Сергій Кримський: від нашого міленіуму вашому

Неспокійний час, збурене суспільство, сум’яття душі, вичерпання ресурсів, отруєна природа, руйнівний хід історії, розчарований (?) Творець... Впізнали? Це про нас. І в глобальному, і в національному вимірах. Як завжди, у такі періоди найрозумніші мовчати не можуть і не хочуть. Вони поспішають із проектами виходу з кризи. Причому чомусь саме в нашому суспільстві особливо багато докторів наук (технічних, математичних, медичних і т.п.), які захотіли стати лікарями епохи. Або взагалі запропонувати щось оздоровлююче, так би мовити, від нашого міленіуму вашому. Технарі кличуть кріпити каркаси, медики наполягають на промиваннях. Тим часом кожен, хто виходить за межі власної компетенції, — не більше ніж амбіційний дилетант. Тоді запитайте, а де ж шукати фахівців із ЦЬОГО? Відповім суб’єктивно і за алфавітом, а не за ієрархією: мистецтво, релігія, філософія. Саме тут, гадаю, за чином вищої антропології, спеціально займаються умовами людського існування, у тому числі фізикою і метафізикою нашого буття. Як новий завіт від професіоналізму й сприймається монографія, що недавно побачила світ, доктора філософії, чудового вітчизняного мислителя Сергія Борисовича Кримського — «Философия как путь человечности и надежды» (Київ, «Курс», 2000).

«Коридор голосів»

«Філософія — не лицедійство, придатне для показу натовпові; філософом треба бути не на словах, а на ділі. Вона — не для того, щоб приємно провести день і не нудьгуючи вбити час, ні, вона виковує і загартовує душу, підпорядковує життя порядку, керує вчинками, вказує, що слід робити й від чого утриматися, сидить за кермом і скеровує серед безодень шляху гнаних хвилями. Без неї немає в житті безстрашності і впевненості: адже щогодини трапляється так багато, що нам потрібна порада, по яку можна звернутися лише до неї». Так вважав Сенека, римський філософ, що його одного разу назвали «дядьком християнства» за схожість ідей із проповіддю його іудейського сучасника, Ісуса. Сенека був наставником або порадником трьох імператорів (Калігули, Клавдія і Нерона), на справах чиїх, проте, погляди філософа ой як мало позначилися. Воістину кесарю кесареве, і не більше. Причому одвічна драма полягає в тому, що влада, яка має засоби для реального перетворення суспільства, найчастіше залишається неначе глухою до порад любомудрів, які знають, ЯК. Звичайно вона їх слухає і їсть — воістину жахливі наслідки протилежного: якщо влада раптом вирішить педантично виконати якийсь філософський проект «тисячолітнього царства» добра і справедливості. Отут уже точно гулагів та освєнцімів не уникнути. Повстанням проти позитивного модерністського доктринерства й стала в щойно минулому столітті постмодерністська альтернатива з її іронічною грою уламками культур. Однак і ця опозиція вже зів’яла. Мабуть, «обоє рябоє».

Феноменальний третій шлях, на мій погляд, пропонує Сергій Кримський у своїй новій роботі. Акумулюючи неозорі інформаційні запаси з найрізноманітніших галузей знань, учений ніби всерйоз конструює авторський «новий завіт» з індивідуально трактованих концептів особистості, долі, духовності, культури, пізнання, Абсолюту і т.п. Як і слід, описує есхатологічні погрози і пропонує шлях порятунку в «метаісторичній» перспективі. Проте зумисна, гадаю, мозаїчність, амбівалентність і різна природа мотивацій філософа не так, висловлюючись його мовою, становлять «базис безсумнівності» його теорії, як вводять до «коридору голосів», що завзято сперечаються на запропоновані теми і провокують персональне самовизначення читача. Піддамся цій провокації, однак з усього розмаїтого хору «голосів» відберу лише двох основних опонентів — Ентузіаста і Скептика. Втім, окремим тіням, що блукають у свідомості, теж будуть дозволені з нагоди одна-дві репліки.

