НЕ ДІЛИТЬСЯ...

Як це все почалося

Це досить просто й банально і залежить лише від того, як розмістити акценти. Коли я щойно з’явився в Києві, то розумів, що участь українських художників у Венеційській бієнале — це один із, так би мовити, стратегічних кроків. Для цього треба було лише знайти відповідний момент. Але беручи до уваги структуру бієнале, те, що бієнале — офіційна презентація, можна сказати, країни в цілому, це слід було вирішувати через Міністерство культури — воно мало брати на себе всі організаційні моменти. І мені здавалося, що тоді був такий уряд і відповідно таке Міністерство культури, що я просто не вірив в успіх переговорів із ними і не намагався порушувати це питання. Контакти ж із бієнале в мене були завжди. Вочевидь, поки участь України, на мій погляд, була нереальною, я не хотів говорити ні з кураторами бієнале, ні з президентом Паоло Бараттою. У попередній бієнале — 1999 р. — частина країн колишнього СРСР брала участь: Естонія вже вдруге, Литва й Латвія — вперше. І в усіх країнах це було організовано центрами сучасного мистецтва Сороса. Просто тому, що ці інституції готові до такого типу дій. Вони природно влилися в процес, були прийняті, визнані, призначені кураторами й комісарами. Така ж ситуація була й раніше — із Хорватією, Словенією. І ніхто не вбачав у цьому проблеми або загрози. Представники центрів Сороса могли це зробити, бо мали зв’язки й знали, як працювати на міжнародних артфорумах без скандалів.

Але на минулу бієнале ми не намагалися вийти, бо були не готові. І я почав серйозно думати про можливу участь у бієнале з початку 2000 р. — тоді я почав обговорювати цю можливість із колегами, поки що неофіційно. І ми вирішили — треба пробивати цю ідею. Вже тому, що з’явився уряд, який сам себе назвав урядом реформаторів. Десь на початку року — приблизно в березні — я зустрівся зі Ступкою в театрі ім.Франка і розмовляв із ним зокрема про бієнале. А потім відбулася виставка Енді Уоргола, котра вилилася в такий собі феєрверк, і на відкриття цієї виставки нам вдалося запросити і Ющенка, і Жулинського, і Ступку — вони вперше були в наших стінах, побачили, що ми робимо. Це було в перших числах травня. А відразу після цього — 11 травня — я написав листа Жулинському, Ступці про те, що нам уже час заявити про себе на Венеційській бієнале. Це була перша спроба налагодити офіційний контакт з цього питання. Мені вдалося зустрітися і з Жулинським, і пізніше зі Ступкою, я сказав їм, що в нас є така можливість і гріх її не використати. І після якоїсь чергової розмови зі Ступкою — а це була не одна розмова — він хотів уже мені запропонувати бути комісаром. Він говорив про це на колегії міністерства. Але там одна з «дружніх нам» осіб заявила, що це можуть неправильно зрозуміти, оскільки Онух — не український громадянин. Але сталося ще й так, що Євген Карась став радником міністра.

У червні я був у Любляні на Маніфесті. Там я довго розмовляв про можливу участь України в бієнале з куратором Венеційської бієнале 2001 р. Гаральдом Земаном. І вже тоді сказав йому, що Україна братиме участь. Хоча на той момент не було ще ні комісара, ні куратора, але було вже політичне рішення про участь. Земану мене рекомендували найкращим чином люди, шановані в світі, від них він знав, що зі мною можна мати справу. Ми обговорили з ним можливість участі принаймні одного українського художника в міжнародній виставці, яку робить у головному павільйоні Земан.

Я повернувся до Києва й продовжував штовхати цю ідею — щоб було нарешті вирішено питання з комісаром, куратором, листами. Це затяглося десь до середини липня з різних причин. Ступка тоді вже прийняв рішення, що комісаром я бути не можу. Хоча б тому, що комісар — це політична фігура. Це людина, якій довіряє міністр. Натомість куратор — це фігура фахова, творча. І наприкінці липня Ступка призначив комісаром Карася. Але, як з’ясувалося, цей наказ було написано не на такому, як треба, бланку. У міністерстві, виявляється, є для наказів спеціальні бланки, і якщо бланк не такий, як треба, навіть підпис міністра не зробить цей папірець наказом. Тому справа загальмувалася, оскільки Ступка пішов у відпустку в серпні. Наказ був недійсним, документи у Венецію відсилати не можна було. І міністр зробив цей наказ у належному вигляді лише наприкінці серпня.

Після призначення Карась почав формувати раду, яка в основному складалася з художників. І принаймні половина цих митців — потенційні кандидати на участь у бієнале. Тому, коли він радився зі мною, я запропонував цікавитися думкою, якщо можна, не художників, бо вони, звісно, пропонуватимуть того куратора, котрий, найімовірніше, представлятиме на бієнале їх. Тобто мені здавалося, що він мав консультуватися не в художників, а мистецтвознавців, артменеджерів, і не лише наших — від Москви до Нью-Йорка. Я знаю, він консультувався із Соловйовим, Сільваші, Савадовим, Тістолом, вочевидь, Раєвського тоді в Києві не було. Запитував він і в мене. Але я вважав, що відтоді, як міністр призначив людину, відповідальну за організацію, все стає справою її і її сумління. Я на той момент вважав свою роботу зробленою — зрушив усе з місця.

