«ЩО ЛЮДИНА, ТО ДРАБИНА» — ТВОРЧЕ РОЗМАЇТТЯ МИСТЕЦТВА У ЛЬВОВІ

Побільше музики,

поменше міркувань.

І взагалі — не говорити всує.

Усе життя

на рівні витривань,

А час — він мудрий —

фікції скасує.

Л.Костенко

Львів, львів’яни. Інтелігенція Києва завжди радо вітає ваші виставки. Шкода лише, що експозиція митців Львова, що її з 30 жовтня розгорнуто в Центральному будинку художника, не має належного розголосу. Чи не вважають Спілка художників та організатори виставки, які доклали великих зусиль для її реалізації, що великий відсоток успіху залежить від промоушену — реклами. Коли ми вже так хочемо бути європейцями, то варто переймати напрацювання арт-менджменту, без якого мистецтво Європи не уявляє власного існування. Щодо України, то навіть відкриття республіканських акцій відбувається досить кулуарно. Керівництво потисне одне одному правиці, проговорить щось загальновідоме, і тим серце заспокоїться. Де вулична реклама, де публічні диспути — обговорення виставок, як це було в ретроградні часи? Організаційні лінощі часто ховають під усталеним: «немає грошей». Тихо, мирно, зручно. Але так не має бути, бо талановите мистецтво України без фахової рекламної діяльності Міністерства культури та мистецтв, Спілки художників довго лишатиметься на образливих маргінесах. Засмучують також рудименти радянського ставлення художників до мистецтвознавців як до обслуги, без розуміння колежанства та корпоративності. Вони є очевидними і в організації львівської виставки. Даремно шукати на стінах залів хоч якогось мистецтвознавчого коментаря, викладу концепції, немає прес-релізу. Ніхто не в змозі пояснити, за яким принципом формувалася експозиція, яка її ідеологія, завдання та «надзавдання». Мистецтвознавців до участі не було запрошено, хоча у Львові високих професіоналів не бракує. Гадаю, що саме з цих причин експозиції різних залів є дуже нерівними, бракує низки цікавих авторів та стилістичних відгалужень. Якщо це виставка лише певної групи — концепцію треба було б теж пояснити.

На відміну від масштабних київських експозицій, що нагадують неузгоджені коктейлі, виставки Львова переважно стилістично вибудовані. Власна емоційність підкоряється галицькому раціоналізмові та європейській обачливості. Селекція відбувається органічно, майже на підсвідомому рівні і саме тому, що, за спостереженням Н.Космолінської: «У Львові логіка стилістичного і концептуального європейського розвитку першої половини XX століття не була зруйнована... її спадок є відчутним на всіх рівнях художнього життя Львова впродовж другої половини XX століття».

Стилістичну виваженість експозиції як спадкоємність продемонстрували М.Шимчук, В.Бажай, І.Янович — саме вони формували образ залів. «Партія скульптури» в цій «Опері» заслуговує найщиріших компліментів, як вигадливий експозиційний акцент у цілому, так само, як і в плані авторському. Таємниця недомовленості — домінуючий «текст» та водночас підтекст скульптурного розділу. В бездоганних формальних структурах І.Мацієвського, де конструктивність співіснує з нервовістю та одухотвореною чуттєвістю, в бронзах В.Ярича з їх цнотливим еротизмом», в архаїзованій «Дружині Лота» О.Яворського, в Торсі» В.Білоуса, в готизованій хворобливості «Дна вечора» В.Одрехівського, в архаїці Я.Мотики, в роботі кожного з експонованих майстрів є та увага до «Предмету», до «Матеріалу», до «Першоелементу», яка завжди тримала львівську школу на рівні найвищих взірців європейського смаку. Ця школа і в умовах диктату соцреалізму героїчно відстоювала та зберегла право на індивідуальну свободу та творчу волю.

У сфери ірраціонального та метафізичного художники Львова підносилися ще в 20-х — 30-х роках XX століття. На початку XXI ст. не бракує крил Ользі Паруті-Вітрук, яка створила новий образ «Сходів Іакова». Живописці Любомир Медвідь, Олег Мінько — вони безпосередні плеканці Карла Звіринського, та їх молодші колеги: Світлана Хаджинова, Ігор Шумський, Роман Жук, Ігор Янович — всі вільно почуваються в сферах, де духовна споглядальність найтоншими римами перегукується з тихою музикою Дзен. Якщо сюрреалістичний «ландшафт підсвідомості» Романа Жука (прихильника Р.Магріта) та Любомира Медвідя, які спонукають нас до спостережень за власними снами, підвівся на оповідальному грунті, то в аристократичній простоті «Черпаного паперу» С.Хаджинової та в асфальтово-геометризованих структурах І.Яновича, як і в «Нічному світлі» І.Шумського є філософська глибина великого «Ніщо» як першоджерела мистецтва.

