СЕРЖ ЛИФАР: НАПЕРЕДОДНІ СТОЛІТТЯ

Нинішнього року виповнюється 10 років єдиному у світі форуму, що має ім’я видатного діяча світового балету, талановитого танцівника і балетмейстера, театрального і громадського діяча та педагога, киянина Сергія Михайловича Лифаря (1905—1986), століття з дня народження якого світова громадськість відзначатиме наступного року.

Cокровенна мрія великого мандрівника збулася лише 1994 року — він повернувся додому. Вже як символ. Іноді здається, що Лифар живий і продовжує творити: відкриває нові імена, дає путівку в життя, надихає на подвиги і звершення, ніби підживлюючи всіх нас своєю енергією. Після участі в конкурсі його імені «засвітилася» молода талановита поросль. Величезною мірою саме завдяки конкурсу ім. С.Лифаря десятки наших перспективних танцівників, яких ми пам’ятаємо й любимо, стали надбанням інших країн, збагативши закордонні трупи припливом яскравих балетних сил. Україна, як завжди, щедра на таланти, але чомусь виступає переважно в ролі донора...

Міжнародний конкурс артистів балету — завжди неординарна подія, чудовий подарунок глядачам, чудесне свято. Однак для організаторів, учасників і їхніх наставників, членів журі, обслуговуючого персоналу театру, на сцені якого проходить захід такого рангу, — це ще й напружена і відповідальна робота. Зараз, коли конкурсний марафон пройдено до кінця, можна підбити підсумки. То що ж набув і що втратив наш конкурс за 10 років свого існування?

Організація культурного заходу такого масштабу багато до чого зобов’язує. Патронат конкурсу ім. Сержа Лифаря цього року більш ніж представницький: Президент України, Міністерство культури, мер Києва, міська адміністрація, Головне управління культури, Українська академія танцю ім. С.Лифаря, державне підприємство «Україна мистецька», Національна опера і цілий ряд генеральних спонсорів і партнерів — усього більш як 20 відповідальних посадових осіб, професорів, академіків... Здавалося, що за час існування конкурсу організатори мусили набути досвіду у вирішенні безлічі організаційних, технічних, фінансових і творчих проблем. Число «няньок», які обслуговують й опікуються конкурсом, зростає в геометричній прогресії, а саме «дітище», слід визнати, від цього не виграє, навпаки — дрібніє і звужується до бліцтурніру, а незабаром узагалі може перетворитися на серію гала-концертів, що набили оскомину.

Для будь-якого серйозного форуму важливим є його інтелектуальне наповнення: «круглі столи», творчі зустрічі, ексклюзивні майстер-класи, семінари, конференції. Такий сценарій успішно здійснюється у світовій практиці. Однак нічого подібного на нинішньому конкурсі (як, утім, і на попередніх) не було. Їй-богу, організаторам варто було б запозичити майстерність пропагування культури і мистецтва у самого Лифаря — неперевершеного просвітника, блискучого оратора і лектора.

Журі — мозок конкурсу. Традиційно його очолив видатний хореограф сучасності, президент Міжнародної спілки діячів хореографії, народний артист СРСР Юрій Григорович. За суддівським столом опинилася одна дама — Мічіко Терада, директор Terada Balet Art School у Кіото (Японія) — у джентльменському оточенні: Жільбера Майєра і Олів’є Пате — професорів Паризької консерваторії, у минулому зірок «Гранд-опера» і учнів Сержа Лифаря; Вадима Писарєва — прем’єра і директора Донецького театру опери та балету; Олександра Прокоф’єва — відомого педагога, заслуженого діяча мистецтв Росії, нині професора Баварської академії балету; Івана Путрова — прем’єра балету Королівського театру «Ковент-гарден» у Лондоні; Алекса Урсуляка — директора Швейцарської академії балету, професора (Канада); Дюла Харангозо — художнього керівника Національної опери Угорщини; Ондре Шота — художнього керівника Національного балету Словаччини; Сергія Усанова — директора міжнародного конкурсу ім. П.І.Чайковського; Віктора Яременка — прем’єра і художнього керівника балету Національної опери України. Журі працювало дружно й швидко, і всі члени його протрималися до кінця (у минулі роки хтось обов’язково залишав конкурс до фіналу).