Зрештою, Карась зателефонував мені і сказав, що прийняв рішення і куратором проекту маю бути я. Це було рішення комісара. Я погодився, і він офіційно запропонував це Ступці. Міністр погодився теж, відтак було відіслано листа Венеційській бієнале.

10 жовтня ми зробили перший прес-реліз про нашу участь у бієнале та про наближення зустрічі у Венеції і розіслали його. 12 жовтня ми отримали відповідь від Неллі Корнієнко, керівника Центру Курбаса та дружини Леся Танюка. А 17 жовтня прийшов факс за підписом Земана про те, що з листа, отриманого з українського парламенту за підписом Леся Танюка, вони зрозуміли: Україну презентуватиме на бієнале проект «Інтервали», куратор Валентин Раєвський. Земан запитував нас у своєму листі, чи знаємо ми про це. Лист датовано 13 жовтня, тобто через три дні після появи нашого прес-релізу. Для нас це був шок. Я зателефонував Танюку, і ми зрештою домовилися. Він сказав, що був не зовсім поінформований, і зазначив, що ми з ним не проконсультувалися. Я не знав, що мусив, виявляється, консультуватися з паном Танюком, і він був не єдиним, із ким я не проконсультувався... Він написав ще один лист, із якого випливає, що він погоджується з призначеннями Міністерства культури.

Що ж сталося у Венеції?

На цій зустрічі був присутній представник посольства п.Пономарьов. І як це було у Венеції — можна прочитати в доповідній записці нашого посла в Італії п.Гудими. Він описує це як скандал. Я ж можу сказати, що це мало трагікомічний вигляд. Були присутні представники 51 країни, від кожної виступало по одному комісару й одному куратору, а від України було 5 чоловік. Коли черга дійшла до нас, я дав коротку інформацію про участь України. Потім головуючий Баратта передав слово наступній країні, але п.Мазаєва перехопила ініціативу, стала говорити щось про американську агресію. А як вона поводилася з паном Пономарьовим — просто жахливо. І після її виступу Пономарьов зробив заяву, яку він і мав зробити, щоб якось пом’якшити ситуацію, — він не знав ні нас, ні наших опонентів, але розумів, що подібні рішення й призначення не входять до компетенції комітету Верховної Ради. Все це було і сумно, і комічно.

Наші опоненти

Їхня поведінка нахабна. Їхні аргументи кумедні. Наприклад, кумедні їхні міркування про те, що я не можу представляти Україну, бо я не український громадянин і насаджую тут якісь страшні, далекі українцям цінності. Смішно й те, що вони вважають себе класиками. Тістолу й Савадову 38—40 років, і вони «класики сучасного українського мистецтва». Якщо так піде, то наступні класики будуть двадцятилітніми. Кожен може вважати себе ким хоче.

Ці люди не знають, що таке хороші манери й виховання. Вони напористі й нахабні. Вони самі мусують конфлікт. Треба називати речі своїми іменами: якщо хтось не вміє поводитись — він погано вихований. І від таких людей можна чекати чого завгодно. Але це не означає, що і я повинен поводитись так само. Це як у дзюдо — треба використовувати негативну енергію, інерцію атаки суперника. Вони своїми діями дискредитують себе самі. Звісно, вони намагатимуться боротися з нами будь-якими засобами. Написали на мене донос у фонд «Відродження», що я не так організував виставку у Франції, витратив якісь гроші невідомо на що...

Як мало бути

Цивілізовано, професійно, відкрито для контакту — і це можливо. Лише в такому випадку ми зможемо бути присутніми на таких форумах. Гадаю, що надалі на такі бієнале повинні проводитись конкурси. Ситуація з цією бієнале просто екстраординарна, бо немає ні часу, ні досвіду. Але вже на таку бієнале потрібно буде створити консультативну раду при міністрі культури, який пропонуватиме позицію комісара. Міністр може погодитися з пропозицією цієї комісії, а може й ні — остаточний вибір все одно має зробити міністр. А вже комісар вибирає куратора. Той же, у свою чергу, чинить так, як йому зручніше: проводить конкурс, вибирає на власний смак тощо. Відповідно до свого професіоналізму і фахової відповідальності. Навіть якщо його вибір когось не влаштовує.

Наступні кроки

Я планую визначитися й повідомити художнику та громадськості про свій вибір десь між 15 і 20 грудня. І готуватимемо проект. Цей проект слід подати в оргкомітет бієнале до 31 березня.

Мені нічого не відомо про можливий конкурс, хоча чутки ходять. Але мені про це не говорив міністр, і комісар теж нічого не знає. Не зовсім розумію, що це має бути за конкурс. Міністр уже прийняв якесь рішення і мусить його дотримуватися. Хоча, звісно, не здивуюся, якщо навіть за тиждень до бієнале щось нам поміняють, — можливо все. Я не проти конкурсу, треба лише зрозуміти, для кого конкурс, яка його мета, хто визначатиме гідного і за якими критеріями. Надія, що конкурс нівелює конфлікт чи ще якісь проблеми, наївна, — цим ми досягнемо лише того, що розкладемо відповідальність на кількох людей. Але відповідальність має бути персональною...