Зібратися з духом

Ентузіаст: «Нарешті забазіканій у нинішній вульгарній пострадянській риториці категорії духовності в книжці Сергія Кримського повертаються позитивні, цілком чіткі обриси. Тільки за це автору слід уже за життя поставити пам’ятник. Де-небудь між справжнім Софійським собором і Михайлівським новоділом. Рятівна місія означеного поняття не підлягає сумніву, оскільки, як справедливо вважає філософ, «проблематика духовності асоціює... не так таємницю питань, як таємницю відповіді, саму можливість розв’язання граничних загадок людської екзистенції… «Запитаєте, а від чого, власне, рятуватися? Відповідь загальновідома й полягає в парадоксальності «прогресу» цивілізації: чим очевидніша її велич, тим більша загроза самому факту її існування»...

Скептик: «Воно то так, але спустімося на грішну українську землю. Отут через пень-колоду структурує елементарний ринок, а філософ тлумачить про компенсаторну роль духовності в зв’язку з глобалізацією ринкових відносин, «претензіями матеріального інтересу, стихії наживи і користолюбного підприємництва». Отут проблема — хліб, тепло і світло в будинку, а духовидець, скажімо, знову й знову атакує секс як такий, ніби для нашого сучасника страшнішого звіра немає. Чи не надто забрався він мрією сміливою в емпіреї — до повного розриву зі скромною отчою реальністю?»

Ентузіаст: «Анітрохи. По-перше, піклуватися про духовні цінності слід тоді, коли ще не пізно, з позиції спадкоємця, який ще не протринькав їх. Тобто завжди. А насамперед — у періоди активізації «бестіальних», як сказав М.Бердяєв, сил, що пожирають самість людини, її Я, тобто її дух. Хіба не за це боролася колись чисельна армія порятунку людських душ від мамони капіталізму — від Бальзака і Золя до Драйзера і Фітцджеральда? Хтось же мусить і тепер зберігати здатність відрізняти добро у вигляді власності від добра як моральної цінності. М’яко кажучи, різні це речі, і тільки одухотвореній істоті доступне володіння другою. Тим часом на базі новітніх технологій «добро» першого роду спричинило небачені колись за тотальністю гедоністичні наслідки: практично будь-яке бажання має шанс цілковитого задоволення по всій лінії перцептивно-ментальної власності індивіда. У сучасної людини не залишилося практично нічого, чому за певних умов не можна було б зробити «дуже приємно». Що поганого в такому «хорошому»? Самовтрата. Індустрія задоволень діє як протяг. Так в Еросі вивітрюється Дух, а тактильний і репродуктивний залишок для людства надто не специфічний. Гадаю, С.Кримський дуже доречно, хоча й далеко не перший, став боронити духовну природу кохання від духу зооферми. І по-друге, філософ прямо звертається до читача-сучасника зовсім не з нотацією, а з буквально конструктивною установкою: «Духовність завжди виступала як принцип самобудови людини… як заклик до здійснення того, що не здійснюється природним шляхом. Духовність — це спроможність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі, спроможність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини...» Хто має вуха, нехай чує.

Проте тут у просторі виткався такий собі Серен К’єркегор і зазначив: «Будучи визначена бездуховно, людина стала машиною, що розмовляє, і тому бездуховність цілком може говорити те ж саме, що промовив істинний дух. Сама доля ставить перед нами вимогу бути духовними. А духовність саме й полягає в тому, щоб піклуватися про неї». Сказав і зник, а автор цих рядків подумав: чи не тому і «маємо, що маємо», що машини функціонерів, які розмовляють, орієнтували націю на різні упаковки духу — зовнішні ритуали й показушні демонстрації всяких «відроджень», — тоді як вектор «занепокоєння» мав би бути на всі 180° протилежним — до душі. Ледь не в гордій самотності його відновлює для співвітчизників у своїй книжці філософ Кримський. Але ж нинішній божественний Іменинник свого часу вказав саме туди: «...Не прийде Царство Боже примітним чином; і не скажуть: «ось, воно тут», або: «ось, там». Тому що ось, Царство Боже всередині вас».