Почесні гості конкурсу — його окраса. Нинішнього року Київ відвідали Констанс Вернон — прима-балерина, директор Баварської академії в Мюнхені і Валерія Уральська — балетний критик, головний редактор журналу «Балет». Промайнув у кулуарах знаменитий Віталій Вульф, автор і ведучий популярної московської телепередачі «Срібна куля», котрий побажав, вочевидь, залишитися інкогніто (його ніхто не представляв). Присутність настільки серйозних особистостей «великого балету» мала додати події значимості.

Географія конкурсу, на жаль, не розширилася. Список країн-учасниць, на жаль, дедалі зменшується. Організатори ж знову і знову обіцяють нам широке міжнародне представництво, запевняючи, що це один із найпрестижніших конкурсів світу. То чому ж тоді члени журі ремствували, що багато артистів не змогли приїхати через те, що запізно отримали інформацію про конкурс? Цього разу номінально були представлені 9 країн, а реально брали участь ще менше: Німеччина (1), Вірменія (1), Італія (2), Казахстан (20), група японців і корейців із близького зарубіжжя (Росія, Україна) і одна американка з Донецька. Україну представляли 70 чоловік. У номінації «хореограф» було 15 заявок. Усього в конкурсі брали участь 105 чоловік, із них 3% — із далекого зарубіжжя, 20% — із близького і 77% — представники України. Чи потрібні коментарі?..

Однак попри все, конкурс відбувся. Лауреати працювали, як зауважив Юрій Григорович, «на всю котушку». Ось як розподілило премії високе журі.

Гран-прі — позолочену статуетку «Ікар» (скульптор А.Валієв) і 5 тис. доларів вручили Ярославу Саленку (Україна).

У молодшій віковій групі золото дали Ользі Голиці та Денису Черевичку (обоє — Україна). Другу премію і срібну медаль поділили Анастасія Шептіфрац і Кім Джі А (Корея), а у юнаків друге місце посів Олександр Кищенко. Третя премія дісталася Лілії Орєховій, а серед юнаків її розділили Максим Ковтун (обоє — Україна) і Асет Мурзакулов (Казахстан). Дипломами були відзначені Анастасія Аніскович, Катерина Кальченко (обидві — Україна), Охорі Саяка (Японія) і Петра Конті (Італія).

«Дорослі» артисти нагороджені таким чином: золота медаль у жінок дісталася Олесі Макаренко, другу премію розділили Наталія Мацак і Катерина Козаченко, а третю — Ірина Борисова-Черненко і Катерина Алаєва (всі — Україна). У чоловіків першу премію і золоту медаль вручили Жерліну Ндуді, другу премію здобув Євген Лагунов (обидва — Україна), третю же розділили Костянтин Пожарницький (усі — Україна) і Аветік Карапетян (Вірменія). Дипломами відзначили у жінок Сіраїсі Аюмі (Японія) і Кім Сол Фі (Корея), а у чоловіків — Костянтина Вінового і В’ячеслава Бучковського (обидва — Україна).

Головною подією конкурсу стала беззастережна перемога донецької балетної чоловічої школи. «Рука» Вадима Писарєва — видатного українського танцівника і, як виявилося, педагога від Бога — із перших секунд появи на сцені виділяла притаманною йому манерою танцю його учнів — емоційних і технічних унікальних виконавців. Хлопці виступили блискуче, зібравши майже всі перші нагороди в номінації «чоловічий сольний танець». Зал шаленів, коли танцювали донеччани! Варіації з «Дон-Кіхота», «Баядерки», «Корсара», «Лебединого озера» у виконанні Ярослава Саленка, Євгена Лагунова і Жерліна Ндуді виблискували новизною і змусили всіх згадати, що це — шедеври класичної хореографії. Ярослав Саленко вразив усіх своїми перевтіленнями у веселому балетному шаржі «Режисер» у постановці С.Бондура на музику А.П’яццолли. Жерлін Ндуді хвацько викреслював точними стопами, немов циркулем, хитромудру в’язь танцю. Вродливий, мов Аполлон, чуттєвий і пластичний Євген Лагунов ширяв казковим «Блакитним птахом». Шляхетною манерою і музикальністю вирізнялися і юні кияни Олександр Кищенко і Максим Ковтун — обидва вихованці КДХУ, клас педагога В.Парсегова. Яскравим і натхненним був танець Костянтина Пожарницького, артиста балету Національної опери України (педагоги В.Денисенко й А.Козлов). Як бачите, чоловіча група номінантів з України явно лідирувала на конкурсних переглядах і приємно здивувала елегантністю виконання, живим артистизмом, хорошою виучкою і гарною формою.

