Севастопольський загс. Театр «на місцях» улещує Гоголя і заколисує Чехова

Наша театральна осінь — це кілька фестивалів різноманітного ступеня адекватності. У Києві триває ГогольFEST імені В.Троїцького. Вже стартував фестиваль пам’яті художника Д.Боровського в столичній Російській драмі. На півдні, в Ялті, на місцевому антрепризному рівні бравірують А.Чеховим, хоча з ним, з огляду на програму, у товаришів — креативні проблеми. Відзначилася Південна Пальміра — недавніми «Зустрічами в Одесі». Рівень представленої там продукції і змушує мене зробити ці «зарубки на пам’ять» — на стовбурі південного театрального древа, яке не надто просто спиляти.

Театральна культура у південних регіонах країни «гине» не скрізь. А існує сама по собі. Як і колись. Без батьківської уваги головнокомандувача. Без бурхливої радості місцевих царьків (для них ці театри вічний тягар на шиї). І без тверезого погляду критики (не маю на увазі тих п’яниць, які мандрують по різноманітних отаких оглядах, де їх весело величають — «фуршетологами»).

Окремі спектаклі провінційних театрів зовсім не відвертають провінційністю рішень. Не дратують і постановочним свавіллям.

І іноді саме там (подалі від центру) — не бурчіть мені «не вірю!» — зовсім не відгонить зі сцени нещадністю акторської фальші. Такого, скажімо, у столиці більше. Оскільки тут артисти «жиріють» на серіалах. І, повернувшись до рідних пенатів, непевними язиками ледь-ледь пробалакують обридлі тексти.

Ну та що там — про столицю... На обрії — Одеський російський драматичний, Антон Чехов, «Дядя Ваня», керівник постановки — знаменитий Леонід Хейфець. Прем’єра сезону, відкриття фестивалю.

На підмостках — о, моя радосте, моя прекрасна молодосте — «справжня» копиця сіна, справжні стіни. А ще — самовар, чашки і добротне вікно. Ніякого «постабстракціонізму». Усе як у МХАТі 50-х. Чи як у МХАТі нинішньому — часів Тетяни Василівни. Одна заковика: в одеській трупі немає ні своїх «тетян василівних», ні навіть поганеньких «олегів павловичів». Є артисти сумлінні, старанні. Та якісь мляві. Можливо, котрі до кінця не зрозуміли, з якою такою таємничою метою їх мучили три години «Дядею Ванею», а не, скажімо, «Мадемуазель Нітуш».

Одеський «Дядя» — без виразної режисерської та акторської мотивації. Тобто: «він поставив, тому що…» (потрібне — додумати).

Або: «він грає тут тему…» (потрібне — вичитати в малюнку ролі).

У спокійному, якомусь на диво акуратному одеському «Вані», зовсім не відчувається чиєсь бажання висловлюватися. От бажання прочитати п’єсу Антона Павловича «у ролях» — це висловлено точно.

Та цього недосить. Особливо на початку XXI століття. Коли так «читати» начебто навчилися. А бажаєш у зв’язку з Чеховим не читання, а вичитування — між рядків, між зон його умовчання.

В одеському «Дяді», мабуть, нетиповий лише Ваня (актор Юрій Невгамонний). Це не «фигура страдательная», а швидше меткий провінційний резонер, немов натяк на недорозвиненого Іудушку Головльова. Тип нічим не кращий за відставного професора Серебрякова. А то й гірший. Оскільки «дядя Ваня» явно все життя заздрить «дяді Саші». Проте так уже склалося життя, загнавши одного в сільську безвихідь, а другого — у професорський кабінет. Натяк зрозумілий. Але не розвинений. З цього півтону-обертону могла б розквітнути небанальна (чеховська) концепція. Якби було в конкретного артиста більше характеру, сценічної енергії та спектральних засобів виконавчої виразності. А в «режисерській колегії» (це такий збірний «командир» у місцевому театрі) — більше ризику та постановочної мудрості.

Втім, уже те добре, як помічено вище, що принаймні не фальшивлять, декламуючи «у ролях». І навіть із цього читання виходить на перший план, звісно ж, передбачений драматургом, але зовсім не смислоутворюючий мотив: 27-річна Олена Андріївна, професорська дружина (гарна артистка Тетяна Коновалова) живе зі старим, а єство її жіноче так і пориває «пожити» із кимось молодшим, наприклад, із симпатичним місцевим лікарем Астровим Михайлом Львовичем (здібний артист Сергій Поляков). Не погано ж, правда? По-одеськи.

***

Довгоочікуваний позив «жіночого потягу» — нарешті! — раптом на повну силу прорізався й у нещасному гоголівському «Одруженні», пред’явленому Севастопольським театром імені наркома А.Луначарського.

Чому «нещасного»? А тому що «Одруження» іменинника нашого, Миколи Васильовича, в ювілейний період до непристойності «насилується» пристрасністю сумнівних трактувань. Від «шоу на льоду» (у Пітері, у Валерія Фокіна) до відвертого спектаклю-концерту (у маститого Марка Захарова, у його «Ленкомі»).

До речі, в орбіті Марка Анатолійовича певний час, в епоху бурхливої молодості, перебував нинішній художній керівник севастопольської драми — режисер Володимир Магар. Серйозний такий чоловік, за спиною якого славнозвісне сценічне минуле його батька — у Запоріжжі. І, власне, для України це вже легендарна театральна династія — Магари.

