Сад-виноград

Не кожного сезону виходить на сцену в гучній прем'єрі Тамара Яценко, українська "богиня гротеску". А тут вийшла та ще й друзів із собою прихопила в хуліганському танці під пісню Шнура "Ты - рыба моей мечты!".

"Дівочий виноград" - прем'єра Київського академічного Молодого театру на основі нової п'єси Миколи Коляди "Дируватий камінь".

Вихід Яценко - громоподібний, присмачений солоними фразами й ліричним хабальством. "Морда опухла від коньяку!"; "Ах ти ж, стара алкоголічка!"; "Всі артисти - п'яниці, вони тверезі на сцену ніколи не виходять!"; "Ось-ось! На вечерю смажений лось!". І ніби гіркий підсумок її життєвих спостережень: "Не рви цветы - они завянут! Не верь блядям - они обманут!"

Даму-хуліганку, яку зіграла Тамара Яценко, звати Лариса Сергіївна, їй 65, вона колишня вчителька фізики. Хизується в шароварах кольору "пожежа в Африці" й дощовику з магазину "Все по 10". А коли бере в руку шкільну указку, здається, її рука тягнеться до пістолю.

Одного разу посеред пізньої теплої осені Лариса Сергіївна і причвалала на дачу до подруги - Галини Сергіївни (Ірина Кравченко), а там і третя до них прибилась, як риба до берега - Ірина Сергіївна (Наталія Кленіна). Три сестри, три вчительки. Три - Сергіївни. Патякають про те, про се, про інше, готують варення з плодів вже викорчуваного "вишневого саду". Раптом на дачі з'являється справжнє диво, "настоящий полковник", тобто скрипаль-пенсіонер: весь у білому, весь такий піднесений (Валерій Шептекіта). Далі як у пісні: "Покохала я до болю… Йшла до нього, наче місячна царівна…". Зрозуміло, що після зустрічі з "прекрасним", трьом сестрам не до спогадів про минуле, адже у серці кожної стукає молоток теперішнього часу.

Привиди чеховських "сестер" у цій п'єсі раз у раз переслідують автора, Миколу Коляду. Котрий знову й знову звертає свій погляд на принижених, смішних, скривджених. На інтелектуалів-маргіналів, персонажів "Небес обітованих" та інших схожих сюжетів.

П'єси М.Коляди (і ця не виняток) складаються з верхнього, трохи розв'язного шару лексичної атмосфери (на грані фолу), тобто з ядерної шкірки солоних жартів-примовок та цитат із популярних пісень: "Справа кудри токаря, слева - кузнеца". Але в серцевині п'єс - часто-густо туга маленьких людей за якимось кращим життям. Те, що, загалом, і споріднює добрих маргіналів М.Коляди з чеховськими гігантами думки. Як зазначив з іншого приводу критик Г.Заславський, "у комедіях М.Коляди сміх і смуток, як це буває з хімічними розчинами, перебувають у зваженому стані".

Ці його п'єси, цей сміх і цей смуток, нагадаю, в різні роки випробовували на різних сценах такі серйозні режисери, як Роман Віктюк, Галина Волчек. А нову п'єсу маститого автора - про дируватий камінь та дівочий виноград - у нас, в Україні, поставив молодий режисер Сергій Корнієнко.

27-річний постановник, можливо, й не знає всіх схованок-лабіринтів самотньої примхливої жіночої душі, якій (згідно з паспортом) давно "за" 60, а насправді там - вічний травень та спекотний вересень, наповнені томлінням плоті. І не біда, що він цього ще не знає.

У нього ж є три актриси, "три сестри", які можуть нашкребти з потаємних запічків своїх жіночих душ так-о-го… Що сам Пітер Брук розгубиться, не кажучи вже про київського режисера.

