Що ріднить Ді Капріо з Безруковим?

На початку тижня (глибоко вночі) стали відомі фаворити однієї з головних кінопремій світу - "Оскара". Найкращою картиною американські кіноакадеміки визнали "12 років рабства" режисера Стіва Макквіна. І це перша очікувана несподіванка. А найкращим актором назвали Меттью Макконехі ("Далласський клуб покупців"). І це - несподіванка друга. Оскільки піар-інтрига Оскара-2014 була закручена виключно навколо Леонардо Ді Капріо та його третьої спроби нарешті отримати жаданого "Оскара". Але не дали. І правильно зробили.

Навряд чи можна сказати, що бойовий легіон світових кіноЗМІ з одностайним захопленням проковтнув пігулку про тріумф "12 років рабства" на найвищому ієрархічному щаблі Оскара-2014. Цей фільм режисера Макквіна (постановника стрічок "Сором", "Голод") усі сприймали всерйоз, ставлення до нього було шанобливе. Однак в основі мотивації "шанобливості" - не видатна художня цінність якісної кінодрами, а виключно її тема. Тема - у назві. Раби і МИ.

Історія чорношкірого Соломона Нортала (його грає Чіветель Еджофор), яка закрутилася 1841 р. і закинула героя з мирної сімейної гавані в рабське пекло (ланцюги, плантації, садисти, ґвалтівники), взагалі-то, тривожно екстраполюється на природу й думки багатьох сучасних американців. Рабство - незжитий комплекс сучасних США. Інколи політкоректність, що доходить до абсурду, корениться в тих-таки "плантаціях".

Власне кажучи, саме цей "поклик предків" і розбудив багатьох дрімаючих кіноакадеміків, які вирішили поставити "плюсик" навпроти цього проекту. В окремі моменти перегляду справді хилить на сон: фільм повільний, свідомо розтягнутий, помірковано повчальний, виразно жорсткий стосовно панів і трепетно співчутливий стосовно пригноблених. Це справді чудова й добре зроблена історична драма, яка б могла із пристойним рейтингом пройти на каналі Бі-бі-сі, розщепившись на кілька серіальних сезонів.

Так, засмутилися кіномани, які мріяли, щоб пальму першості отримала "Гравітація" чудового режисера Альфонсо Куарона. Фільм уже названий сучасними класиками "одним із найкращих про космос". І навіть якщо заплющити очі на віртуозне технічне підґрунтя проекту, все одно залишається сильна людська мелодрама серед порожнього Всесвіту. І часом найбільш суворих кіноскептиків під час перегляду навідує прихована думка, що навіть у відкритому космосі безмежна свобода може виявитися пасткою, капканом. Безвихіддю.

Очікувано ніякого пряника не отримала на "Оскарі" стрічка "Афера по-американськи", що претендувала відразу на десять статуеток. Добротний, але все-таки прохідний ретро-кримінал навряд чи визначав "тренди" американського кінобізнесу. І втішно, що не залишилася без уваги "Велика краса" в номінації "Найкращий фільм іноземною мовою". Ця стрічка Паоло Соррентіно багатьма сприймається як щирий уклін великому італійському кіно ХХ ст. Де колись купався в "солодкому житті" Федеріко Фелліні, а Лукіно Вісконті знаходив велику красу в будь-якому занедбаному будинку Рима.

Тепер про головну так звану інтригу. Бути чи не бути Ді Капріо коронованим "Оскаром"? Із третьої спроби. За головну роль у картині Мартіна Скорсезе "Вовк із Волл-стріт".

Як відомо, цю чорну комедію шанованого метра поставлено за мотивами спогадів відомого нью-йоркського брокера-авантюриста, який примудрився заробити у 26 років аж
50 млн дол. Звати його Джордан Беллфорт. А грає - Леонардо Ді Капріо.

У строкатій і надуспішній кінобіографії режисера Скорсезе цей фільм сприймається як дивовижа. Провокація та ж. Шанований режисер, і це помітно, фрондує й хуліганить, як 25-літній режисер-вискочка. Що прагне прогнути під себе мінливий світ, застовпивши у ньому місце на алеї зірок. Кажуть, деякі кіноакадеміки залишали залу після спецперегляду "Вовка" трохи розгублені. Ніхто не міг повірити, що ця знервована, розсмикана, стьобна кіностилістика - і є "той самий Мартін". Шанований автор, що звик вилизувати свої фільми до дір. Від чого, до речі, вони частенько й потерпали (як це сталося з "Островом проклятих"). У "Вовку з Волл-стріт" він демонструє задану незавершеність і рихлість кінооповіді, утрирувану плутаність кіномови. Можливо, хтось згадає "Славних хлопців" і схожі "примочки": ритм, закадровий текст. Однак у "Вовку" Скорсезе перетворює людську історію підприємливого брокера на таке собі фізіологічне божевілля біржового карнавалу. На чорну комедію становищ, характерів, темпераментів.

Це такі собі, не лякайтеся, "Ночі в стилі бугі" - тільки навпаки. В "Ночах" розкручений прихований маховик порноіндустрії, а у "Вовку" - жахи, приколи й афери фондового ринку.

