Саксофон. І чемпіон. Ігор Бутман: «Деякі люди приходять на концерт тільки тому, що бачили, як я катаюся на ковзанах у «Зірках на льоду»

У мертвий сезон столицю розбудив концерт тенора-саксофоніста Ігоря Бутмана в залі екс-Жовтневого палацу. Його гра — потужна, драйвова, різноманітна: від розважально-легковажно-жартівливої до інтелектуально складної й концептуальної. В інтерв’ю «ДТ» пан Бутман порадив деяким нашим музикантам позбутися комплексу неповноцінності відносно світових виконавців.

У його квартеті працюють відмінні музиканти: піаніст Антон Баронін, контрабасист Віталій Соломонов і барабанщик Едуард Зизак. Їхній професіоналізм не поступається майстерності лідера, який отримав відмінну пітерську й американську виучку. На київському концерті пролунала музика Гровера Вашингтона, Дюка Еллінгтона, власні теми Бутмана «Вальс для Оксани», «Пророцтво», мелодії з мультфільмів. А завершився виступ традиційними супер­стандартами Caravan і Summertime, зіграними просто й водночас дуже цікаво та свіжо.

«На Заході треба бути на три голови вищим за американців»

— Ігоре Михайловичу, вважається, що саксофон — символ джазу. У чому, на ваш погляд, суть цього символу?

— Це — дух, сила, могутність. На ньому я розмовляю з аудиторією й бачу її реакцію. Хороша публіка — наша радість, ми, музиканти, чекаємо взаємодії з нею. Є речі, які приходять із залу, й у відповідь я завжди хочу віддати позитивну енергію, тепло, те, чого публіка в цей момент потребує: можливо, допомогти розслабитися, як сьогодні, жартувати, нести те, чого чекає публіка.

Геннадій Гольштейн — мій педагог, у найкращому сенсі, й він не тільки навчив мене грати, а й ознайомив із записами Кеннанбола Еддерлі, Чарлі Паркера, Джона Колтрейна, Майлза Девіса, Стена Гетца, Хербі Хенкока. Але я вчуся сьогодні і в молодих, багато талановитої молоді з’їжджається в Москву з усього колишнього Союзу. У Москві хороша джазова ситуація, і вона для нас — як Нью-Йорк для західного світу. Приїжджають перспективні музиканти з Новгорода, Павлодара, Донецька. Звідусіль.

— Багато відомих музикантів свого часу виїхали на Захід, а тепер повертаються на батьківщину. Чому це відбувається — з творчих чи суспільно-політичних причин?

— Був специфічний політичний лад, в основному через це їхали. А тепер ренесанс, життя з’являється. На Заході треба бути професійно на три голови вищим за американців, відмінно знати мову, і то невідомо, кого швидше на роботу візьмуть. У нас теж не приймуть просто тому, що американець, а спочатку послухають, як зіграє. Дивися, нерідко наш і кращий. У Нью-Йорку можна зміцніти, навчитися виживати, розуміти, чого вимагає бізнес, засвоїти загальносвітові закони капіталістичних процесів, а потім застосувати їх тут.

— Вас називають чемпіоном у своїй професії...

— Не чемпіон, але становище моє успішне. Я навчився організовувати шоу-бізнес і працювати в ньому. Хоча мій джазовий «Le Club» співвласники перепрофілювали під пиво, але естафету підхопив клуб Олега Киреєва «Спілка композиторів». Він молодець, влаштовує фестивалі, привозить великих джазових музикантів.

— Так, у червні під час конкурсу ім. Чайковського я слухала два фестивальних концерти в цьому клубі, що міститься неподалік Московської консерваторії. Існує думка про переміщення джазового центру з Америки в Європу.

— В Європу він поки що не перемістився. Але європейцям не треба ховатися за великих, у них є фантастичні музиканти: Ян Гарбарек, Жан-Люк Понті, Джанго Рейнхардт.

— А кого з українських музикантів знаєте?

— Контрабасиста Дениса Дудка, гітариста Енвера Ізмайлова, саксофоніста Дмитра Александрова зі «Схід-Side», вокальну групу ManSound.

«Той, хто грає для себе, — дурень або бреше»

— Ви отримали американську джазову освіту. У чому її особливості?

— У нас навчають спочатку класики, і в гармонії, і у грі. А там відразу навчання спирається на джазову гармонію. І якщо достатньо навчатися, то успіх неодмінно прийде.

— А скільки, на вашу думку, «достатньо»?

— У нас грають по дві години на день і задоволені, а там — по вісім. І я знаю, яка виконавська форма настає після 8-годинних щоденних занять на інструменті.

— У ваших концертах звучать мелодії з давніх радянських мультиків «Ну, постривай!», «Умка», «Бременські музиканти». Не так давно ви планували зробити записи цих композицій...