Актриса Ірина Кравченко, що грає вчительку Галину Сергіївну, презентує вічно молоду та вічно п'яну клоунесу. Яка невтомно б'ється за життя, яка кидає цьому життю зухвалий виклик самим своїм виглядом. Яскраво-жовте приталене вбрання з підкресленим викотом; вогненно-руда грива, як в Алли Пугачової у фільмі "Жінка, яка співає" 1979 р.; підбори на височенній шпильці а-ля Одрі Хепберн. У Галини Сергіївни - нав'язлива ідея: їй здається, що її невістка, а-ля чеховська Наташа (актриса Ганна Васильєва), хоче звести свекруху зо світу білим небезпечним порошком. Але якщо вже помирати, то з музикою. Скажімо, у крихких обіймах живчика-скрипаля Ігоря Петровича (чудова, практично акробатична робота Валерія Шептекіти).

Про Ірину Кравченко мені колись розповідав режисер Віктор Шулаков. У 80-ті він ставив ще у Молодіжному "Політ над гніздом зозулі", і саме ця актриса терміново ввелася на складну роль медсестри Ретчед. І не тільки врятувала виставу, а й створила яскравий, виразний образ. Такий же образ актриса прагне створити й тут, у "Дівочому винограді". Її героїню, непутящу вчительку, злі школярі колись охрестили прізвиськом "Галя-передок". І ось минули роки, пенсія давно "за" обрієм, а ця вічна Кабірія, ця зоря на ймення Сонце, поглядає на світ і на людей - злегка-злегка піднявши підборіддя. Трохи вище, ще вище… Неначе там - "за" обрієм - вона колись та й побачить свою жадану сонячну мрію.

Ще одна "сестра"-вчителька з цієї ж компанії у сутінках винограду - екс-викладачка літератури Віра (Наталія Кленіна), яку в минулому ті ж школярі називали "Лохушкою". Що ж це за дивне створіння, зізнаюся вам! Справжнісінький "сувенір" вистави і несподіване відкриття актриси, яка в репертуарних надрах театру багато-багато років грала-грала… І ось догралася. Показала дивовижну пластичну об'ємність однієї маленької жіночої долі, намацала точний і колючий характер "синьої панчохи", прожила пристрасть-нетерпимість ніколи й ніким не займаної непосидючої жінки-дзиги, яка постійно "хоче", та навряд чи хтось колись її захоче.

Наталю Кленіну в прем'єрі не впізнала за два метри від сцени навіть відома київська артистка Т.Шеліга, яка під час перегляду лупила мене кулаком по коліну: "Ну хто ж це? Хто? Скажи мені!" - "Кле-ні-на", - двічі повторював по складах.

У Віри, зіграної Кленіною, безперечно, окрема й віртуозна партія в скрипковому сценічному камерному концерті. Можливо, такою б і була чеховська Ірина, опинившись через
100 літ у якійсь "Москві-Москві" й пропрацювавши там років 40 учителькою середніх класів. Колишня лірика й вивернулася б у ній - "овчинкою" - у загострений гротеск. У самбу сірого метелика, що летить на вогонь, ось тільки багаття постійно гасне.

Нарешті, третя з бойового загону - Лариса Сергіївна (Тамара Яценко), яку дражнять "Бацилою". Прикрашати цю актрису, як я кажу, "богиню гротеску", зайвими епітетами немає потреби. У прем'єрному випадку, я впевнений, цікаво роздивитися в її героїні не тільки сувору "училку", а й жінку-командора, ледве вловиму пародію на героя-рецидивіста, зіграного Євгеном Леоновим у "Джентльменах удачі": "Пасть порву! Моргалы выколю!" А якщо йти за логікою гайдаївських масок, то героїня Н.Кленіної у комедійному тріо - Боягуз, героїня І.Кравченко - Бовдур, а героїня Т.Яценко, зрозуміло, - Бувалий. Поважна й незграбна, гостра на язик, вона гасить (як цигарки) сексуальний запал своїх одержимих подруг, вона ж сама одночасно - комічна і вульгарна, зворушлива і непорушна, тягнеться, як соняшник до сонця, до фальшивого кохання першого зустрічного.