Поважних академіків, звісно ж, важко чимось здивувати. І не таке бачили. Але, можливо, в цій картині Скорсезе окремі з них розгледіли жорстокий ляпас американському міфу про діловий світ, втіленому в романтичному образі Волл-стріт.

Скорсезе тут б'є навідліг. Він перетворює Волл-стріт на збіговисько недоумків, сексоманів, аферистів. Це вигрібна яма, а не діловий світ. Це брудний гадючник, де нюхають, п'ють, трахаються. І, звісно, брешуть близьким та обманюють далеких дурнів.

Зовсім не підспудна, а зухвала ідея цього фільму: споруду сучасного ділового світу Америки вибудували аферисти й алкоголіки! Сексомани й наркомани! Ось і дивуйтеся потім циклічності економічних криз, що стрясають не лише Америку, а й увесь світ…

У певному сенсі, це войовничий і нещадний фільм-памфлет. У якому Леонардо Ді Капріо (в ролі брокера Джордана Белфорта) слугує тільки відволікаючим маневром, дорогим звіром, на якого біжить ловець, тобто масовий глядач.

Але, видно, така вже доля Ді Капріо: "звіром" і дорогою гарною приманкою судилося йому бути у світі кіно. Адже важко не погодитися, що саме цей актор виражає "виворіт" багатьох високобюджетних проектів, куди він сам себе регулярно розподіляє "по блату". Він не виворіт, він - поверхня. Обкладинка й "фірма". У "Вовку з Волл-стріт" саме він - найслабша ланка. Академіки були праві, виявивши в цьому фільмі явне режисерське непорозуміння у виборі головного актора. На роль верткого авантюриста, по суті - біржового еквілібриста й фокусника вибрано виконавця зі статусом та іміджем "секретаря партійної організації". Ді Капріо в кадрі - чинний і поважний, пихатий і самодостатній. Він дивиться на все і всіх згори донизу. А не так, як належить авантюристам: знизу вгору чи по всьому периметру. Дві-три барви - не більше - визначають життєву потенцію його персонажа: все те ж самовдоволення, самозакоханість, лінива споглядальність. Той випадок, коли хочеться стукнути його кулаком - "Не вірю!". І негайно призначити на цю роль когось більш підходящого. Схожого на Метта Деймона. Актора гнучкого й двозначного, нервового і коли треба - стриманого (згадайте його в "Талановитому містерові Ріплі").

Однак… Леонардо Ді Капріо сам себе й розподіляє на всі головні ролі, які йому подобаються. Мемуари брокера він вирвав із рук конкурентів, переплативши за них скільки знадобилося.

По суті, у нинішньому Голівуді Лео - держава в державі. Як Ватикан. Він не тільки актор-харизма, а й актор-замовник усіх своїх кінозадоволень. Ніщо не може применшити його природного таланту, який електричним струмом пробивав шанувальників раннього кіно ("Повне затемнення", "Життя цього хлопця", "Ромео плюс Джульєтта", etc.). Але одночасно з втратою нервової юності та образу порочного янгола приходить очікуване надбання - статус "артиста-олігарха". Якщо чесно, багато останніх проектів, у калькуляцію яких включений Лео, далекі від сяєва його акторських можливостей. Він став шанованим, але в усьому передбачувано очікуваним. "Дж.Едгар" - роль ніби з чужого плеча. "Авіатор" (абсолютно приголомшливий і абсолютно зіпсований Лео сюжет про магната й шизофреніка Говарда Г'юза) - проект у загальному ряду. Серійна співтворчість зі Скорсезе приносить касові збори, але не дає світові "іншого артиста". "Завжди грає однаково актриса Лія Ахеджакова". Бережливе батьківське ставлення Скорсезе до цього вже давно не хлопчика, а вельмишановної голлівудської шафи, поки що тільки звужує артистові простір ліцедійського маневру. І лише коли за справу береться геній Тарантіно, відшмагавши Ді Капріо нагайкою в "Джанго звільненому", тут і нас починає бити струмом. Як у давні добрі часи, Лео оживає, підтягується, напружується. І випромінює флюїди магнетизму - свого тваринного акторства. Думаю, ця прекрасна властивість у ньому дрімає, доки хтось не розбудить нагайкою.

Ще одне фіаско чудового актора на головній сходці світових кіноавторитетів показове й зрозуміле. Ді Капріо для американського кіносоціуму став кимось на кшталт Сергія Безрукова - для кіносоціуму російського. Тобто дорослим хлопчиком на ім'я "Хочу!". Хочу зіграти Великого Гетсбі - легко. Сподобалася біографія Лінкольна - чекайте прем'єри. І так далі. Чергове життя чудових людей по-американськи.

Такі, як Лео, для кіноіндустрії будь-якої країни - вже не тільки кумири, а й ситуативні подразники. Одні поклоняються, інші заздрять. Але вони, як і раніше, нерозбірливі й ненаситні, наївно вважаючи, що апетит приходить тільки під час трапези… Ну вже ні: таким, як Ді Капріо, інколи потрібно оголошувати голодування.