Сам же Володимир Володимирович (знайомі іноді жартують, маючи на увазі В.Путіна) має «під контролем» у Севастополі хорошу театральну будівлю з білого каменю біля самого Чорного моря. І вже сам краєвид із вікна заворожує, навіваючи про «корабли в моей гавани...»

Та головна визначна пам’ятка, яку він теж «контролює» і колекціонує, — трупа. Вважаю, одна з найсильніших труп на українському нестоличному просторі.

Водночас і «орбіта Захарова» часом нагадує про себе в різноманітних севастопольських спектаклях В.Магара (а бачив я їх аж три найменування).

Цим його постановкам відверто властиві... Задана «барвиста» театральність — на межі шоу. Акторська укрупненість — ніколи артист не заб’ється в куток, режисер завжди його підніме. Потішне звучання деяких висмикнутих чи вивернутих навиворіт смислів — колись начебто прихованих у інтерпретованих драматургічних текстах.

…Пам’ятаю, як він поставив «Таланти і шанувальники» О.Островського — у томливій червоно-чорній гамі знаменитого художника Б.Бланка (із ним постійно співробітничає) — посунувши частину дійства в... оркестрову яму. Майже в прорву! На основній сцені — «бенкет» масок, барв і трафаретних псевдосмислів. А в театральному «потойбіччі», у цьому яру, дзвенів битий хмільними артистами посуд і проявлялися вже справжні театральні «корчі» людей, отруєних сценою, обдурених нею... Так, несподівано — і, до речі, концептуально.

У гоголівському «Одруженні» помітна настирливість режисера Магара «розв’язати руки» (на основі п’єси) — самому ж собі. Не спотикаючись об давні шрифти Ефроса чи наносну «дияволіаду» у цьому самому тексті.

Розв’язані ці руки не вмирають від нудьги і творять, що хочуть. Майже атракціон. Спецзавіса (у стилі стародавньої
циркової афіші) — наочне підтвердження цього.

Та оскільки самого «цирку» постановникові недостатньо, він прагне зросити знамениту п’єсу про наречених і наречену додатковими сюжетними водоспадами. Несподівано — на весь зріст сценкоробки — постає маніячна примара гоголівської шинелі.

Потім — дворівневий «дім-дурдім» Агафії Тихонівни, який плавно трансформується в жіночу лазню — із цнотливо-хтивих чоловічих сновидінь.

Дійство впевнено аранжоване чарівно-вульгарним зведеним міським романсом. Співаємо з надривом! «У церкви стояла карета...», «Я ехала домой...»

Режисер зумисне йде на «зниження» звичного тону, а також гоголівського хрестоматійного і загального змісту. Наречена в нього — відверто нещасна і ніким не зігріта бідолашна молодуха, яка крадькома пропускає один-два стопарики. Наречені — збіговисько побитих міллю клоунів (цирк же!), які згадали лише при зустрічі з Агафією про «чоловічу гідність», що, здавалося, давно заснула, а отут, бач, вона й заворушилася.

Жирним курсивом постановник виділяє в текстах героїв — «дурак» та «невеста дура, что ли?»

Тому що його «Одруження» (врешті, це теж за Гоголем) про російських дурнів на одному бездоріжжі. А коли є якась стежка, то веде зазвичай у нікуди. У кращому разі — у дівоче ліжко Агафії (акторка Тетяна Бурнакіна). Куди й був своєчасно транспортований (у фіналі) наш герой Подкольосін, котрий уже було приготувався до легендарного стрибка у вікно.

Актори в цьому спектаклі грають добре. Дехто дуже добре. Видно, що режисер керує законами бездротової передачі акторської енергії. Це стосується насамперед заводного Сергія Санаєва (Кочкарьов майже стрижень історії) і Андрія Бронникова (такий собі Іванушка-дурень-Подкольосін). А ще — Валерій Таганов, Анатолій Бобер, Віталій Полусмак...

От спеціально їх усіх називаю поіменно-пофамільно. Щоб якийсь ледар-кінопродюсер приїхав із Києва до Севастополя та переконався: а тут артисти кращі, ніж деякі столичні нездари, які вже остобісіли своїми серіалами.

…І все-таки не маю наміру завершувати нотатки тріумфальними нотами, не збираюся лукавити.

Очевидно й інше.

Режисерському почерку цього севастопольського керівника надокучливо притаманна одна, але дуже принципова професійна вада. Річ, зрозуміло, не в «ракурсі» його погляду на ті або інші тексти, підтексти. Заради Бога, сьогодні кожен їх міряє на свій копил. Окрема проблема — «архітектура» його постановок.

Його спектаклі внутрішньо насичені, емоційні, досить винахідливі, але… зовнішньо непропорційні. Це наче будинок, зведений надто вже надмірним у своїх фантазіях архітектором. Здавалося б, заявлені ним теми, образи раптом... розчиняються... Раптом зникають (як та сама шинель). Або — «недоженяться», «недозустрінуться», залишаючи глядача-критика розгубленими: «Адже добре почав, а далі чому думку свою не розвинув?»

Через «хаос» інженерної думки, через архітектурні «надмірності» цей будинок-спектакль — і непропорційний, отже — неміцний. Гармонія не вивірена геометрією, а «концептуальність» поступається... «випадку».

Випадок, звичайно, не трагічний, щось і в цій методиці можна змінити, підправити або підглянути, скажімо, у М.Захарова (у його конструкторському бюро). Головне, що сам пацієнт (власне, цей театр) — живий. А решта... та вже якось втулимо в концепцію.