Філософ і бог

Вільям Блейк (випереджаючи всіх): «Хто шукає абсолют, той шукає Бога». Ентузіаст: «А саме. Ще зовсім недавно можна було бачити досить ганебні розумові віражі радянського «діамату», що визнає нескінченність і пізнавальну невичерпність світу, але вперто ухиляється від упізнання в тому ознак Світового Розуму. Відтак безмежність універсуму була в уяві марксиста певним чином гносеологічною подобою комунізму, перекинутого у Всесвіт: таким собі складом споживчих цінностей, що ніколи не вичерпується, звідки нескінченно можна черпати «за потребою», назад віддаючи «за можливостями». С.Кримський же постулює діалогічні стосунки між Космосом-безоднею, де перебуває Абсолют, і Ціннісно-смисловим Універсумом (ЦСУ), що становить «смугу осілості» людського духу. ЦСУ, на переконання філософа, постійно реалізує «ноосферну відповідь на космічний запит розуму». Понад те, вчений і прямо вводить до своєї авторської версії світобудови як категорію, дійову особу і чинника самого Господа. «Ідеї Бога», почерпнуті з християнських та інших сакральних текстів, фігурують в аргументації Кримського поруч з ідеями цілком земних мислителів. Щоправда, божественне в автора книги чітко нерелігійне: то це — «світова гармонія» за Эйнштейном, то — сама людина як утілення «запитів космічного порядку» і «поклику світового цілого». В особливому розділі автор розглядає «принцип ікони» як формулу комунікації з Абсолютом. Мається на увазі символічне СПІЛКУВАННЯ окремої «внутрішньої людини» із її Абсолютним Партнером, «чистим сенсом іншого світу», через прояв людської волі до ідеалу. Приблизно так, як через конкретно видиме на справжній іконі віруючий сприймає трансцендентне послання Бога. І відповідає йому через той самий канал. Проте своєрідна теологія філософа далека від релігії в церковному сенсі. Він вважає, достатньо бути людиною духовною, яка сама є «ікона Бога», щоб володіти множинністю сакральних кодів і можливістю контакту з недосяжним Першооригіналом духу. Бог філософа має у своєму розпорядженні людину не менше, ніж, навпаки, Бога має у своєму розпорядженні людина». У підсумку, за Кримським, Бог ближчий до людини й інтимніший феномен, ніж те, про що голосно віщають з амвонів.

Скептик: У тому-то й річ, що дистанція — найбільш необхідніший аксесуар священного, якщо воно всерйоз вважається таким. Отже, Бог для філософа — не більше ніж метафора абсолютного, іномовлення його власного пізнавального ідеалу, субститут обожненої в науковій гордині професії. Не випадково і книжку свою («Философия как путь...») учений назвав і побудував на алюзіях із Нового Завіту. У тому відчувається відтінок конкуренції, адже саме Ісус колись сказав: «Я єсмь двері: хто ввійде Мною, той спасеться...» Тим часом кожне посилання зобов’язує перед першоджерелом. Канонічний текст Євангелія, який часто цитує С.Кримський, поза суто релігійним до нього ставленням утрачає свою змістовну автентичність саме «за лінією» ЦСУ. Так, «Трійця» Рубльова в музейній експозиції — не більше ніж твір живопису, однак зовсім не «ікона». Крім того, для релігійно віруючого, на відміну від «інтелектуально віруючого», контакт з Абсолютом далеко не завжди є шляхом «чистого духу «за «принципом ікони». Часто це шлях повсякденної життєвої практики за принципом конкретного блага-творіння і блага-діяння. Понад те, християнський канон пропонує навіть пріоритет останнього: «Справи, що творю Я в ім’я Отця Мого, вони свідчать про Мене... Якщо Я не творю справ Отця Мого, не вірте Мені; а якщо творю, то коли не вірите Мені, вірте справам Моїм...» або ще лаконічніше: «Віра без справ мертва». Тоді як «софістичний» абсолют Кримського постає абсолютно розумуючим абсолютом.

