Сестри, сестри, горе вам (Чехов у провінції)

Час від часу на умовній карті цієї сторінки хочеться перейти «кордон». І вирватися за усталені кордони культурної столиці. Туди, де на «каменях» ростуть дерева, а повітря затхле та густе. У провінцію. В її палкі обійми. На пошуки неочікуваних сценічних радощів. Про «Грозу» на початку травня в Макіївці, гадаю, читали? Тепер - Одеською трасою - на Київщину, до Білої Церкви. Коли випадково дізнаєшся, що в місцевому драмтеатрі імені П.Саксаганського, «на збитки» касовому узурпатору Рею Куні, сьогодні (!)… ставлять... А.Чехова... «Три сестри»... Природно, «Москва, Москва» нехай ще трішки зачекає.

Щоб довго не танцювати «калинку-малинку» довкола постановки в провінції, відповідаю відразу. Це абсолютно нескандальний, неавангардний і «непросунутий» спектакль. І саме в цьому низка його чудових переваг.

...Тепер на секунду відчуйте весь трепет передчуття. Чехов - у виконанні невідомих провінційних акторів. Постановка - із чесно дотриманими ремарками. З необрізаним і неперемонтованим текстом шедевра. З усіма вцілілими за час піврічних репетицій персонажами (навіть Марк Захаров скоротив Єпіходова у «Вишневому саду», а тут усі живі-здорові, включаючи сторожа Ферапонта й няньку Анфісу).

І ще, дуже важливо. На сцені - не примітивний бордель (що цілком можливо у світлі сучасних трактувань), а гарні білі ставні в домівці трьох сестер Прозорових і брата їхнього Андрія. І сценічні костюми немов у «тій епосі» (1900-й, рік створення п’єси).

Я можу таке пропустити? Не можу. Навіть якщо голова по вінця утрамбована актуальними концептами від Тумінаса-Някрешюса-Карбаускіса, головних чехознавців у пострадянському театрі.

Спектакль розпочинається з дзвінкого дитячого сміху. Нетривале затемнення, якась напружена тиша. І раптом - хтось заходиться сміхом «за кадром». Вони ще діти. Лисички-сестрички. «Ати-бати йшли солдати!» Нічогісінько не відають про своє майбутнє. Тому веселі, безтурботні, щасливі. До фінального Ольжиного - «если бы знать» - ще ого-го, років із двадцять, не менше. Тому поки що смійтеся, наївні.

Представлений перший чеховський акт очікувано переносить на іменини Ірини, які збіглися з річницею смерті батька-генерала. На видноті - його фото. Тільки великий святковий стіл чомусь порожній. Як порожньо й у душах сестер, що давно подорослішали. Провінція та її відповідний побут ніби «з’їли» щось у цих жінках, розмили зсередини золотий пісок їхніх душ. Невловимо уподібнили до інших мешканців губернського містечка (далеко звідси до залізниці).

Провінція - отже, асиміляція. Не хочеш бути «як усі» - саме життя змусить. Вони розумні, вони все усвідомлюють та все ж трохи опираються…

В Ольги (Світлана Лановенко) манери резонерські та провінційні. Розмовляє демонстративно голосно, жести різкі, грубуваті. Як у сільської вчительки. А, може, за зовнішньою бравадою - жіноча самотність і невтамоване материнство? Якби знати.

Маша (Ольга Калиниченко) - несподівана цілком. Помітно потайна, навіть озлоблена. І викорінила в собі щемливу «лірику», традиційно властиву ключовому чеховському образу (нагадаю, на великій землі цю роль колись грали такі великі, як Кніппер, Тарасова, Дороніна). А наша Маша з малої землі щодня - по-жіночому - нещасна, це помітно. Ледь сутулиться, начебто ховає очі. «Невдале життя» - звучить у неї зло, напружено. І винний у цьому не тільки чоловік Кулігін, учитель гімназії (Віктор Надемянов), а цілий світ, на який вона приховала образу.

Та коли в дім Прозорових званим гостем приходить підполковник Вершинін, Маша помітно оживає. У ній, судячи зі спектаклю, прокидається не те щоб глибинно-«філософський» потяг до неждано зустрітої «половинки»… А просто томління її плоті на якийсь час задовольняється солодкою втіхою.

Гарний підполковник! Актор Всеволод Шекіта грає батарейного командира як бравого гусара. Без будь-яких претензій на вічне кохання. Без зобов’язань щастя до гробу. Ставний красень, здається, не найкращий у цьому місті чоловік і батько. Про таких кажуть - пограється та й кине. Завжди точна в цьому сенсі кульмінаційна сцена прощання Маші з Вершиніним. Вона тягнеться до нього в зрозумілій екзальтації - адже більше не побачаться. Він недбало «струшує» її, як попіл із сигари. Мовляв, чого, дурна, плачеш - інші будуть. І в цьому його жесті, до речі, теж правда. Життєва, чеховська. Повсякденна.

Молодша з сестер, Ірина (Ірина Бондар) - найбільш близький до колишніх «канонів» акторський підхід. Трепетна, емоційна. Хочеться кохання, але немає внутрішніх ресурсів для взаємності... Не ті! Про яких у книжках. Або в дівочих мріях.