Хоча жінок на конкурсі було вдвічі більше, аніж чоловіків, рівень їхніх виступів виявився значно скромнішим. Охорі Саяка (Японія) і Кім Джі А (Корея), котрі навчаються відповідно в МАХУ і КДХУ, демонстрували чудеса техніки. Шкода, що через травму «зійшла з дистанції» і не встигла показати себе здібна і чарівна киянка Катерина Ханюкова. Приємне враження справила Ольга Голиця (КДХУ, клас педагогів Г.Панкової і М.Добрякової). Ідеальна форма і шляхетне виконання юною балериною відомих варіацій із класичної спадщини викликали в пам’яті образи етуалів минулого. Хто знає, може, саме Ользі судилося стати «зіркою чарівного щастя» українського балету?

Про успіхи «дорослих» номінантів скажу коротко: одкровень не було! Просто хорошими даними сьогодні нікого не здивуєш. Щоб стати справжньою балериною, недостатньо володіти технікою і бути красивою на сцені. Одухотвореність образа, бездоганність стилю, унікальність почерку — це дано не кожному. Жіночий класичний танець нині переживає кризу. В наявності дефіцит педагогів, втрачається школа.

Тепер про хореографів. З 15 заявлених учасників у фінал вийшли дев’ять. Кожен представляв на суд журі два твори. Дипломів у результаті удостоїлися Людмила Васильєва, Андрій Пір, Тетяна Островерх (усі — Україна), Мартіна Лучак (Німеччина). Зал гаряче аплодував помітним і характерним мініатюрам на музику А.П’яццолли, котрі написав досвідчений Сергій Бондур, привернув увагу фаховий почерк молодого хореографа Максима Скляра (обидва — Україна). Вони розділили другу премію. Бронзовою медаллю нагородили Ріккі Бонавіту (Італія) за своєрідні опуси для «розмовляючих» рук. Першу ж премію, на жаль, так і не було присуджено. «Час складний. Немає нового слова. Знахідок немає, йде пошук», — журився Ю.Григорович після конкурсу.

Підбиваючи підсумки роздачі премій, зазначимо, що, за словами начальника Головного управління культури О.Биструшкіна, призовий фонд, виділений бюджетом міста, склав 750 тис. грн. Третину цієї суми видано номінантам. Кому дісталася решта, на прес-конференції не говорилося. Також не оприлюднювалися загальні витрати на організацію конкурсу. Слід зауважити, що організатори часто скаржилися на відсутність коштів. Але якщо влаштовувати конкурси раз на квартал, то грошей буде ще менше. Недарма великі міжнародні форуми такого рівня проводяться раз у чотири роки. Може, конкурс, приурочений до 100-річчя С.Лифаря, логічніше було б проводити 2005 року? Встигли б краще підготуватися…

P.S. Акредитувавши пресу, оргкомітет відразу забув про неї. Не було ні прес-центру (як, утім, і раніше), ні буклетів, ні списків учасників, ні конкурсних програм. Умов для нормальної роботи представників ЗМІ не створили, навпаки, їх ганяли з поверху на поверх, із місця на місце. Ні про яке співробітництво, взаємодію й мови не було. Відчуття того, що журналісти і критики — непрошені й незвані гості, не полишало нас до кінця конкурсу. На кожен тур (а вхід був безкоштовний!) доводилося прориватися крізь ряди розлючених адміністраторів, хоча глядацька зала найчастіше залишалася напівпорожньою, а навколо театру стояв величезний натовп бажаючих потрапити всередину. На цьому тлі найуспішнішими з усіх проведених у Києві конкурсів балету тепер здавалися I і II конкурси ім. С.Лифаря (1994 і 1996 р.). А ми ще були тоді чимось незадоволені!

Будь-які громадські заходи існують для людей, а не люди — для заходів. Це аксіома. Для кого ж створено конкурс ім. С.Лифаря? І що він покликаний дати? Ну, якщо не глядачам (про них тут думали найменше), то хоча б журі, організаторам, нарешті учасникам? Частково на це запитання дав відповідь Ю.Григорович: «Це дорога на Захід».

Однак погодьтеся: прикро і несправедливо, коли подібний конкурс зводять до рівня ДСК — для службового користування.