Ентузіаст: «Проте «розумування» — теж практика, практика така ж сама. І взагалі...» Невиразна постать, схожа на Бл. Августина, яка раптом з’явилася, перебила сперечальників: «Досить змагатися в правовірності. Істинно сказано:

«Ти б не шукав Мене, якби вже не знайшов. А філософ шукав».

Хепі-енд
для апокаліпсиса

Скептик: «Можу беззастережно погодитися: фінал праці Сергія Кримського справді вражає. Автор акумулює помітні вже для всіх нині прикмети фінальності людської історії («кліоциду»), що наявні у вигляді економічних, енергетичних, екологічних, світоглядних та інших ексцесів глобального масштабу, і підсумовує: «...Страшний суд іде. Проте відбувається в іншому сенсі, ніж уявляли люди. Не просто панування смерті, а втрата сенсу смерті... В есхатологічній ситуації звучить не трубний голос, а залізний рок». Однак тут, замість гідного християнина заклику готуватися до неминучого, до осмисленого кінця, мислитель раптово завертає у бік обітовання міфічної «метаісторії» — позаісторичного буття людства на базі власної квінтесенції, переконаний у святості буття, у раптовому повороті до «живого досвіду святинь» та інших уявно-ідеальних речах. Незле б, але звідки всьому цьому розчудовому в усій сукупності взятися, навіть якщо таке потроху й накопичила вся попередня історія. Загалом, есхатологія вийшла із солодким на десерт. Ось і вирішуйте, чи це поступка слабкості людської вітальності, чи справді сподівання на силу і незламність Духа».

Першим встиг парирувати це, хоч як дивно, не Ентузіаст, а Екклезіаст зі своєю найдавнішою версією «метаісторії»: «Що було, те й буде; і що робилося, те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем». Потім надійшла й одповідь на одповідь від органічного «есхатолога» Миколи Бердяєва. А в чергу вже вишикувалися тіні Семена Франка, Генріка Ібсена, Хоми Аквінського, Михайла Бахтіна та інших. Взагалі, полеміка розгорілася не на жарт, відтворити її в газеті неможливо.

...За спогадами Івана Тургенєва, якось у розпал суперечки російських інтелігентів про вічне їх запросили до столу перекусити, на що несамовитий Віссаріон Бєлінський спересердя вигукнув: «Добродії! Ми ще не вирішили, чи є Бог, а ви вже хочете їсти!» І мені доведеться через необхідність перервати в принципі нескінченну (і слава за те Богу) суперечку про долі світу й українських околиць, яку завели «голоси», пробуджені до того новою книжкою С.Кримського. У такому сенсі препровокативна праця вийшла. І попри те — преконструктивна. Оскільки філософ у генеральному підсумку запропонував, гадаю, нашому збуреному суспільству дуже реальну форму незалежності і цілком конкретну галузь самовизначення та суверенності — в дусі, всередині себе, наодинці із собою. А ми десятирічку проповзали поверхнею нового буття, що раптово впало на нас. Говорячи про символіку, ритуалістику й імідж державності, забувши про її зміст і цілі. І дарма що ЦСУ Кримського не милозвучніше за СНД біловезьких основоположників. Зате істота, поза сумнівом, ефективніша. Слід сказати, що монографія «Философия как путь человечности и надежды» — це подарунок Сергія Борисовича всім нам із нагоди його власного 70-річчя, яке виповнилося у щойно минулому році. З місяць тому в порядку «алаверди» ювіляра обдарував його рідний Інститут філософії НАНУ, що розширив «коридор голосів», збуджених екстраординарним трактатом, до масштабів вагомої конференції на тему «Ноосферна альтернатива і нові пізнавальні стратегії. До 70-річчя Сергія Кримського». Що ж, наважуюся і свій слабкий голос додати до хору тих, хто вітає та славословить. Від усієї душі. Призначення якої стало іще трохи зрозумілішим.