Найбільш відповідна зі всіх можливих кандидатур - поручик, барон Тузенбах (Максим Цедзинський). Такий самий мрійник. І, здавалося б, скільки там - простягни руку, переступи через «нелюбов». Вирвись із замкненого кола... Як ось тобі - постріл гада Солоного (Сергій Скляренко). Смерть барона. Кінець «роману». І знову душа її замкнена, як дорогий рояль, а ключ - загублено.

От, до речі, якби не цей провінційний спектакль, ніколи більше й не глянув би на Тузенбаха (часто в спектаклях «неголовного») незамиленим поглядом. Барон тут - романтичний хлопчик, який ніколи не стане зрілим чоловіком. Хоч як дивно, але в нім більшою мірою, ніж у решті, розлита «туга за кращим життям»: у кожному його погляді й навіть у кожному «недотику» до Ірини. Цей загадковий квіт, що росте посеред якогось гарнізону, звісно ж, має бути зламаний, вирваний, засушений. Вбитий! Бо ж навіщо їм «інші» у затхлому світі провінційного міщанства?.. Ватажок якого - лиха та лукава Наташа (Ганна Кузьмінова) - уже
«позначила» свою територію й освоює нові землі, як цілинник-першопрохідник.

А ось Тузенбах та Ірина в цьому спектаклі - рідкісний випадок посеред дедалі більшої вульгарності, - коли дві людини немов створені одна для одної... Обоє –романтики, скиглії, світлі ніжні душі... І що? Нелюбов, недоля. Ніхто нікуди не їде. В Москву-в Москву «отсЄда», з провінційного тупика, поїзди не ходять…

Здається, саме думка про провінцію найбільше й турбує постановника. Досі не відомого мені режисера В’ячеслава Стасенка. У його спектаклі, зрозуміло, є до чого прискіпатися. І є за що покартати (прикро, що деякі ним засвічені підтеми відразу згасають і не розвиваються; шкода, що фінал не вирішений сильніше; смішно, коли деякі артисти картинно клеять дурнуваті вуса...). Тільки про ці претензії - «пошепки». Краще скажемо «голосніше» про те, що спектакль чіпко тримає увагу (із залу не пішла жодна людина). Сценічний текст - виразний, щемливий (мужньо уникали награності). Лінія практично кожного персонажа видима, зрозуміла, очевидна. І сам спектакль - про потуги кохання, про милих нещасних людей, про внутрішній розпад інтелігентної сім’ї. Згідно з п’єсою.

Проте головним чином, повторюся, постановка про молох провінції. Про «те», що щоденно з’їдає й ніколи не давиться. Знаменитий надривний чеховський текст із вуст Андрія Прозорова (Олексій Головач) про це місто, про його звички та мешканців - можна було б написати на завісі як епіграф (як великий Товстоногов процитував якось на своїй завісі О.Пушкіна, коли ставив О.Грибоєдова). Але хто подібне сьогодні дозволить?

Тим часом і режисер, і художник (одесит Станіслав Зайцев) немов хочуть у своїх «Сестрах» зупинити чеховський час. У спектаклі - «зовні» - майже нічого не змінюється. Ні в різних за емоційними відтінками чеховських актах (той-таки Товстоногов колись розбивав різні акти за «температурним» принципом: тепло, зимно, задушливо, скляно). Ні в загальному інтер’єрі (з білими ставнями). Ні в характерах.

Час справді зупинився. Яким ти був - таким залишився. Чудесна властивість провінціала.

Не вистачає на сцені тільки годинника зі стрілками, які застигли на одному рубежі циферблата.

На довершення - «фотошпалери» задника сцени. На панорамних фото, якщо я вгадав, не район Пермі (на що в листах натякав Чехов), а краєвид Білої Церкви в районі знаменитого парку Олександрія... (А до залізниці скільки кілометрів?)

Називаючи театр чи конкретних артистів «провінційними», - найменше хотів би зачепити їхнє самолюбство (якщо скривдив, вибачте). Але, по-перше, з провінції й виросла вся театральна столиця. І, по-друге, часто тільки в провінції, коли грають «про провінцію», і виникає настільки бажаний «ефект органічної присутності»… Точнісінько, як коли діти грають Тома Сойера, в’язні ГУЛАГу - героїв Солженіцина, а мешканці Замоскворіччя - купців Островського.

У такому природному випадку сам Чехов - іноді - звучить гостріше. Нехай без товщі шуканих підтекстів. Але й без фальшивої столичної «національної» пихатості. Коли технологічна та фінансова укомплектованість часом не можуть приховати смислового убозтва деяких київських постановок.

А Чехов, зіграний у провінції щиро, щемливо, простодушно (разом із усіма ремарками), - хіба це не сенсація в сучасному «механічному» театрі?

Спасибі ж вам, мої дорогі сестри та брати, за несподіваний вечір. За камінь на серці та сіль в очах. Минуть роки. А може, тільки місяці. Ваші «Сестри» постаріють. Їх відправлять «у запас». І з часом на будь-якому виїзному дитячому ранку або на вкрай примітивній комедії становищ (для провінційних недоростків) - ви неодмінно згадаєте їх… Як головну нагороду у своїй важкій провінційній акторській долі. Згадаєте, потім запитаєте: «…Чи довідаємося - навіщо живемо, навіщо граємо?» Відповім. Краще не знати.