— Спочатку був наш подарунковий промо-запис квартетом. Але ми довго шукали гроші, які несподівано знайшов Ощадбанк Росії в якихось засіках, я поїхав в Америку і вмовив Чіка Коріа записати радянські мелодії. Я навіть касети привіз і американцям показував. Цю музику люблять мільйони росіян, та й люди в усьому світі. Тепер її зіграли великі джазмени і додали до неї щось своє. Я записав компакт у Нью-Йорку, підписав контракт із компанією Sony BMG. Диск з імпровізаціями на радянські мультики вийде і продаватиметься в усьому світі.

— Є музиканти, які мостять нові шляхи, а є такі, що йдуть уторованими. Як ви позиціюєте себе?

— Звісно, я не новатор. Граю музику, від якої я й мої слухачі отримуємо задоволення: Сонні Роллінза, Джона Колтрейна, Майкла Бреккера, Джошуа Редмена... Ми рухаємося в цьому традиційному напрямі, граємо мейнстрім, але й експериментуємо з класичною музикою, гармоніями, новаціями. Все це не авангард, я не шукаю хепенінгу, не роздягаю на сцені жінок. Але прагну знайти нове в традиції. Я впевнений, що не все, закодоване в ній, ми знаємо, частину втратили й відновлюємо, оскільки багато речей великі музиканти забрали із собою в могили. Не техніки, не ноти, а щось глибше. Це я й намагаюся знайти. Ансамбль шукає нитки, які нас пов’язують. Не кожен навіть дуже відомий колектив може похвалитися такою спаяністю.

— У вас яскраві музиканти. Ви як лідер дозволяєте їм до кінця розкриватися? Чи «притримуєте» індивідуальності?

— Так, у всіх музикантів квартету величезний потенціал. І я вважаю, що вони мають на сто відсотків віддаватися грі. Я не обмежую їх під час соло ні в стилі, ні в часі, звісно — в розумних межах. Ми всі мусимо розуміти, для чого виходимо на сцену: покрасуватися, «повипендрюватися» чи дати людям задоволення. Нам є ще над чим працювати. На хорошому концерті видно, чого ми досягли. Але настає момент, коли ниточка, яка пов’язує нас, на мить переривається. І ось тоді треба працювати — ще і ще.

— Інколи артисти кажуть, що не залежать від публіки, а грають складну музику, «підтягуючи» слухачів до свого рівня. А ви що на це?

— Ми виходимо грати для публіки. І той, хто буцімто грає для себе, — дурень або бреше. Чому джаз — не найпопулярніший вид мистецтва? Тому що в нас немає відповідного ставлення до залу. Але й не можна цілком догоджати слухачам і бути клоуном. Інколи аудиторія не розуміє джазу, і ми починаємо з передмови. Пояснюємо, що саме звучатиме. Наприклад, деякі люди приходять на концерт тільки тому, що бачили, як я катаюся на ковзанах у «Зірках на льоду». Все зрозуміло... Ми грішні, тому завжди і прагнемо успіху.

— А в чому, на ваш погляд, секрет такого успіху?

— По-перше, слід позбутися комплексу неповноцінності відносно світових виконавців. По-друге, не можна казати, що джаз — рідний для американців, а для нас — ні. Я знаю американців, які погано грають. І неамериканців, які грають чудово. Тому треба брати приклад з Ігоря Бутмана. Жартую…

Нині я перебуваю під враженням від Стіві Уандера й «Діп пьорпл». Роблю зі своїм біг-бендом платівку на музику Миколи Левіновського (піаніста, екс-лідера російського «Алегро». — О.К.). — Хочу повністю змінити репертуар. І треба самому сісти й записати те, що вже склалося в голові.

Із досьє

Ігор Бутман народився в Ленінграді 1961 року. Закінчив училище
ім. М.П. Мусоргського по класу саксофона (педагог Геннадій Гольштейн).

У 1982—1987 рр. працює в колективах Давида Голощокіна, Олега Лундстрема, Сергія Курьохіна, Миколи Левіновського.

Навчався в Berklee School (Бостон, США).

1989-го переїжджає в Нью-Йорк, одружується з американкою, грає з Гровером Вашінгтоном, Петом Метіні, Біллі Тейлором, Едді Гомесом.

Згодом стає головним музичним контактером між США і Росією.
А 1993-го у Нью-Йорку випускає сольний альбом Falling Out. Невдовзі повертається в Росію. Меломани пам’ятають концерт, коли Бутман грав перед Біллом Клінтоном і Борисом Єльциним у Грановитій палаті Кремля.

2000-го його знову запросили у Кремль, де він грає для Володимира Путіна та Білла Клінтона, який назвав музиканта «найбільшим джазовим саксофоністом із нині живих». Бутман — перший російський джазовий музикант, який записався на лейблі Universal Music Russia. Він часто гастролює з Московським камерним оркестром солістів під керуванням Юрія Башмета (США, Росія, Україна, Італія, Франція), з яким зняв відеокліп на музику «Вокалізу» Сергія Рахманінова.