Традиція нефігуративу (абстракціонізму) у Львові не загинула в найглухіші радянські часи з поважних причин: Львів недовго був під Москвою, мистецтво «чистої форми» для львів’ян не було чимось експлікованим, в 20-х — 30-х роках воно органічно розвивалось у контексті загальноєвропейського річища, а в 50—60-х роках вижило завдячуючи подвижницькому «підпіллю» Романа та Маргіт Сельських, К.Звіринського. Саме вони зберегли для прийдешніх поколінь поняття про творчість як вільні мандри у світи, які існують паралельно, чи перпендикулярно банальній реальності. Саме з цієї атмосфери у Л.Медвідя прорив до алогізмів його сріблястих «новел», а у І.Яновича — прогулянки клавіатурою тонів, напівтонів та фактур, проникнення в середохрестя Тиші.

Суб’єктивний ірраціоналізм львівської експозиції розподілено на два річища — трансцендентальний (він підносить свідомість у вищі виміри) та формальний. В останньому форма не лише першопочаток, вона є самодостатнім результатом творчості.

Трансформація спостережень у духовну метафору, «буття як осяяння», як молитва очевидні в готизованих, дещо холоднуватих образах М.Шимчука, в контррельєфі І.Яремчука «Повернення», в надвишуканих бронзах В.Одрехівського, в експресійних метафорах О.Мінька та А.Ментуха (товариша К.Звіринського). Він працює, синтезуючи традиції «візантинізму» та народних розписів у карпатських церквах.

Контрастом «трансценденталістам» є твори чистих «формістів»: М.Демця, М.Олексяка і особливо В.Бажая, схильного до екстриму. У зухвалому бажанні покрити власними творами всі виставкові площі, у творчій гарячкуватості Бажай часто-густо не встигає перетравлювати запозичене — композиції та пластику Джаксона Поллака та Віллер де Кунінга. Василь Бажай — «форміст» в абетковому варіанті поняття. Він вдоволений грою формами, матеріалами — трансцендентальні прогулянки — не його сфера.

Традиція західноукраїнського пейзажизму та фольклорна лінія ледь животіють в експозиції. «Дніпро» В.Патика, рішуче контрастує з пейзажами М.Демця. Цінність живопису В.Патика в щирому переживанні мотиву. Потрясіння від краси Дніпрових круч автор втілив у шляхетному колоризмі. Щодо вибухового експресіонізму М.Демця, то, здається, духовне завмерло, налякане агресією живопису «з банки». Маестрія М.Демця від надмірної експлуатації та самоповторів перетворилася на вправне ремісництво. Холодом віє від такого гарячого.

А хто погрівся біля справжнього вогню, так це В.Бажай. Митець сконструював труну, мерця, поховальний ритуал, щоб на очах приголомшеної публіки виконати язичницьке дійство — спалення тіла — та ще й зафіксував себе як палія на відео. Що поробиш, мода. А Бажай від неї дуже залежний. Некрофілія несумісна з духовною аурою Львова, чужа в його мистецтві річ, та ще й така, в яку давно відіграли у Європі і навіть А.Савадов, гурт О.Соловйова та М.Кузьми в Києві. Цього вже не носять. Коли митець не знається на муках та розкошах сумнівів, є небезпека чужий вогонь вважати власним полум’ям. Організатори виставки, утримуючи стилістичну висоту першої та почасти другої зали, дійшовши до четвертої, найскладнішої за інтер’єром, втомилися та скомпонували її експозицію досить картато. Трохи гутного скла, щось від декоративно-ужиткового мистецтва, туди ж відправили «Рожеву» — іронічний кіч Р.Жука. Але «драбини» О.Парути-Вітрук як мудрий філософічний та водночас декоративно-вигадливий акцент переконує нас в пріоритетності духовних цінностей експозиції. Виставка — творча зустріч із стилістичним, інтелектуально-духовним розмаїттям мистецького Львова. Зустріч із львів’янами ніколи не розчарує. Хіба не про це писав великий навчитель К.Звіринський: «У житті кожної людини є зустрічі, які мають вплив на подальший хід нашого життя... Вони відкривають нам очі на те, чого ми досі не бачили, і невідомо, чи побачили б коли-небудь... Вони надають нашому розумінню життя і сприйняттю нових барв».