В окремі сценічні моменти нешекспірівські тексти М.Коляди у вустах тієї чи іншої актриси звучать зовсім не репризно, а інколи - навіть відчайдушно, до повної загибелі "всерйоз". До речі, перші півгодини вистави зал не розуміє, як реагувати на те, що відбувається, - реготати чи мовчки втиснутися в крісло? Оскільки "три сестри" буквально зразу ж - мокрим рядном - накривають глядачів. І, таким чином, кожна з екс-учительок проводить свій урок - віч-на-віч із публікою. Одне слово, "Наш клас" - у інших декораціях.

Як відомо, різні чеховські п'єси сьогодні ставлять догори дриґом, перетворюючи ліричних героїв на дебілів або марсіан. І ми звикли, ми не пручаємося. А різні сучасні п'єси (як, наприклад, цю) інколи жаліють, не оперують. Парадокс. Ось і київський режисер іде "за" текстом М.Коляди (не всупереч йому), не в лоб і не буквально ілюструючи сюжет, а зворушливо висвічуючи якийсь третій план. І те, що він усе-таки висвітив, - це туга героїв за колишньою професією. За своїм минулим світом, де кожен був помірно щасливим.

Вони були щасливі на уроках, коли лупили указками неслухняних школярів. Він (скрипаль) був щасливим в оркестровій ямі, коли цигикав на скрипці в другому складі, жодного разу в житті не виїхавши на романтичні закордонні гастролі.

Молодий режисер у цій виставі намагається балансувати між непристойним анекдотом та гіркою притчею. Щось вдається, подекуди баланс зберігається. Оскільки камерна трагікомічна історія про те, як у людей похилого віку різні обставини відібрали їхні колишні світи. І, опинившись без тих своїх світів, вони й борсаються - казяться, лихословлять, знущаються одне з одного, по-своєму люблять одне одного.

Не вичавивши з самої п'єси всіх соків, тобто не розтрощивши її, молодий режисер разом із досвідченими майстрами творить виставу про смішну старість, що приховує за бурхливою бравадою - гірку печаль. Тугу за колишнім і вже нездійсненним. Індивідуальні комічні партії - про розтрачене життя, пропущені уроки, незіграні концерти. Нав'язливий символ "дируватого каменю" в сюжеті - тобто, місця, де здійснюються мрії, - не що інше як сумний натяк на інший камінь...

Окремі скромні сценічні метафори підігрують колективному сценічному підсвідомому. Рожеві хустинки (з колишньої навіженої юності) перетворюються на сцені у жіночих руках - у вишневе варення, яке дві години, не пригоряючи, піниться на електроплитці. Шкільна дошка (ліворуч) - вікно в невідомий світ, територія зеленої туги, на якій романтичні ієрогліфи-карлючки вже стирає рука самої долі. І ще односпальне металеве ліжечко на верескливих пружинах (праворуч) - це припічок для самотніх цвіркунів, це гілка та клітка для невгамовних та непосидючих ґав.

Взагалі, я обожнюю в кожному "бідному театрі" саме такі декорації - за три копійки. І такі костюми - гривень за п'ять. А навіщо нам дорожчі, якщо чорний квадрат і так наповнений лицедійським куражем та несподіваною радістю.

Адже, очевидно, головне завдання вистави - продовжити радість талановитим артистам (на рідній сцені), оновити їхній захват від зустрічі з хуліганськими ролями (М.Коляда на такі образи майстер).

Певна річ, ця прем'єра не для науково-дослідних інститутів, що вивчають "проблеми" сучасного мистецтва, оскільки тут не націдиш отруйних реактивів для постдраматичних пробірок. І прем'єрний "Виноград", і кілька недавніх прем'єр Молодого ("Поступися місцем!", "Second love") передбачають рух по магістральній сценічній колії - театру-співпереживання, театру-співчуття (а не отруйних і бездушних сценічних хімікатів).

Відкиньте вже, нарешті, свої "ізми", налаштуйтеся на фінальну людяну мізансцену, коли три вчительки, "три сестри", заклякли над своїми шкільними зошитами. І освітлюють їхні обличчя та їхню писанину три слоїки з вишневим варенням. Які насправді - не слоїки, а ледь мерехтливі лампадки... І якщо хтось із вас цього й досі не зрозумів, той нічого не тямить в театрі.