"Щоденник екстреміста": кольори Майдану

До річниці Майдану Музей історії Києва презентував виставку "Щоденник екстреміста" - це роботи живописця, художника-реставратора Олексія Белюсенка. Він - один із тих сотень тисяч українців, які вийшли рік тому на Майдан. Але водночас він один із тих, хто намагається трансформувати пережите в художній досвід.

Олексій народився не в Києві, приїхав в Україну, коли йому було 6 років. Його рідні жили в Казахстані (ще з часів столипінської реформи). Художник каже: "Там, у Казахстані, було тільки дві національності - "казах" або "росіянин". І в мене у свідоцтві про народження було написано "росіянин". Але в паспорті я вже українець".

Нинішня виставка художника "Щоденник екстреміста" швидше апелює до літературної форми, ніж живописної. Тут можна згадати численні щоденники революціонерів, анархістів початку ХХ ст.

Причому сам художник не приховує, що "художнє" зміщується на другий план, поступаючись місцем темам подієвим, драматичним, які стали вже історією. На полотнах художника - пожежі, люди, танки, прапори… Весь контекст революційних подій у деталях та образах.

- У грудні народ вийшов на Майдан у касках, у масках, з каструлями, з друшляками на голові, і я був серед них, - розповідає Олексій Белюсенко. - Вночі на Грушевського я зустрів дівчину в будівельній касці, на якій було написано "Я екстреміст". Тоді й зрозумів, що і я - екстреміст. І чого соромитися, якщо нас так назвали? Тому моя виставка так і називається "Щоденник екстреміста".

Художник зізнається, що кожна з його робіт - така собі "картинка", відбита на сітківці ока ще з минулої зими. Олексій, перебуваючи на Майдані, не розлучався з фотоапаратом. Ось і писав ці картини "з фото", використовуючи рідку текучу олійну фарбу. Тому картини повторити неможливо, як неможливо примусити фарбу текти по полотні вдруге. В цій серії близько сорока картин, всі мають однакову висоту в 50 см.

- Мною відображено те, що відбулося, що бачив особисто я. Конкретних назв у робіт немає, тільки дата, час і місце, де все відбувалося. Наприклад, на цій роботі - похорон: тоді перших людей, які загинули на Інститутській, привезли з моргу, і на Майдані було відспівування… Адже митці - не воїни… Але ми не могли залишитися десь "позаду". На Майдані був весь наш гурт, ми давно дружимо, одне одного знаємо. Я намагався не зображувати конкретних людей, хоча на одній картині є троє моїх друзів… Спочатку була думка назвати цю експозицію "Люди і прапори", оскільки за всі свої 53 роки я не бачив стільки прапорів, скільки було тоді на Майдані. Одного разу помітив групу глухонімих молодих хлопців, які торгувалися й хотіли купити український прапор у переході, але там для них це було задорого. І вони пішли шукати український прапор по вулицях. Невдовзі того ж дня я вже побачив їх, обв'язаних прапорами. А ось на цьому полотні - події Майдану, і високо майорить біло-червоний польський прапор. Це вулиця Інститутська
18 лютого за кілька годин до того, як почали вбивати людей. Тоді мою увагу привернув чоловік із вудкою, на якій розвівався польський прапор. Я не знаю, був він поляком чи українцем.

Взагалі, робота над цією серією картин тривала близько 3-4 місяців. Я працював не щодня і спеціально не готував "Щоденник екстреміста" до річниці. Так сталося, що виставка збіглася з річницею моєї участі в цих подіях.

- Олексію, сьогодні багато художників звертаються до теми Майдану. У вас не виникає відчуття "інфляції" самої цієї теми, часто спекулятивного її використання в арт-бізнесі?

- Так, я багато чого бачив і далеко не все в цьому напрямі сприймаю. Я сам виходив на Майдан не як художник, а як людина. Але художник - така істота, котра не може не писати. У мене впродовж кількох місяців цвяхами вбивалися ті враження Майдану, тому було необхідно і видати щось. Картина - це образ, спроба передати враження, яке мене мучить. Якщо я щось побачив, і це зорово запало мені в мозок, то мені дуже треба донести це до інших. Навіть не намагаюся ці картини продавати. Уявіть, навіть не пригадаю зараз, яку роботу писав раніше, яку - пізніше. Це неважливо. Скажу, що в цій темі я повністю вичерпався.

Майстер зізнається, що з усіх жанрів у живопису найбільше любить пейзаж, найчастіше в ньому й працює. На запитання, чи рентабельно тепер продавати картини, Олексій відповідає:

- Це смішне запитання. Ви уявляєте, щоб хтось купив і повісив над ліжком роботу на тему Майдану? Є думка повезти ці картини в інші міста України. Сподіваюся, що будуть пропозиції й можливості. А щодо рентабельності… Якби не друзі, котрі зрідка купують роботи, знаючи, що ти злидарюєш, то було б дуже важко вижити. А кому тепер легко в Україні? Країна у стані війни. Про який живопис ідеться? Назвіть мені людей, які купують живопис. У нас люблять говорити - одна еліта при владі, інша... А просто це люди, які добралися до державних грошей і набили собі кишені. Вони раніше й купували живопис.

25 років Олексій пропрацював реставратором. Трудився в галузі поліхромної скульптури на сакральну тематику. Зокрема, у храмах це традиція прикрашання вівтарів.

- Скажу, що дуже довго я займався лише реставраторською діяльністю, і в мене була тривала перерва у виставках. А потреба писати гасилася тим, що робив невеликі роботи і роздаровував їх друзям. Адже реставрація - це дуже відповідальна професія, що потребує величезних знань, культури. І найголовніше - на противагу творчості художника, реставрація не приймає імені самого реставратора, вимагає повного розчинення в шедеврі, який треба відновити. Адже там ти маєш справу з твором мистецтва, у якому все вже відбулося, в нього є свій автор.

Але одного разу я зрозумів, що без живопису не можу. Просто хворий, якщо не пишу картин… Отож живопис для мене - це така собі арт-терапія.